Справжній чоловік - Антоненко-Давидович Борис
— І його, Степана Никифоровича За-бийворотова, вони ніколи не змусять писати "Ничипо-рович". Страшно даже подумати, як воно по-малоро-сійськи некультурно виходить: "Ничипорови ч"! Вроді — "не чіпай меня"..."
Степан Никифорович раптом сполошився: невже Па-расковія і на конверті написала: "Ничипоровичу". Його зіньки торопко забігали по столу й уп'ялись у білий з блакитною серединкою Палин конверт. Е, ні! Паля до цього ще не дійшла, щоб соромити його на всю вулицю; на конверті виразно виведено — Никифорович у, тільки фамілія по-старому — "Забийвороті", замість — " Забийворотову "...
Степанові Никифоровичу одлягло від серця, і він подумав:
"Єслі в неї муж не дурак, то все еті глупості скоро пройдуть. Нужно буде з ним поговорити..." — Степан Никифорович важко підводиться з-за столу, обертається до ікон і щиро кладе трьома пучками на себе широкого, по-купецькому, хреста.
Він іще довго дивиться на дві ікони, де під склом приладнані по боках недогорілі свічки з золотими обвідками й потемнілі від часу воскові імортелі. Це шлюбні ікони. Колись батьки благословили його ними стати з Марфою до вінця. Степан Никифорович довго думає, потім підставляє під ікони стільця й, крехтячи, лізе на нього: "Треба ці ікони перенести в гостиную, де спатимуть молоді, а сюди з гостиної "Молитву о чаще в Геф-симанском саду", так буде лучче", — розмірковує Степан Никифорович, здуваючи з пальців павутиння, що приліпилось коло ікон.
"Молитву о чаще" повішено в їдальні, і тепер уже по всьому. Степан Никифорович хазяйським оком, як вождь — полки перед боєм, оглядає в кімнаті речі. Вони всі кожна на своєму місці, і кожне урочисто дожидає гостей. Степан Никифорович перевів очі на високу, набиту книжками етажерку й задумався.
— Гості повсіда люблять роздивлятись книжки з картинками й альбоми...
Степан Никифорович спробував пригадати, що воно там за книжки на етажерці, але зрадлцва пам'ять не підказала йому жодної назви, жодної картинки. Він знав тільки, що оті жовті й сині палітурки — то ще царські книги, їх присилали з "Нивою" та "Вокруг света". Після революції він сам не купив ні одної книги (тепер нема настоящих книг, только — комуністическіє та на малоросійському язику), але Лідка могла понатаскати казна-чого, хіба за всім доглянеш! Степан Никифорович підозріло підійшов до етажерки й почав скептично переглядати книжки. Перша, що трапилась до рук — "Полное собрание сочинений В. Г. Короленка, том І", була нерозрізана. Це спочатку заспокоїло Степана Никифоро-вича — непорізана, значить, давня книжка. Він узяв другу, третю, четверту і тоді здивовано побачив, що всі ці книжки, зім'яті й потерті від довгого лежання, всі вони непорізані. Він перевірив інші полиці, але й там покоїлись незайманими Гоголь, Салтиков-Щедрін, Метер-лінк, Толстой. Це занепокоїло Степана Никифоровича:
— Палин муж подивиться на нерозрізані книжки й може подумати, що ми зроду нічого не читали.
Тоді Степан Никифорович мерщій подався до буфета, витягнув два столові ножі, одчинив до передпокою двері й крикнув голосно:
— Ліда! Лідка! Сейчас же йди сюди!
Лідочка прибігла з кухні червона й засапана. Вона, боячись до чого-небудь приторкнутись, безпорадно теліпала заліпленими тістом пальчиками.
— Что такое, папа?
Степан Никифорович сердито подивився на її брудні рученята й грізно сказав:
— Щоб сейчас же вимила руки й сідай розрізати книжки!
Лідочка вивалила на батька вражені оченята:
— Какие книги? Пирожки ж, папочка, нужно в печь садить!
