Справжній чоловік - Антоненко-Давидович Борис

— Но в каком океане, где именно?"

Забийворота зовсім спантеличилась. К щоки — то червона цинобра 2, то просто тобі сніг. Вона безнадійно шепотіла:

"Цейлон... Цейлон..."

"Да и этого не знаєте! — погрозливо процідив Криславський. — Ну, а скажите, кто это такие "некрасовцы"?"

"Некрасов? Це той, що — "укажи мне такую обитель"?.." — з кволою надією спитала вона змучено політ-кома. Політком похмуро захитав головою.

"Нет. Не Некрасов и "обитель", а "некрасовцы".

Забийворота непорозуміло ворухнула плечима:

"Я знаю, що Некрасов був російський поет..."

"Федот, да не тот! Не знаєте и этого... — Криславський видержав паузу, закурив цигарку й одсунувся на стільці від столу: — А может быть, вы нам скажете, кто такой был... — Криславський знову зробив коротку паузу: — Тарас Шевченко?"

Забийворота як не підскочить! Враз ожила і як горохом по столу:

"Тарас Григорович Шевченко, син селянина-кріпа-ка, народився в селі Кирилівці Звенигородського повіту на Київщині. Він змалку..."

Та туг Криславський перебив її:

"Я вижу, что вы за все время революции только и научились, что о Шевченке... Довольно! Вам не место в пролетарском вузе. Идите..."

Вона вискочила з кімнати як ошпарена і, не обертаючись, побігла вниз. Я аж на вулиці догнав її. Цілу дорогу до самого її дому вона як у рот води набрала. Я її давай розважати, до кіна тягнув, — не хоче. Прийшли ми додому і тільки-но вона роздяглася — зараз же в сльози. Та ще які сльози!.. Хвилин п'ять ревіла, а потім, уся заплакана, червона, щоки мокрі, питає мене: "Ну невже ж я дурніша від усіх"... Мені, розумієш, і шкода її стало, почав я її заспокоювати, ні, нічого не виходить: реве далі. Мені вже воно і набридло з нею морочитись, але що ж з нею робити? Сказав, аби тільки сказати: "Нічого, підучитесь іще, а тоді й складете іспита"... І тільки я їй це, вона одразу ж притихла. Потім одірвала від лиця долоні та як визвіриться на мене: "Не хочу я вчитись! Не буду! Облиште мене! Це через вас так сталось!" І знову в сльози. Попрощався я мерщій і — від неї. Більше вже після того ніколи не заходив. Так ото тепер вона — вона за комуніста? Що ж то за дурень такий знайшовся?

— Да, вона така! — не знати для чого промовив Карасик і знову розповів лідерові про все, що знав.

Зо всіх колишніх приятелів і знайомих Палі Степанівни Карасикові судилось першому побачити її в нових обставинах. Він таки дізнався, де оселилася Паля Степанівна зі своїм чоловіком, і ось одного вечора він скерував свої невтомні ноги до великого шестиповерхового будинку. Але перше, ніж відважитись відновити з Палею Степанівною давні приятельські стосунки, Карасик ретельно перевірив, чи воно таки правда, що її чоловік комуніст. Коли всі попередні чутки ствердились і вже не залишалося жодних сумнівів, Карасик розміркував собі так: якщо він — комуніст, значить, він не ревнуватиме її до Карасика (ревнувати комуністам не дозволяє їхня етика), потім — це одруження сталось так нагло, що комуніст просто не встиг обізнатися з попереднім життям своєї молодої, а крім того, й ревнувати до Карасика йому взагалі нема ніяких підстав. Карасик же нічого такого... Отже, Карасик логічно дійшов до того, що він може йти до Палі Степанівни, не позичаючи в сірка очей.

