Зима-чарівниця - Туве Янссон

вузьку червону смужку, яка бризнула на кригу довгими променями світла.
– Ось воно! – зарепетував Мумі-троль. Підхопив угору Маленьку Мю й поцілував її у носика.
– Пхе, дурний! – пирхнула вона. – І навіщо стільки галасу!
– Воно прийшло! – не міг вгомонитися Мумі-троль. – Буде весна! Буде тепло! Усі прокинуться!
Він схопив чотири рибки, упіймані Вітрогонкою, і підкинув їх високо у повітря. Постояв на голові. Ще ніколи Мумі-троль не почувався таким щасливим!
Та зненацька крига знову потьмяніла.
Ворони змахнули крилами і поволі полетіли геть від моря. Вітрогонка попідбирала своїх рибок, а маленька червона смужка заповзла за край неба.
– Воно пошкодувало, що зійшло? – ледь не плакав Мумі-троль.
– Нічого дивного, якщо зважити, як безглуздо ти себе поводив! – фиркнула Маленька Мю і подалася геть, ковзаючи на своїх покришках від слоїків.
– Не хвилюйся, завтра прийде знову, – заспокоїла малого Вітрогонка. – І буде трохи більше, ніж нині. Десь таке, як скибка сиру.
З тими словами Вітрогонка спустилася під кригу, щоб набрати до каструльки морської води.
Звичайно, вона мала рацію. Нелегка то справа для сонця – взяти й викотитися на небо. Та все ж визнання чиєїсь правоти не рятує від розчарування.
Мумі-троль сидів, утупившись у кригу й відчуваючи, як на нього накочується хвиля люті. Як і всі сильні відчуття, вона зароджувалася десь у животі. Він почувався ошуканим.
Йому стало соромно, що наробив стільки галасу, ще й пообчіплювався за вушками золотими стяжками. А від того люті лише додавалося. Зрештою збагнув, що задля заспокоєння мусить вчинити щось нечуване, а ще ліпше – заборонене. І то негайно!
Мумі-троль зірвався на рівні ноги, потупотів помостом до купальні, а там підійшов просто до шафи і розчахнув дверцята навстіж. У шафі висіли купальні халати. Унизу лежав гумовий гемуль, якого ніколи не вдавалося надути. Усе, як і влітку, ось тільки на долівці шафи сидів ще хтось – крихітний, сірий та кудлатий, з видовженою мордочкою і витріщався на нього. Крихітка враз ожила, майнула повз нього, мов повів протягу, і зникла. Мумі-троль помітив тільки, як хвіст звірятка, схожий на чорну мотузку, шмигнув через поріг купальні. Хвостик зачепився за шпарку в дверях, але за мить істота вишарпнула його і зникла без сліду.
До купальні з баняком юшки у лапках увійшла Вітрогонка.
– Таки не втримався і відчинив шафу! – дорікнула вона.
– Там сидів лише якийсь старий щурик, – винувато пробелькотів Мумі-троль.
– То не щурик, – заперечила Вітрогонка, – а троль. Такий самий, як був колись і ти, перш ніж стати мумі– тролем. Такий вигляд мали мумі-тролі тисячу років тому…
Мумі-троль не знайшовся на відповідь. Почимчикував додому поміркувати над почутим.
Трохи згодом прийшла Маленька Мю позичити свічку та трохи цукру.
– Я чула про тебе неймовірні речі, – захоплено заторохтіла вона. – Ти випустив з шафи свого пращура! Кажуть, ви дуже схожі…
– Ет, помовч ліпше! – розсердився Мумі-троль
Він подався на горище на пошуки родинного фотоальбому. Зі сторінок на нього дивилися поважні мумі-тролі, сфотографовані здебільшого на ґанках або ж перед кахляними печами. І жодного схожого на троля з шафи.
"Тут, напевно, закралася якась помилка, – думав Мумі-троль. – Та істота не може бути моїм родичем".
Він поглянув на свого Тата, що спав глибоким сном. Лише ніс трохи чимось скидався на ніс тролика. Хоча, можливо, тисячу років тому?..
