Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Хай буде пшениця. "Де це ти там пшеницю побачив?" Він звівся у попереку й, стоячи навколішках, довго чекав, доки жінка переступить найвищого щабля, перейде, нагинаючись під бантами, ще раз запитає, чи він не помилився,— і це згадав, що любив так само вилазити на своє горище, але ніколи не пітнів у задусі під розпеченою бляхою. Але він їй все однак скаже. Бо що ж це — не буде різниці між тим часом, коли його тут не було, і оцим-го, коли він так надовго збирається тут існувати.

Мати приступилася ближче до солі з другою картоплиною.

— Ця добріша, правда?

Йому хотілося роздивлятися матір таку, зіперту в руці, звернену не тільки очима, а й всією душею до вікна.

Але те, побачене материними очима, не втікало десь далі, воно, зігріте її увагою, просилося до них обох у хату, хотіло жити з ними.

То живи,— диви-но, чо ти?

Чий це ти такий мудрий, що так далеко вгадуєш?

Де йому,— то очима ящірки з того кутка, де вішалка, дивиться мудрість. За дня ящірки, визиркуючи з-за каміння, ще якось втілюють спокій і бажання думати про вічність, але надвечір вони вчиняють мерзотну метушню, віщуючи смерть або її повільне наближення. Це залягання поміж камінням й очікування чогось дуже нагадує звичайні учбові маневри. Допомогу обіцяють па ранок. Той капітан чи боягуз, чи звичайна падлюка. Кому потрібні твої бронетранспортери на ранок!

Запитав, не зводячи очей з ящірки:

— Тому Володьці роботи нема, що він вербується?

Що ж ти в цьому селі висидиш? Чогось в'їлися в нього, путньо то й не розбереш; банда якась. От ще ті турки містечкові.

— Еге, давно ти такий розумний був.

Дівчата поприходять на роботу: "Володько, чого ти тут сидиш?" Він би хоч слово обізвався. "Не чіпайте-но мого велосипеда",— буцімто щось видно йому з-під руки. Хто там знав, що на ньому живого місця немає.

Мало їм дівчат так — не помиряться.

— Зачепив цих шоферів, що крали, та й тобі.

Вона коли що мала, ця Лукашенчиха. Раз йому була на дитячі плечі робота. "Йди-но, сину, принесеш півклумачка пашні од тітки". І він запам'ятав таку велику комору,— от кого не бери, то все там хати були більші й багатші, як їхня; тітка йому чогось надбирала не з одного мішка. А він не хотів виходити з тої комори,— що пахло ж так. Яка то була йому гордість нести клумачка Солом'яною вулицею, входити на своє містечко, бо всі знали, що це він такий господар, коли батько нездужає. Але він тоді Володьки удома не застав, й більше так ніколи не доводилося там бувати, а коли бачив Володьку чи, як оце, чув за нього, то щось не виходило думати про нього, матір його і їхню хату зразу, як усе подумаєш про іншого свого товариша; отако тільки: комора їхня тобі раз, Володька як-то й не там живе — бачить його навсидячки під майстернею, де вони з Михайлом Січкарем чоботарювали.

Якісь такі люди є, що думаєш про них наче не про сільських. Диви, скільки тут живеш, а ти мов чужий для всіх.

"А робить в колгоспі, то й має,— втішала його тоді мати, аж немов заплаканого.— Ти хотів з Володькою погратися, сину?"

А-бо, ще матиме час побалакати.

— Найди-но мені цього мішечка, мам.

Вертався для нього цей час, коли мати ходитиме вже господинею, як оті інші жінки, що по багато синів мають.

"Щоб ти позбулася одвічного страху,— майже казав, але слова не доходили далі вуст, і, щоб виправдати цей готовий пролунати монолог, нагнувся низько під лавку, нашарюючи другого черевика,— а то що ж, даремно одгехкав два роки?"

— Не здумай до нього йти,— чи ти хочеш віку мені

вкоротити...

