Справжній чоловік - Антоненко-Давидович Борис

Палі Степанівні промайнуло навіть у думці: "Це в мене, як у тій російській пісні: "Многих любила, многих позабыла..." Лист був короткий, але не без патетики. Діагностика списав там свої жалі, свою тугу, свої надії, що їх він так необачно покладав на Палю Степанівну, і цей лемент був такий зворушливий і образний, що Паля Степанівна навіть мимоволі подумала: "Він міг би писати романи..." Але Діагностика зірвався з тону й закінчив листа зовсім не в унісон своєму художньому початку:

"Я міг би простити все, чуєте, Палю Степанівно, все! Але зради — ніколи"...

Цим кінцем Діагностика зіпсував Палі Степанівні геть усе враження від свого листа. Насамперед Паля Степанівна обурилась на слово "простити"! Що це значить "я міг би простит и"? З якої речі Діагностика має "прощати"! Хто й коли просив його "прощати"... По-друге, Паля Степанівна, як жінка, одразу ж визначила справжню вартість Діагностикою! великодушності: якщо він не може простити зради, то про що вже там говорити далі! Що ж тоді він може простити!..

В коридорі різко загупотіли кроки. То Мара несе до кімнати самовар. Паля Степанівна прожогом засунула за бюстгальтер листа. Мара!., ось він одчинив передком черевика двері і бережно, як кричущу, вередливу дитину, несе перед себе самовар. Паля Степанівна Сильно подивилася на свого чоловіка, і їй уперше видалось, що він занадто вже високий і потім він прекумедно забруднив собі вугіллям чоло. Тоді Палі Степанівні пригадався стрункий, як молодий дубок, сотник із Чорноморського коша в синій чемерці і з німецьким багнетиком при боці, але вона відкинула ці спокусливі думки. Паля Степанівна на втіху собі подумала:

— Мара теж українець, він тільки не націоналіст. Мара урочисто поставив на стіл самовар і обтрусився.

— Ну, Палю, будь ласка! Я вже зробив своє.

Він широко розвів простерті руки, й Палі Степанівні здалося, що він заповнив ними всю кімнату й пальцями торкається протилежних стін. Це омана, і треба перевірити її. Паля Степанівна пильно подивилась на руки свого чоловіка і здригнулася: долоні швидко посунули просто на неї і ось зараз розчавлять її. Паля Степанівна оступилась назад, і цю ж мить Мара залізно стиснув її в обіймах. Він знову жагуче торкнувся її шиї, там, де вже тьмянів синяк. Паля Степанівна аж прикусила від болю губу.

— Ех, Палю, жіночко моя! — в божевільнім екстазі закричав Мара і впився в одкритий рот, пересипаний перлами. Палі Степанівні стало страшенно боляче і нема чим дихати. І тоді ж вона раптом подумала: "Він узяв мене силою і..."

У цю ж мить у двері постукано. Мара притьмом одірвався від дружини й голосно крикнув:

— Хто там? Будь ласка!

Академік!.. Дідуган причвалав, засідлавши подзьобаного старістю носа двома окулярами, а перед себе сторожко ніс великий клапоть паперу.

— Можна? Це я до вас, товаришу... еге ж, еге ж, до вас. Тут таке діло, товаришу...

— Сідайте ж, будь ласка, — заохотив старого стільцем Мара і здивовано вперіщився в дідугана.

— Дякую, дякую... Це, бачите, до мене позавчора прийшов у академію якийсь парубійко з газети, репортер, так оце я мушу написати йому інтерв'ю про антисемітизм. Еге ж, еге ж — про антисемітизм. Так то він до мене сьогодні прийде по інтерв'ю...

— Так у чому ж річ? — не зрозумів Мара.

— У чому річ? — перепитав академік і замислився. — Це ж, звісно, товаришу-товаришу, діло не наукове, а політичне, так би мовити, еге ж, еге ж, політичне, то я прийшов оце до вас, товаришу, як до компетентної, еге ж, людини. Тут я написав дещо...