— З пирогами поспієш ще! Говорю — книги нужно порозрізати. Стид-ерам такий: книги стариє нерозрізаними на етажерці лежать! Как будто ніхто їх у домі не читає!
І Степан Никифорович почав перший люто розрізати Метерлінка.
Рідне місто, куди приїхала оце Паля Степанівна з чоловіком до батька, вразило її. Все, починаючи з вокзалу й візника, видалось їй страшенно маленьким, наче за ці шість років, відколи вона поїхала до Києва, все тут не росло, а навпаки, поволі зменшувалося. Візник сам обшарпаний і залатаний, замість коней у нього — кістяки, всунуті в коростяну брудну шкіру, а найгірше — це фаетон. Крила над колесами пообривались і немилосердно торохкотять, гайки поодгвинчувались і просто дивно, як воно ще ящик не одірветься від передка. Мара старанно порозпихав скрізь валізи, але круглу коробку все ж довелося поставити в ногах. Палю Степанівну це нервувало; коробка тисне на ноги, в спині муляє щось тверде, чи не цвях часом?
— Це просто жах їхати оцими провінціальними візниками! — сказала вона обурливо й почала критично дивитись на перші хати передмістя. Оце починається Харківська вулиця. Як вона тепер зветься? Невже й тут позміняли назви? Паля Степанівна подивилась на синювату дощечку й устигла прочитати: вулиця Карла Лібкнехта.
— Чого це саме Харківську нажали вулицею Лібкнехта? Що спільного між Харковом і Лібкнехтом? — неза-доволено чи то спитала, чи просто голосно висловила свою думку чоловікові Паля Степанівна.
— Мусить же, Палюсю, якась вулиця зватись іменем Лібкнехта, — погодливо сказав Мара й спочив оком на довгій фаланзі телефонних стовпів. Вулиця йому подобалась.
"Отим завулком, — подумала Паля Степанівна, — треба їхати до нашого хутора. Який він наш! Там тепер радгосп. Тільки й того, що згодилися прийняти батька за завгоспа. Батько завгоспом на своєму власному хуторі!" — Палі Степанівні стало жаль і батька, і хутора.
Маленькі хати під стріхами, далі червоні кам'яниці й бляхи. "Бакалійна торговля П. Полторак*. Полторак? Він ще й досі живий і ще й досі держить свою бакалію! Паля Степанівна, власне, ніколи не бачила Полгорака, вона тільки ще гімназисткою звернула увагу на вивіску й прізвище, — таке воно чудернацьке якесь, наче не людина й не дві людини, а чомусь півтори... Але тепер вона зненацька зраділа Полторакові. Це від нього першого повіяло їй по-справжньому рідним містом і якоюсь вічною непорушною тривалістю життя. От була вона ще дівчинкою, наївною гімназисткою, і був Полторак; настала революція, встала Україна, Паля Степанівна їхала до Києва шукати долі, а Полторак стояв; пройшла гетьманщина, петлюрівці, денікінці, скільки люду, її подруг, знайомих, родичів порозбігалося на всі сторони, а Полторак таки залишився. Вона вже жінка, у вагоні її перше почало вчора нудити й Паля Степанівна догадується, що це вона вагітна; ось сидить поруч неї її чоловік, це від нього вона породить дитину, а Полторак усе собі стоїть на своєму місці. І Паля Степанівна подумала, що коли б не Полторак, місто було б зовсім не таким, гіршим якимось. Милий, хороший Полторак!..
Вони проїхали повз сірий двоповерховий будинок. Гімназія. Женская гимназия!.. Паля Степанівна тривожно глянула на парадні двері — що тепер тут? Над дверима криво похилилась стара, з розмитими від дощів фарбами, вивіска. Вивіска була, видно, колись червона, тепер вона стала руда, літери колись — білі, тепер — брудно-сірі. Палі Степанівні чогось пригадалось із гімназії:
Их моют дожди, засыпает их пыль, И ветер волнует над ними ковыль...
