Поетичні твори - Федькович Юрій
___________
У полі, гей, у полі
Літають три соколи,
А я собі думаю,
Чому я не літаю?
Коби я міг летіти!
Ци знаєш? - там, де квіти,
Ци знаєш? - там, де бори
Ружеві понад море,-
Там воля, там світлиця;
Там ясна, як зорниця,
Як зірка серед ночі,
Там мила, чорні очі.
А я би-м сів на ганку,
Сидів би-м без устанку,
Сидів би-м штири літа,
Сидів би-м, кілько світа.
___________
У полі, гей, у полі
Літають си соколи,
Літають пара в пару…
Подайте ми шездару.
Подайте, най щебечу,
Миленького прикличу,
Миленького з Підгір’я
До моєго подвір’я.
«Прийди, прийди, коханку,
Далеко ще до ранку,
Далеко ще до зорі,-
Прийди, прийди, я в борі».
«До бору? Ні, ніколи,
Бо скорпіон мня вколе;
Бо скорпіон мня вкусить,
А милий вмерти мусить».
___________
«Ой, як же я загину,-
Де, мила, мня сховаєш?..»
«Сховаю тя в калину,
Бо ти мене кохаєш.
Калина - білі квіти,
В калині вітер віє,
Там буду я сидіти,
Зо мною соловіє;
Вно буде си співати
На усілякі нути,
Я буду пригравати -
Далеко буде чути.
Далеко? Ні, близенько,-
До тебе у могилу:
Не чуєш ти, серденько,
Не чуєш твою милу?»
На могилі мого брата
А
Весна ся вернула, всі пташки щебечуть,
Всі квіти зацвіли докола,
То ж піду на цвинтар - не піду, полечу
До мого брата-сокола;
І озьму шездару, і пісеньку зложу
О красних дівчатах, о маю,
І братчику мому на цвинтарнім ложу
На струнах шовкових заграю.
«Добрий вечір, брате! Що дієш, небоже,
Як тутки тобі ся май діє?
Нічо не говориш? Сумуєш? Чого же? -
Що сонце в могилі не гріє?
То сонце! Не думай, вшак я тя кохаю,
Мені тебе можна любити;
Я прийду до тебе щороку, щомаю
Та й буду з тобою тужити».
Б
Весною пташки щебечуть,
Квіти зацвіли докола;
Піду на цвинтар, полечу
До мого брата-сокола.
І пісеньку єму зложу
О дівчатах і о маю,
На цвинтарнім єму ложу
В струни шовкові заграю.
«Добрий вечір, мій небоже!
Як тобі ся тутка діє?
Ти сумуєш? І чого же? -
Що тебе сонце не гріє?
Не сумуй! Я тя кохаю,
Мені вільно тя любити;
Прийду щовесни, щомаю -
Буду з тобою тужити».
Як я, братя, раз сконаю
Думка
Як я, братя, раз сконаю,
Занесіть мня, де я знаю,
Та й просіть там трошки глини,
Як для мене, сиротини.
Ви мня, братя, закопали
Та й додому повертали.
Аж приходить моя мила:
Дивить, дивить - то могила.
А она си подумає:
«Хто ту, бідний, спочіває?
Ані плити, ані рути,-
Тутки мусить жовняр бути».
І помалу, помаленьку
Піде слеза по личеньку;
Уломила яворини,
Як для мене, сиротини.
Явір виріс - зеленіє,
Сонце світить, сонце гріє.
Люди ходя зілє рвати,
Миленької не видати.
Аж прилетить соловіє;
Місяць світить, місяць мріє,
А оно си закувало,-
Так она лиш, так бувало.
У могилі добре бути:
Нич не видко, нич не чути,
Ні пташини, ні дівчати…
От як жовняр-сиротяти.
Конець
Молодість минула,
Як ружевий цвіт.
Де утіха була,
Там і смутку ніт,
Бо там серце стиле,
Ніби чорна кров;
З серцем всьо, що миле,
З серцем вся любов.
А де красна дума
Золотила дни,
Там не чути й глума.
Ліру криють сни.
Два гроби, дві лози -
Над гробами знак:
Осьде думи, сльози,
Онде - їх співак.
БАЛАДИ І ОПОВІДАННЯ
Як то співак проклинає
З німецького, Л. Уланда 19
Стояв давно десь замок величний на весь край,
Далеко його було видко - аж поза море в гай;
Довкола замку цвіли городи по двору,
В городах грали води вдолину то вгору.
Сидів у тім палаці король ци цар відий;
Сидів він на столиці похмурний та блідий,
Бо що робив - то страх був, вражда - що розказав,
Недоля - що подумав, а кров - що написав.
Два славні співаченьки прийшли раз у той край,
Оден, як сокіл, сивий, а другий - саме май.
Старенький з арфов їхав на коню воронім,
А молод співаченько йшов пішки попри нім.
Старенький так му каже: «Ну ж, синку, пам’ятай,-
Найкращі наші пісні тепер си нагадай,
Добудь усеї сили, утіхи та й жалю,
Бо маємо співати лихому королю».
Вже стали у світлиці старий із молодим…
Король сів на столиці, цариця сіла з ним;
Король - страшний, прибраний, гей поломінь в печі,
Цариця - люба, мила, гей зоронька вночі.
Тот сивий співаченько на струнах як заграв,
То срібний єго голос все вище ся змагав,
З ним пісня
