Поетичні твори - Федькович Юрій
А в ній ся відзиває старого мутен гук.
Співають о коханню, співають о гаразді,
О вірі і о честі, о славі, і о слажді,
Співають усе красне, що в людях людських є,
Співають усе любе, що в серці людськім б’є.
Забувся кепкувати дворян, безличний трут,
Зухвалі жовняриська поклони богу б’ют;
Цариця не могла вже зневолити чувствам -
Узяла квітку з грудей та й дала співакам.
«Звели-сте мої люди, тепер ще й дружину́!?» -
Так крикнув цар остеклий, гей змій, ся лиш здригнув
Та й шпурив острий палаш молодцеві у грудь -
Мість пісней з них посоки кроваві д горі б’ють.
І гей би буря мела, так кождий утікав.
На рученьках старого співак уже сконав;
Плащем єго вгортає, виносить го надвір,
Садить на ворон-коня, лишає дикий двір.
Но перед пишнов брамов співак старенький став
І вхопив свою арфу, що славов досі грав,
Та й тріснув нев до слупа камінного оклік,
Та й крикнув, аж ся голос по всіх мурах промик:
«О горе - ясні мури! Навіки най же тут
Ні струна не задзвонить, ні пісні не звучуть!
Ні,- плач лиш та неволя най вами гомонить,
Аж кара вас господня на грузь не розвалить!
О горе вам, городи, тобі, маєвий цвіт!
Дивіть, яке се личко, дивіться, ой дивіть!
Аби-сте повсихали керниці, жерела,
Камінєм поставали, без кіти, без зела!
О горе, чорний збую, піб’є тя наша кров,
Аби-сь ти більше слави на світі не найшов!
Ім’я твоє най піде у пропасть та у ніч,
Як дух той, що сконає, вітрами піде пріч!»
Старий прорік се слово, а господь єго чув.
Де замок став бувало, то як би і не був!
Лиш слуп оден голосить, який тут раз був збит,
І той уже попукав - туй-туй ся повалить.
А де городи були - пустиня на оклік,
Не видко стебелинки, водиці ані пік.
Царя ніхто ні в пісні, ні в книзі не згадав -
Западок і Забуток! Співак го так прокляв.
Стрілець
З німецького, Ф. Шіллера
- Не волів би-сь, милий синку,
Йти з ягнятком на толоку?
Вно пасеся божу днинку
Берегами при потоку.
- Ні, пусти мня, моя мати,
В сині гори полювати!
- Не волів би-сь, мій соколе,
Пасти стадо до трембіти?
Лісом піють колоколи,
Пташка буде з ними піти.
- Гей, пусти мня, моя мати,
В чорні гори погуляти!
- Не волів би-сь ти звоздики
Поливати у городі?
Гори темні, гори дикі,
Нич у скалах ся не родить!
- Дай ми спокій, не бороню!
Мати, мати,- в гори гоню!..
Та й полетів син на лови,
Далі, далі, все лиш далі,
Від діброви до діброви,-
Аж залетів в темні скали.
Перед ним, як дика птиця,-
Перепуджена кізлиця.
Де скалище, де урови -
Легким скоком ними точить;
Де заломи, де засови -
Ніби вітер, перескочить.
Але хоть най як втікає -
Він їй з луком настигає.
На найвищій стромовині,
На найвищім стала розі,
Де земля вже в пропасть гине,
Де ні звір пройти не може.
Перед нев - безодні, скали,
Ззаду - ворог подуфалий.
Вна до него очі зносить,
Чей житє їй подарує;
Вже надармо, най не просить,-
Вже-бо з лука в ню простує.
Аж - скала ся розмикає,
Дух господній виступає.
І здоймає світлі руки,
Обгортає сиротяти.
- Хто ти каже смерть і муки
Аж у мої гори слати?
Світ великий - все му радо;
Чо ти гониш моє стадо?»
Трафунок
Якось тому було - цить, місяця мая,-
Піщов я рубати бучину до гаю,
Бо дідько оногда,- чекайте: що-м віз?
Коноплі, здається,- сфармачив ми віз.
Приходжу до гаю, осмотрюю дуби -
Аж тутки на краці сидя си голуби.
А я си гадаю: ото ж би то див,
Аби я одного принаймні не вбив!
Шпуряю сокиров - ото ж ми ся вдало;
З цілої гілляки ні листа не впало!
А голуби мої фур-фур собі в день -
Я вивалив очі та й стою як пень.
Тфі, пек єму, лихо,- подумав я далі,-
Аби вже й голуби за дурня мня мали!?
Ви того, пся пари, не діждете чей!
Хапаю сокиру - за птахами: дей!
Забіг я у хащу, у хащі калина,
Я дивлюся ближче - а тамки дівчина!
Ширинку си шила, ци що там за шмат,
Та й ще і співати заставив ї кат.
«Заткай же си, дівко, на продаж ті зуби!
Не видиш ти світа, що пудиш голуби?»
А дівка ще дужче в калині гуде -
Голубчики мої хто знає вже де.
Тото ж тобі, дівко, раз буде наука!
Гей, боже, як затну бардичку до бука -
Та далі до дівки, та в личенько: цям!
Рціть самі: не треба огрози дівкам?
Цілую, цілую, аж лупиться шкіра.
А дівка - міркуйте, що може зла віра! -
Узяла свій пояс - богдай же ся встік! -
Зв’язала мня з дубом, а я - ні в той бік.
Та як мня зв’язала - та в ноги до ката!
Я хочу ловити - гуп! - лежу, як лата.
А вна