Карасик злетів на третій поверх і, засвітивши сірника, почав вивчати нескладний дверний розпорядок — до кого скільки разів дзвонити. Дійшовши до того місця, де хімічним олівцем свіжо написано: "Макар Андрійович і Паля Степанівна Сгепури — 4 рази", Карасик, перше ніж натиснути кнопку, завагався. Щось тьохнуло йому в серці, і він ще раз руба поставив перед собою питання — йти чи, може, краще ні? А втім, чим йому, Карасикові, ризикувати? Нічим! Якщо ми вам не в лад, так ми й додому назад. Соромно буде не Карасикові, а отому ж таки "Макарові Андрійовичу"...

Карасик рішуче подзвонив чотири рази.

Двері досить швидко одчинили. Карасик побачив перед собою саженного чолов'ягу, одутлі щоки й чорні вирла очей.

— Вам до кого?

Карасик хоробро переступив поріг.

— Мені... Товаришка Степуравдома?

Вирла замигтіли веселими вогниками й подались у сутінь передпокою.

— Будь ласка, будь ласка! Просимо.

Ось і родинне щастя Палі Степанівни. Сама Паля Степанівна ніби змарніла й стомилася. Вона глянула на Карасика і зашарілася. Ніяково провела долонею до чоловіка й тихо промовила:

— Це, Олексо, мій чоловік... — Потім відкілясь ледве помітне зітхання і поворотна рекомендація: — Познайомся, Маро, мій земляк, студент Карасик...

Чолов'яга по-приятельському затермосив Карасикову руку й знову замиготів своїми чорними вирлами.

— Дуже приємно! Дуже приємно! Будь ласка...

Карасик нишком глипнув на чоловіка Палі Степанівни і йому стало раптом занадто тужно. На мить він уявив собі протилежну ситуацію: Паля Степанівна каже оцьому "Марі" (ім'я! як на цей зріст і ці банькаті очі, то це направду буде не Мара, а мара...): "А це мій чоловік — Олекса..." і не дядя — Карасикові, а Карасик — дяді поблажливо, як господар, термосить руку.

— Сідайте, будь ласка! Будемо товаришами. Карасик прислухався до гучного басу й подумав: "Ну й

голос! Сама природа припасувала йому пельку до мітингів. Такий не захрясне на низах, знала Палька, на кого мітила!.."

І тоді ж Карасикові само спливло на думку, аж заскреготіло з досади в грудях: ну як ото таку дурницю бахнути — не задержатись тоді в УКП. Це б він тепер, як і всі укапісти, перейшов до партії, і чим, власне кажучи, цей "Мара" переважає Карасика?

У кімнаті щось не витанцьовувалося на розмову. Карасик грузько сидів на канапі, приголомшений емоціями, а Паля Степанівна ще не звикла до свого амплуа одруженої і почувала себе перед Карасиком ніби винною в якійсь брехні. Тоді вона почала запевняти себе, що Карасикові вона нічого не обіцяла, не давала ніяких приводів сподіватись на щось, Карасик — земляк, і більше нічого. Це виправдовувало Палю Степашину перед самою собою, але в той же час сором пік їй рака за нові меблі, дорогий персидський килим, дзеркальну шафу і все це занадто вже оголене щастя.

Чоловік Палі Степанівни — чи то з чемності, щоб дати Карасикові оговтатись, чи, може, просто вирішив, що він уже досить познайомився з Карасиком і може тепер не соромитись його присутності, — сказав:

— Ну ви тут позанімайтесь чим-небудь, а я піду бух-тєть над морфологією.

Він двома велетенськими кроками переступив через кімнату й пірнув у науку.

Паля Степанівна ніжно пояснила Карасикові:

— За тиждень іспит, він же в сільськогосподарському. Паля Степанівна, як і годиться молодиці, взялася за

якесь шитво. Вона не втерпіла, щоб із-під голки закопилити манірно губки і з легкою тінню пошани й гордощів сказати:

— Це не навчання, а просто морока одна! Удень сидить у президії каенес та в правлінні Соробкоопу, а ввечері обов'язково засідання та ячейки всякі, тільки якусь годину вночі і вирве, щоб повчитись удома, а в інституті — вже ніколи.