Старий увічливо простягнув Марі папір. "Прийшла таки коза до воза! Антисемітизм — це тобі не ботаніка!" — задоволено подумав Мара й почав розбирати куряче академічне письмо. Але після першого рядка Мара не міг уже сховати своєї посмішки: ну — хто ж так пише інтерв'ю! І ото до такої порохні посилають репортера. Та хіба ж можна друкувати в газеті оцю нісенітницю? Мало чого, що він — академік... Мара почав гостро критикувати.

— Треба виправити. Бази у вас, товаришу, нема. Якось усе воно у вас так...

— Бази?.. — перепитав академік: — Як-то бази нема?

— Та ось. Ну що йй тут пишете? — Мара голосно прочитав: — "Я сам ніколи антисемітом не був, а навпаки, завжди прихильно ставився до єврейської справи"... Ну кому це цікаво, чи ви особисто були антисемітом, чи ні? Роля особи в історії — нуль! Понімаєте — нуль.

Старий хитро посміхнувся:

— Ну, це вже ви, товаришу, помиляєтесь — "кому це цікаво"... Воно, прошу вас, декому дуже цікаво! Еге ж, еге ж...

Мара перебив старого:

— Ну, гаразд. Тепер далі: "Вліті цього року я студіював цілющі трави на Звенигородщині й між тамошнім селянством я теж не помічав антисемітизму; хоч селяни деколи і кажуть "жид", та це слово в нас, українців, вживається звичайно в науковому розумінні, так би мовити, за історичною традицією, і тут не криється образа..." — Мара змахнув високо рукою: — Що це таке "в науковому"? Наука — це тільки надбудова! Тут треба, понімаєте, процес вскриги, а ви по верхах узяли... А потім кінець у вас: "Ще можу сказати, що за гетьмана мій кабінет в академії містився коло клозету і тільки тоді, коли прийшла наша славетна Червона Армія, все в академії пішло по-доброму: і кошти нам видають, і приміщення нове будують..." Вас, товаришу, питають, про антисемітизм, а ви — кошти й приміщення! Треба — про класову суть антисемітизму, соціальне коріння, о!..

Старий журно дивився на своє інтерв'ю. Марина критика розтрощила його геть усе, не залишаючи жодної, потрібної для газети думки. Старий полохливо затіпався на стільці, зняв з носа перші окуляри й скулився у воскову грудочку.

— Товаришу! Зробіть мені ласку — напишіть самі мені інтерв'ю, а я його потім... підпишу.

Мара встав із стільця і простягнув академікові руку:

— Добре. Прийдіть завтра, я вам дещо тут повиправляю. Усний іспит із української мови службовцям Соробкоопу призначено на восьму вечора, і це визначило Марі кепський настрій. Кепський через те, що завтра о десятій уранці він із дружиною має їхати до її батька на Слобожанщину і вже куплено на міській станції квитки, а вдома ще абсолютно нічого не зроблено. Паля Степанівна порозкладала по всій кімнаті свої сукні та білизну і кімната, як поле після бойовища, рясніє білим пожмаканим шматтям; але це дурниця, туг головне ось що: треба зібрати матеріали до губерніальної кооперативної наради, потім не забути оту прокляту морфологію, а крім того, за тиждень треба ще опрацювати тези про роль каенес у нових умовах економічної політики на селі, не кажучи вже за доповідь "Значення меліорації", що її Мара мусить прочитати на курсових зборах інституту. Ці справи страшенно переплутались у голові, і Мара ледве диференціював їх, посписувавши одну за одною в свій блокнот під рубрикою "Ні в якому разі не з а б у т и!" Потім хвилина в хвилину, розрахувавши потрібний час на трамвай, Мара о пів до восьмої вийшов із дому. Він опинився вже на вулиці, коли пригадав, що на іспиті він, власне, має бути за представника від адміністрації. Це — майже голова. Прийти з порожніми руками, щоб сидіти в іспитовій комісії тільки статистом, не годиться. Мара повернувся додому взяти якусь книжку на переклад. Він швидко одімкнув ключиком французький замок на парадних дверях і нечутно пройшов мотузяним килимком до своїх дверей. Тільки б узяти якусь книжку, чогось би такого політичного — і назад, на трамвай. Але одчинивши двері, він побачив картину, що його вразила і одразу пустила в серце гострий отруйний сумнів: Паля Степанівна, яка допіру мирно собі бабралася коло валіз у білому шматті, тепер покинула це все і похапливо одягалась перед трюмо. Що це могло означати? Вона кудись спішить?.. Куди? Чому він про це нічого не знає?..

