Справжній чоловік - Антоненко-Давидович Борис

Може, ще зарано? Може, Паля Степанівна прилягла на хвилинку відпочити? Може, з нею щось недобре скоїлося? *

Думки блискавично напосідали одна на одну, і в голові Діагностиці зчинилась страшенна веремія. Одначе він стримався і обережно, намагаючись якомога менше порушати зажурену тишу сінців, постукав. Його стуки віддалися луною десь між порожніми стінами, але на них ніхто з кімнати не озвався.

* Умовний вислів дрібних злодіїв, що означає — вкрав на вокзалі кошика.

— Що за оказія?.. — проказав Діагностика і застукав гучніше. Тоді з сусідньої кімнати, як і вдень до Карасика, вийшла ректорова куховарка, але до Діагностики вона поставилася з пошаною і навіть співчутливо:

— Це ви, Костю Євлантійовичу, неначе до Палі Степанівни прийшли? Дак вони вже виїхали. Полчаса оце буде, як послідні жечі вивезли...

— Виїхала?... — не розуміючи до ладу анічогісінько, спитав Діагностика. — Як це так виїхала? Куди виїхала?..

Куховарка печально захитала головою:

— Я так що й не допойняла — куди вони переїхали... Тільки одно й можу сказати, що вийшли вони заміж. За партєйного.

Діагностика зморщив у неймовірному подиві чоло й зовсім спантеличився.

— Вийшла заміж?! За якого це "партєйного"?.. — сказав він так сердито, що куховарка навіть поточилася мимоволі до дверей і вже там скорботно відповіла:

— За комуніста вийшла заміж, а я його так що й не бачила самого. Говорили тільки, що в Соробкоопі служить.

Цього для Діагностики було вже занадто багато, щоб миттк* протверезитись від тих весняних чар і збагнута ввесь жах своєї ситуації. Одначе поміркованість і мужність не зрадили на цей раз Діагностику. Інстинкт самозбереження виніс його насамперед із цього проклятого приміщення, а далі штовхнув до коляси першого, що трапився, візника, щоб мерщій паняти на Хрещатик до Грінберга, поки він не зачинив своєї крамниці, і спробувати повернути назад перли, а на гірший випадок ~~ замінити їх на срібний портсигар. Після Грінберга треба швидко поїхати одмовитись від дачі й головне — повернути завдаток.

Хоч як це дивно, а з приміщення Палі Степанівни студент Карасик подався на Володимирську до "якобінського клубу", де порався в партійних справах укапіст-ський лідер. Дивним це може видатись через те, що Карасик не належав ні до УКП, ні до "співчуваючих", і можна, мабуть, не говорити, що лідер гребував Карасиком уже хоч би через те, що Карасик був безпартійний. Цього, безперечно, не міг не знати Карасик, тим більше, що, правду кажучи, в нього було не все гаразд із укапіз-мом. До УКП Карасик не належав, але в губкомівській шафі УКП, десь між паперами в папці лежала Караси-кова анкета й заява про вступ до партії. На випадок трусу чи взагалі якоїсь потреби анкету легко можна знайти. Тут діло дуже просте: лідер, спираючись на спільне з Карасиком земляцтво і знаючи, що під Карасиковою полотняною сорочкою криється не "ідеалістична" душа, а матеріальне незаможницьке серце, зумів його переконати, що український пролетаріат потребує своїх економічних центрів і своєї Червоної Армії. Карасик був не від того всього і необачно одразу ж написав заяву і старанно заповнив усі пункти нескладної укапістської анкети. Лідер — як партійну роботу — доручив Карасикові подбати за лави та стільці на чергову укапістську вечірку й погнав його на пошту однести доповідь до Харківського ЦК. Карасик виявив одразу ж спритність і запопадливість, але йому, на щастя, ще не виписали кандидатської картки. На щастя, бо за кілька днів у ІНО відбулась перереєстрація студентства, і Карасик не витримав до кінця. Злякався, що його запечуть у платну категорію, і пішов немудреними слідами апостола Петра, тричі зрікшись перед комісією свого вчителя і його віри.

На короткі, а проте вщипливі докори лідера Карасик тільки й спромігся сказати:

— Мені, товаришу, вчитись треба, а яка ж буде наука, як тебе замкнуть у каземат!

Лідер хотів був нагадати Карасикові старих революціонерів, арешти, тюрми й заслання, а потім подумав, що на таке сміття не варто витрачати доброго слова й, •не попрощавшись, пішов обідати до нархарчівської їдальні.

Отже, з Карасика не вийшов укапіст; та все ж його від часу до часу тягло до Володимирської вулиці на ука-пістські вечірки в "якобінському клубі". І хоч це було діло ризиковане, бо його могли підгледіти з інститутського комосередку і закинути, що він, хоч і криється, та все ж є "тайний ученик" УКП, проте це була надмірна спокуса, бо на тих вечірках, крім "Живої газети" й довжелезних тягучих доповідей лідера, було ще чимало дівчат, що співчували, якщо не УКП, то в усякому разі укапістам.

Карасик не крився з своєю відвагою й натякнув знайомим укапістам про небезпеку своїх відвідин. Він радо пішов би на мирову і з лідером і навіть пообіцяв би йому збирати нишком поміж студентством за підписним листом на "Залізний фонд УКП", та серця лідерового вже не міг привернути до себе. Зустрічі з лідером у Палі Степанівни анічим не зарадили Карасикові: лідер залишався холодним і мовчазним.

І ось тепер Карасикові заманулося чогось піти не куди-інде, а просто до лідера, щоб йому першому сказати про несподіваний фінал із Палею Степанівною.