А то він що, не хазяїн у своїй хаті, дороги в комору ще ж не забувся. Мішечок висів так само на залізній бочці, де ще якогось на дні грису було. Ірохи світла проходило крізь щілини в ляді і в дірку, де кури залазять на сідало: у сутінках він звернув увагу на стару батькову шинелю з зотлілими краями, на верстаку під протилежною стіною налапав якийсь інструмент, теж од батька.

"Скільки того світла, а й те тягнеться десь угору.— Щоб це він коли тако став й роздивлявся на стелю,— сміхота. На подвір'ї вибив мішечка об топольку, і ця біла латка на стовбурі нагадала йому мовби іншу зиму, не таку, як то бувають зими; але думка про світло у коморі була немов приємніша, аж хотілося знов подумати:— Як цьому світлові треба, то й на тобі — більш його стане".

Така ж вона куца — дорога до магазинів, як ніде нікого з людей не видно. Ніби у спорожнілому селі. Це його й тішило трохи: про що ж ти з ким балакатимеш?

"Диво й воно, що проходять часи, коли шляхи самотності не лякають".

На цю середобідню пору хіба б його здивував замок на дверях, але в Павловича було відмикано. Це тобі наче армія продовжується — як ті перші півроку, коли такі солодкі й бажані рідкі хвилини зволікань, затримок, і далі — знов рух, чіткість, точність. Менше думати, більше виконувати. "Старшина" Павлович видасть йому черевики; поворот через ліве плече — й точні чотири хвилини вертання до хати. Зупи-нись-но на східцях, оглянь принишкле містечко, пройдись по стінах його — чи не сім мудреців їх заклали?

— То що, Григорович? — допитуватиметься той перший, але йому треба ще оглянути й цю стіну, вибираючи міцніше взуття надовго.

Павлович посунув далі до себе складеного вчетверо мішечка — й аж сюди більше стало видно вишмульганий хлібними лотками прилавок.

— Так-так, це якщо їдеш,— Павлович не побоявся, що долоня в муці, доторкнувся нею до обох брів,— та й що?

"Показує дзеркало бровам,— треба не забутися таку думку". Мішечок поїхав аж у той край прилавка, і йому цікавіше було бачити, що з тим мішечком, а не дивитись на Павловича.

— От перевозить вас метро над великою рікою.— Він опинився тепер перед іншою стіною, на цей прилавок він колись клав свої дев'ять копійок і діставав сто грамів м'ятних цукерок— А вам треба побачити у ці шибки ну все аж далеко. Але видно шибку й лаковане дерево рами. Тоді трохи вода великої ріки проступить, острови і затоки, човни й пароплавчики. Десь як до того берега перевалить, вже й небо стає видніше. От що потім цікаво — це що одне небо бачиш над усім.

Мішечок зовсім десь подівся з прилавка. Ця порожнеча злякала його.

— Ще візьму оці-го черевики, мама казала.

Тепер черевики, притулені тільки носками до прилавка збоку, заповнили порожнечу.

— Мені довелося, бач, раз ночувати в дочки на міській квартирі.

Він знав, у якому кутку, за вагою, під брезентом стояв мішечок повний. Піддавши на коліно, виставив мішечка на вагу, щоб вище було завдавати.

— Казав Гаврилівні. Дай якомусь дядькові рубля, та й підкине.— Павлович торкнувся іншою долонею обох брів, рукам кортіло роботи — вони поспиралися на прилавок, і їм так легко було тримати важке тіло свого господаря.

— Вона в мене на хазяйстві,— сказав про маму,— осьдо попораю, та й будемо з нею вечеряти.

Батько мав вужчі плечі й то не лінувався на собі носити.

♦Згідно тієї ж теорії ця порожнеча на містечку відкриває кілька можливостей — або пізнавати простір перед собою, переходячи думкою від ближчих предметів до дальших, або просто фіксувати ці предмети, втішаючи себе, що й ти є часткою цього простору.— Біля майстерні він зіперся мішечком об тин; не оглядаючись навіть, бачив у дверях крамниці Порох-нюкову постать.— Знаття б, коли передбачити ті часи, як тебе починають вивчати, чи не калікою ти повернувся зі світу".