Карасик безцеремонно вивчив до деталей усі зміни, що стались у зовнішньому вигляді Палі Степанівни. Насамперед він констатував, що немає вже на грудях жетона "Не ридай, а добувай", потім, коли Паля Степанівна нахилилась над шитвом одкусити зубами нитку, Карасик побачив, що вже не видно на шиї ланцюжка до хреста, а замість того впоперек шиї випнувся схований раніш комірцем блузки великий синяк.

"Поцілував з присмоктом, сучий син!" — здригнувся ревниво Карасик і навмисно, щоб іще більше себе розпалити, почав тягти свою збентежену уяву до факту одруження. Цей факт видавався раніш Карасикові таким звичайним, що можна було не задумуватися над ним, а тепер — що більше заглиблювалась його уява, то більше відчував Карасик якусь незбагненну кривду над собою. 1 тільки ось зараз, коли він побачив зблідлість лиця і серпанок утоми, коли він почув, як змінився її голос, Карасик здивовано збагнув, що ці, так недавно ще незнайомі "мшйнсью" принади Палі Степанівни страшенно йому близькі, чорт би їх узяв. 1 що він ненавидить отого цибатого одоробла, який прийшов не знати відки на готовеньке й забрав перед самісінькими очима в Карасика.

Вона, що без сумніву мала належати тільки йому, Карасикові, ось тепер сидить насупроти, але він уже не може навіть доторкнутися до неї, вона упливла від Карасика безнадійно назавжди і яка мука, до ста чортів, мати змогу тепер дивитися на неї, щоб помічати знаки нового володаря над нею, отої мари!

Вражений цим напливом чудернацьких думок, Карасик запитав себе: "Та невже ж тільки тепер, коли вона вже одружена, я покохав її, чи я кохав її й раніш? Тоді чому ж я цього сам досі не знав?.."

Але відповіді собі Карасик не годен був дати. І це ще більше допікало його. Щоб дати якийсь вихід своїм почуттям, Карасик рвучко спитав:

— Та як же це?

— Що "це"? — не зрозуміла Паля Степанівна.

— Та оце?.. Я питаю, як це ви так раптом одружились.

Паля Степанівна ніжно усміхнулась і удала з себе здивовану.

— Та як же... Ну ото земвідділ улаштував у Голосіївш гулянку. Кондратенки запросили й мене. Там я і познайомилась із Марою...

— А потім? — зовсім уже знахабнів Карасик, сердито дивлячись на Палю Степанівну.

— Потім... — Паля Степанівна до непристойного почервоніла і ось-ось, диви, розплачеться.

Карасик із насолодою тішився її розгубленим видом. "Ну, а про Цейлон і некрасівців тепер уже знаєш?" — зловтішно посміхнувся собі Карасик.

— А потім через тиждень і побрались... — ніби перепрошуючи, що це одруження так швидко сталося, тихо проказала Паля Степанівна і благаюче подивилась на Карасика.

— Да, скоро... — недвозначно промимрив Карасик і глибоко втягнув у горло цигаркового диму.

Якби не рятувало шитво, Паля Степанівна зовсім би не знала, що робити. До шитва можна схилити голову і принаймні щось робити руками. Одначе і і цій позі Паля Степанівна відчувала на собі Карасикові очі. Вони так посміливішали й дивляться так пронизливо, що, здається, одяг зовсім уже не захищає Палю Степанівну, і гострі зеленуваті Карасикові булавочки легко проходять крізь блузку, сорочку, ба навіть влізають у тіло і безсоромно заглядають, що робиться там, усередині, куди навіть і сама Паля Степанівна не одважується подивитись — такий там тепер рейвах і безладдя.

— Щось мене наче морозить, — сказала Паля Степанівна і накинула на плечі хустку.

— Морозить — у червні? — саркастично ворухнув куточком губ Карасик і знову запнувся хмарою диму.

Паля Степанівна тужно подумала: "Ото ще мені напасть із цим Олексою! І навіщо Мара його впустив!" Але годі дати собі раду з цим мамулою, що розлігся на канапі і вже зім'яв нову плахту, яку позавчора купив Мара в кустарспілці.