І тут сталася друга, ще, може, дивніша, аніж прихід Карасика до лідера, річ. А саме: лідер, замість того, щоб недбало кивнути Карасикові головою і знову одвернутись флегматично читати собі далі ренегата Каутського, раптом заговорив із Карасиком, навіть виявив ознаки чемності — мовчки показав очима на вільний, трохи поламаний укапістський стілець і підпер долонею русяву голову.

Це Карасика підбадьорило і він зовсім весело сказав:

— А знаєте — Палька Забийворота вийшла заміж за капебеушника!

Лідер лагодився саме ліквідовувати місцеву укапіст-ську організацію і через це мав подвійну порцію гніву на українську інтелігенцію, а Палю Степанівну й поготів. Хтозна — може, й це спричинилось до того, що лідер, почувши про цю новину, несподівано охоче розбалакався з Карасиком і додав до біографії Палі Степанівни деякі цікаві деталі. Спочатку він виявив чолом (борозни зморшок) здивування, потім носом і куточками губів (важке видихання й криві лінії долу) зневагу й огиду.

— Хто? Ота автокефальна дєвственіца, ота Забийворота — за комуніста? Ну-ну! Та я ж її, як облуплену, знаю! Та їй же тільки й думки в голові, що Свята Софія та академічні вечорниці! Хоч, власне кажучи, куди ж їй більше, як не заміж. Вона ж...

Лідер, покінчивши з укапістськими злиднями, сам почував тепер себе засватаним, часу в нього було досить і він міг на цей раз не обмежувати себе регламентом, щоб соковито змалювати загальні риси міщанського профілю Палі Степанівни. Коли його філіппіки 1 увійшли в більш-менш спокійне річище, він розповів Карасикові про один епізод.

— Якось я її торік іще зустрів на вулиці. "І чого б я ото, — кажу, — по-дурному час гаяв! Ви тільки подумайте—ну для чого ви в Києві сидите? Піджидаєте, щоб заміж вискочити. Ех, ви. Поступили б до якогось вузу, почали б учитись абощо". Вона почервоніла, зніяковіла, каже мені: "Ну як же його вчитись? Я ж на службі, мені ніколи навіть дізнатись про умови вступу, а до свого ветеринарного я не хочу: не можу переносити запаху конячого поту і зроду б жаб не різала".

Саме тоді наш губком доручив мені в кооперативному інституті комгурток укапе організувати. Я і два наші хлопці вже проскочили: склали іспита (про партійність замовчали, розуміється) і сидимо тихенько. "Так поступайте, — кажу Забийвороті, — до кооперативного. Я вам улаштую все". Вона спочатку була завагалася: "Боюсь екзамена, хтозна, що вони тепер вимагають...". — "Єрун-да, — кажу, — які там екзамени! Ви ж пам'ятаєте, що в гімназії вчили. Ну, більш нічого й не треба". — "А по-літграмота?" — несміливо спитала вона. "За політграмоту не турбуйтесь, я вас накачаю. "Капітала", звичайно, не читали? Ну, та про "Капітал" не питають. Найчастіше — це скорочені назви, я вам їх зараз розшифрую, а ви запишіть собі. ВСНХ — це "Высший совет народного хозяйства". ЦКК ЦК КП(б)У — це "Центральна Контрольна Комісія Центрального Комітету Комуністичної Партії (більшовиків) України". Чому — більшовиків? Бо ще були меншовики. Ясно? Питаєте, хто такий Енгельс. Я ж вам уже про "Капітал" сказав. Це Карл Маркс написав "Капітал", ну, а Енгельс такий же самий. Основоположники. Головне це — "Буття визначає нашу свідомість", а потім іще "Пролетаріату нема чого губити, окрім своїх кайданів, бо він завоює світ". Це Карл Маркс сказав. Та це все пусте, зовсім нема чого боятися!" — заспокоїв я її, а через два дні й повів.

Та, як на те, саме напередодні політком Криславсь-кий дізнався, що до інституту проскочили укапісти. Ну, звичайно, вступний іспит став суворіший, нових почали приймати дуже обережно (а в інституті і без того вже селюк на селюку сидить!). Словом, умови дуже несприятливі. Але Забийвороті я про це ще нічого не кажу. Навіщо лякати! Привів її до приймальної комісії, а сам залишився за дверима послухати. Двері до половини скляні, погано причиняються, так що все майже видно й чути. Приймали вони вдвох тільки: Криславський і проректор. Проректор — гладкий, в золотих окулярах, із кооператорів сам. Він тільки сидить та слухає, а іспитувати почав сам Криславський. Забийворота увійшла несміливо в кімнату, сіла на краєчок стільця проти Криславського і потерпає. Криславський же — здоровило (на ввесь інститут вищого від нього нема), на голові палахкотить грива рудого волосся, зеленими баньками втелющився в За-бийвороту — чорт, а не чоловік.

"Как ваша фамилия?" — питає її понуро.

Забийворота почервоніла й тоненько-тоненько, от-от їй голос перетнеться:

"Забийворота, Параска".

Політком похмурився:

" Забий-ворота?... Скажите, у вас из родственников никого не было в "батьках" и "отаманах". У вас фамилия какая-то как будто бандитская..."

Забийворота зблідла, потупила очі й тихо відповіла:

"Ні, не було... Я сама нетутешня".

Але політком мав уже проти неї упередження. Він вороже оглянув її перелякану постать, подивився на проректора і сказав:

"Ну, хорошо. Расскажите вот бином Ньютона".

Забийворота полохливо стенулась:

"Біном? Це буде... Біном..."

Вона безпорадно бігала очима між Криславським і проректором, повторюючи зачароване "біном", але Криславський різко осік її:

"Не знаєте! Где остров Цейлон?"

"Цейлон? Це в океані..."

"Да, в океане, — важко зітхнув Криславський.