Звертаючи вже на другу дорогу — проз аптеку, аптечним подвір'ям, біля хлівчика, де висів замок на тій половині, нічиїй, що вчора ще був йому притулком якимсь аж ріднішим, ніж рідна хата,— він думав однаково про цей непізнаний простір, що видавався й порожнечею.

"Якщо тут нічого такого не сталося,— подумав перед своєю хвірткою,— то який це я буду дурень, стверджуючи свою відмінність".

"Непевність минає, але не забирає з собою назовсім незатишності,— мовляв, не поспішай стверджувати своєї причетності до..."

В хаті добре, що не такі тривалі думки. Матері щось не було чутно; це мовби якесь вертання з однієї доісторичної доби в іншу, ще древнішу.

— Яка ж ти, клямочко, легка,— сказав до дверей; з такою ношею за плечима й хату можна переважити.

Десь із найдальшої кімнати вийде до нього мама, захоче йому помогти зняти клумачка, але він аж гримне, щоб не чіпала; виставить клумачка на лавку під грубою, ближче до кубашки біля вікна, й це настане такий затишок у їхній хаті.

А мама не чує, як дзенькнула й ця, хатня, клямка,— то він піде з мішечком ще далі, в ту хату Дивно, що ніякої ваги не чув за собою — чи це так добре було ступати по цій дерев'яні й підлозі; скажіть-но там хто.

Він так само одною рукою знайшов край цих дальших хатніх дверяток на дві половинки і з хитреньким поглядом, наче він хлопчик, а вона його ще молода зовсім мама, всунувся головою на ту половину хати.

— А хто це вареники буде ліпити, га?

Мати одхилилася з-від машинки з таким переляканим до нього обличчям: це що за мара всунулася до хати?

— Що ж я буду робити, така обсмалена.— Він ще жив тією новою народженою радістю й ну не хотів вірити в якусь новішу біду; а то він не знав, як вона вміє його пересмішити,— ег-ге.— Мені тра було в цей бідон з сірником заглядати. Калатнула раз — щось на дні трохи є. Воно як пахне мені в лице. Диви-но, є в мене очі, сину?

Був би сміявся, які вони обоє страшки посеред цієї великої хати поставали,— бо', нема людей на них збоку подивитися.

— То ти типір на містечко не вийдеш, така обгаряна.— Хіба б повірив, що тако можна на матір дивитися й не ховать очей.— Що ж я кому казатиму? Моя мати не хтіла вареників синові ліпити й взяла себе обсмалила.

— Йди, дурний. Я боюся в дзеркало подивитися. А він... Мати якось нагин ці пробралася в кухню, так не хотіла,

щоб з неї сміялися.

— Там ніхто не йшов більш, Славка?

— Казала Вера Бойчукова, що хтіла за плаття взнати. Тамо в хліві якесь сіно гребла. Каже, чось Іра не хоче одчиняти.

Вони їй треба, ці гості зараз, хай не розказує.

— То що, на другі хати йти з цим мішком? — Ще жив на обличчі дурнуватий сміх, але десь там, у глибині тіла, починався той холод, нагадуючи, що скоро дійде до горла, очей, волосся.

"У притулку для ящірок оселиться мішечок з мукою".

— Що ти мені даєш, сину?

Він взяв на машинці, скільки там було. То що тепер рахувати.

— Та й ти Павлові нічого не винен більш? Буде він дивитися: поклав па прилавок, заки мішечка піддав собі з ваги, Павло щось там шарудів; він узяв з прилавочка здачі й вийшов.

— А ти не знав, що чужого я не потребую? То, може, Павло за черевики не одрахував

— Ти мені оддаєш за ті самі гроші.— От йому знов ховай очі чи звертай до мішечка в кутку, буцім це їх двоє винуватих.— Щоб я їх у хаті не бачила.