Поетичні твори - Федькович Юрій
«Голубів ти треба? Ось маєш, пся кров!»
Так був я попацив… А ви си міркуйте
Та й з тими дівками собі не жартуйте.
Дівчата - то напасть: ти приязно д них,
А вни тя ще в’яжуть та робля си сміх.
Стрілецька пригода
Нині ранесенько, геть ще до зірниці,
Встав я потихоньки, швидко ся зібрав,
Кинув через плечі кріс та й порошниці,
Домовим «день добрий» навіть не сказав,
Лиш пішов потоком за селом до хащі;
Там ся за смеречку чайом приховав,
Ци медвідь не прийде на малини натще,
Бих му по-стрілецьки «на день добрий» дав.
Сиджу в гаю, сиджу - сонце далі сходить.
Мій-то медведисько нині гей заспав!
Аж ту красне дівча на потік виходить,
Як я ї обачу - мало-м аж не впав.
Ах, яка ж там врода, ах, які ж там очі,
Ах, який то позір, ах, який то зріст!
Був би-м мимоволі з-за смеречки скочив,
Але моє серце обгорнула млість.
І нім стало дівча зимну воду брати,
То поклало горщик скраю на моріг,
А сама си взяла ножечки вмивати,-
Чи хто видів зроду білих таких ніг?
Серце моє бідне трохи не здуріло,
Я забув за себе, я забув за все,
В оченьках ми стало ні чорно, ні біло,-
Аж і медведиська сатана несе!
Песя віра, бачиш, скоро таки з гаю
До дівчини чвалом та й зубами: клам!
Так ти, вражий сину! - я собі думаю,-
Зараз я ти, зараз паруна додам!
Господи! Як змірю кріс на правім оці:
Баф! - а медведисько тільки ся скрутив
Та й лиш помаленьку осьде на обочі,
Вмившися посоков, в потік ся скотив.
Дівча аж умерло. «Бог з тобою, мила!
Якби не сі груди а не ясний кріс,
То би-сь, файна любко, більше вже не жила:
Сей-бо медведисько - на всі гори біс!»
Вна лиш відповіла: «Здячить вам ся мати».
Та й ся усміхнула, як рожевий цвіт,
Взяла горщик в руки та й пішла до хати,
А я осьде стою… Гіренький мій світ!
Добуш
Гей, ци чули, люди добрі,
перед ким то ляхи стинуть,
А за ким то молодиці,
а за ким дівчата гинуть?
То наш Добуш, наша слава,
то капітан на Підгір’ї -
Красний-красний, як царевич;
двадцять років і чотири.
Хлопців тисяч єму служить,-
поклонися, лядський крале!
На той топір єго ясний
клали німці много сталі,
А на тії порошниці
били угри злота много,
А той ремінь більше вартий,
як удвоє царства твого.
Ясна нічка в Чорногорі,
місяць світить, місяць мріє,
А капітан ходить сумно,
чось му серце в грудях мліє;
Ні топірчик вже не пестить,
ні кресак не обзирає,-
Ходит, ходит по долині,
клонить голов та й думає.
Гей, капітан, ти наш пане,
не яло ти сумувати!
Я співак є на Підгір’ю -
не розкажеш заспівати?
Я умію пісней много,
а й потрафлю затужити;
Капітане, ци не кажеш?..
Може, хлопців побудити?
Онде хлопців тисяч двісті
полягали по убочі.
Гей, які ж то буйні, жваві,
а які в них бистрі очі!
Бо води ще вни не пили,
хіба кров та буйні вина;
Хліб їх білий не годує,
лиш жуброва солонина.
А капітан став над ними,
рве пістоля, зводить скали;
Грим! - а збуїв тисяч двісті
на ногах вже поставали:
- Що розкажеш, пан капітан? -
Ци палити, ци рубати,
Ци якому королеві
кажеш голов з в’язів зняти?»
- Вража голов не пропаде,
заки руська не застила;
Але красна, красна Дзвінка
на вечірки запросила.
Ви підете враз зо мною.
- Як розкажеш - і до грані!
Ти - капітан в Чорногорі,
а ми твої, капітане.
…Ясна нічка в Чорногорі,
світить місяць з звіздочками.
З легінями тисяч двісті
квапить Добуш облазами,
А сова десь затужила,
що аж серце в грудях мліє;
В Чорногорі нічка ясна,
місяць світить, місяць мріє.
- Капітане, завернися! -
Птаха нужду нам ворожить.
- Хто то каже? - крикнув Довбуш.-
Головою най наложить! -
Та й ухопив за пістоля.
- Осьде стою, пане-брате,
Ще раз кажу: завернися!
Осьде груди - мож стріляти.
Так казав Іванчик-любчик.
Ви не чули о Івані? -
Ей, легінь то був хороший,
перший він по капітані;
А капітан єго любить
ліпше, май, ніж топір з сталі.
Як поглянув на Івана -
аж му руки білі вв’яли.
- Тобі сором, славний Добуш?
Маєш в землю що дивити:
Задля Дзвінки-хабалиці
свого брата хочеш вбити?..
Як ти думаш, добра душе,
що та сука тебе любить?
Базарники твої любить!
Завернися, бо тя згубить.
- Аби-сь дав ми тільки злота,
що наповню сю долину,
Аби-сь дав ми вдвоє більше,
то я Дзвінку не покину.
А не хочеш ти зо мною
йти до Дзвінки,- в твоїй волі;
Завернися з легінями,
але Добуш - ні, ніколи!
- Я тебе бих мав лишити?..
Я, твій брат,- тебе самого?
Того люди не діждали,
та й не діждуть люди того.
Гей, наперед, гайдамаки!
Де капітан - там і люди.
Дай ми руку, пане-брате,
чей, гніву вже в нас не буде.