— Тут тепер школа імені Шевченка, — зраділа Паля Степанівна, обертаючись назад, щоб іще раз глянути на будинок, але їй усе ж таки було шкода своєї гімназії: школа, хоч би яка там вона була, — не гімназія! Колеса трохи затихли на мосту і знову старий, дореволюційний з вибоїнами брук, колишнє казначейство — тепер фінвідділ, заґратовані вікна бупру, кінематограф. Коні круто звернули вниз.
— Оце починається наша вулиця, отам за тою вербою і наш дім, — сказала Паля Степанівна й погладила Марину долоню. — Зараз уже приїдемо...
Перший їх помітив на вулиці квартирантів опецьок Васютка. Він прожогом шугнув у двір, скочив на одній нозі на ґанок і залементував у одчинене вікно до кухні:
— Скоріш — їдуть! Уже їдуть! — і зразу ж помчав до хвіртки. Лідочка скрикнула і впустила з рук коцюбу 4. Вона сполошилась і не знала, що їй робити: закрутилась на одному місці, як зачарована, — подивилась на свої засмальцьовані пальці, витерла їх об нову блузку, потім отямилась і щодуху побігла до воріт.
Степан Никифорович іще розрізав книжки, коли знадвору звідусіль почулось "їдуть*. Кричав Васютка, кричала в дворі квартирантка і навіть на вулиці, коло вікна, чийсь незнайомий голос когось повідомляв:
— Це до Забийвороти їдуть.
Степан Никифорович поклав набік ножа й сторожко почав наслухати. На вулиці зовсім уже виразно зацокотіли копита й затарахкотіли колеса. Васютка закричав на всю пельку:
— Приїхали!..
Степан Никифорович закинув мерщій недорозріза-ного Купріна на буфет, застебнув на всі ґудзики піджака й подався з кімнати на той шарварок.
Васютка засунув собі під праву руку свою біляву, кошлату голівку й закрутився очманілим цапом посеред двору. З незрозумілого захоплення й радощів він несамовито фецав ногами і дико верещав:
— Приїхали! Приїхали! З женихом!
Степана Никифоровича, як довбнею, гепнуло по вухах таке непуття посеред його власного двору. Він затупав на Васютку ногами:
— Перестань, мерзавець! Стид-срам такий! Я т-тобі!
Васютка одразу ж замовк і, як побите по шкоді цуценя, плазма вислизнув із двору. Навколо запанувала належна урочиста тиша.
Далі ґанку Степан Никифорович з ґречності не пішов: батькам годиться зустрічати молодих на порозі хати. Він поправив на шиї коміра, поклав долоню на долоню й поважно перевів очі на хвіртку. Там, за хвірткою і парканом, нараз усе стихло, тільки фиркали коні. Степанові Никифоровичу з ґанку було видно лиш візника та кінські гриви. Десь нижче його молодята, але вони, певно, вилазять саме з фаетона і через те їх не видно й не чути. Зараз широко відчиниться хвіртка і він їх побачить. Побачить його, Палиного мужа. Від цієї думки Степан Никифорович захвилювався й почув, як йому підгинаються колінка. Ну просто, наче по їх Васютка, стерво, стукає патичком. Степан Никифорович навіть грізно повів оком по двору, чи не вилізло, бува, знову оте байстря, але на дворі все гаразд, Васютки ніде не видно. На вулиці заметушилися.
У серце Степанові Никифоровичу щось гулко стукнуло. Ні, то просто рипнула на заржавілих завісах стара хвіртка ("Не поправили! Сгид-срам, как будьте у двір ніхто не входить!..").
Попереду вилазила з натуги із своїх тонюсіньких рученят Лідочка, тягнучи важку валізу, далі Паля Степанівна з круглою лакованою коробкою і останнім Мара з валізою і постіллю.
Степан Никифорович тільки й устиг подумати: "Високий і чорний, вроді брунет..." — як знову його ошпарив треклятущий тоненький голосок:
— А чамайданів скільки понавозили! — Це знову від-кілясь виліз на двір Васютка, наче його найняли туг бешкетувати.