Раптом задзеленчала, поволі розгойдуючись, кришталева люстра, а на ній, під тюлем, щось ворушилося. Щось кудлате, маленьке з довгим чорним хвостом, що звисав з-поміж кришталевих підвісок.
– Це він, – прошепотів Мумі-троль. – Мій пращур оселився на люстрі у вітальні.
Однак з’ясування такого факту страху в нього не викликало. Малий уже почав звикати до зими-чарівниці.
– Як тобі ведеться? – запитав Мумі-троль стиха.
Троль зиркнув на нього з-поза тюлю і ворухнув вушками.
– Обережно, не розбий люстру, – вів далі Мумі-троль. – Це наш родинний спадок.
Троль схилив голівку набік, напружено дослухаючись.
"Зараз він щось скаже, – подумав Мумі-троль, водночас страшенно боячись, що його пращур ось-ось заговорить. – Ану ж він говоритиме чужою мовою, як оте звірятко з кошлатими бровами. Або розсердиться, зацокотить "радамса" чи щось схоже, а я нічого не зрозумію, і ми ніколи не зможемо познайомитися".
– Ш-ш-ш! – шикнув Мумі-троль. – Нічого не кажи!
"Може, таки й справді родич. Родичі, приїжджаючи на відвідини, буває, залишаються надовго. Пращур, то й назовсім може зостатися. Хтозна… Якщо зараз втратити обачність, він може не зрозуміти моїх добрих намірів і розсердитися. А тоді доведеться усе своє життя жити поруч із злостивим пращуром".
– Ш-ш-ш! – знову зашепотів Мумі-троль. – Тихо-ша!
Пращур похитав люстрою, але не озвався.
"Покажу-но я йому будинок, – подумав Мумітроль. – Мама неодмінно так би й зробила, якби до нас у гості завітав хтось із родичів".
Він узяв гасову лампу і посвітив на гарно намальовану картину, котра називалася "Чепуруля біля вікна". Троль витріщився на полотно і здригнувся.
Мумі-троль рушив далі до плюшевого дивана, освітив і його. Показав тролеві усі стільці по черзі, дзеркало і трамвайного вагончика з морської шумки – одним словом, усе найбільш варте уваги у будинку родини мумі-тролів.
Троль уважно приглядався, але вочевидь не розумів, про що йдеться. Зрештою Мумі-троль важко зітхнув, відставив гасову лампу на поличку кахельної печі.
Отут троль виявив жваве зацікавлення. Схожий на клубок сірого ганчір’я, він спустився з люстри і заходився досліджувати з усіх боків піч. Запхав голівку досередини, тицьнувся носом у попіл, надзвичайно зацікавився гаптованим шнуром для засувки і довго принюхувався до шпарки між піччю та стіною.
"Мабуть, правда, – схвильовано міркував Мумі-троль. – Я таки його родич! Бо ж мама розповідала, що наші предки мешкали за кахельними печами…"
Раптом задеренчав будильник, якого Мумі-троль завжди виставляв на той час, коли починали западати сутінки і найбільш праглося товариства.
Троль занімів і враз шугнув у піч, лише попіл закурівся, а за мить почав люто гримати засувкою.
Мумі-троль вимкнув дзвінок, прислухався – серце шалено гупало у його грудях. Але більше не чулося ані звуку.
Поодинокі клаптики сажі, спроквола кружляючи, випали з димаря, і ледь загойдався шнур від засувки.
Мумі-троль виліз на дах, щоб трохи заспокоїтися.
– Як знайомство з дідусем? – загукала Маленька Мю, яка з’їжджала неподалік з гірки на санчатах.
– Чудово! – гідно відповів Мумі-троль. – У родині з таким древнім родоводом, як наша, усі вміють поводитися ґречно.
Він раптом страшенно запишався, що має власного пращура. А ще його приємно під’юджувала думка, що у Маленької Мю немає жодного родового дерева, своєю появою на світ вона завдячує сліпому випадку.
Тієї ночі пращур Мумі-троля переставив меблі в цілому будинку. Нечутно. Але сила його була гідна подиву. Присунув диван