Паля Степанівна витягла пуделю напудрити лице і тоді ж у люстрі побачила здивоване велике обличчя свого чоловіка. Власне, то не обличчя вона побачила, а тільки очі. Отак — серед бузкових шпалер, портрета Леніна й тумбочки на неї пронизливо дивляться два ока. Вони такі пильні, такі здивовані й підозрілі, а головне —самі очі, без носа, рота, шиї, що Палі Степанівні стало раптом моторошно. Вона несвідомо сама до себе прошепотіла:

— Це він, чоловік!.. — і тоді здивовано, ніби це якась дивина їй, запитала себе: — Він — мій чоловік?..

Паля Степанівна обернулась до дверей. Тепер їй було видно вже всю постать закам'янілого, спантеличеного Мари.

— Ти кудись збираєшся? — глухо, а Палі Степанівні здалось навіть, що зловісно, спитав Мара.

Але те, що він заговорив, і те, що тепер видно не самі тільки його очі, а всього Мару в усіх його деталях, — миттю повернуло Палі Степанівні її жіночу силу й незалежність. Вона кокетуючи схилила набік голову й хитро примружила вії. Відповіла дражливо й загадково.

— Так, я збираюся...

Мара насторожено стрепенувся.

—Куди?

Паля Степанівна нараз рішуче підійшла до чоловіка, і він мимоволі мусив стати в оборонну позицію. Вона заклала позаду руки і вередливо застукотіла закаблуком:

— Хороші чоловіки беруть із собою своїх жінок, а не залишають нудьгувати вдома!

— Так я ж іду робити іспит у Соробкоопі, — виправдовувався Мара, одначе Паля Степанівна наступала далі:

— Я знаю, що — іспит, а хіба ти думаєш, що мені не цікаво бути на іспиті? Хіба я така вже міщанк а... — Паля Степанівна набурмосилась і одійшла до вікна. Мара зовсім спантеличився. Ну хто ж міг подумати, що вона хоче на іспит! Та й потім — як це зробити? Приходити з дружиною іспитувати службовців — воно якось трохи того... і взагалі. Але Паля Степанівна зажурено дивиться у вікно на вечірні сутінки і в її голосі, далебі, вже чути справжні сльози.

— Ви всі, чоловіки, такі. Ви живете собі громадським життям, а жінка сиди коло примуса і нікуди не вийди.

Мара винувато підійшов до вікна:

— Але ж ти зрозумій, Палю, це ж, понімаєш, офіційне діло...

Він простягнув до неї руки, але Паля Степанівна круто одвернулась до стінки.

— Що з того, що офіційне, а я хочу!

— Це, Палюсю, трохи незручно... Паля Степанівна спалахнула:

— Незручно?!. А на вулиці ходити зі мною теж незручно? А жити зі мною — зручно, чи ні?! Я питаю —зручно, чи ні?!

— Палюсю, ти не хвилюйся, то ж зовсім інша річ...

— Да, "інша"! Це через те, що я безпартійна — я знаю. Коли б у тебе була жінка стрижена, бруцна комуністка, не було б незручно, ти б скрізь її водив.