Сабантуй - Дімаров Анатолій
Розорявся й кричав, що стрілятиме всіх німців підряд, які тільки йому попадатимуться. %
А на ранок вирушили, знову в дорогу. Так і наткнулися на другого поліцая.
Він їх перестрів на глухій лісовій дорозі — виріс, наче мана, перегородив шлях:
— Хальт!
— Зупини,— похмуро сказав старшина, бо поліцай уже й карабін з плеча зняв: узяв їх на приціл. А їхня гвинтівка, як на гріх, на возі, під сіном.
— Хто такі?— запитав поліцай, до воза підходячи. Був він ще досить молодий, мав тонкі губи, вузький довгий ніс і близько посаджені очі,— від людини з такими очима можна чекати всього — Сабантуй уже стрічався, з такими, доводилось. На ногах — нові хромові чоботи, синє галіфе з кантом блакитним: якогось командира роздягнув, чорний піджак і на рукаві біла пов’язка. На пов’язці тій білій — орел із фашистською свастикою, а внизу ще щось по-німецькому написано. Сабантуй і по-нашому не вмів добре читати, а тут зовсім очима закліпав. Однак догадався одразу, хто стоїть перед ними: посміхнувся улесливо, зраділо сказав:
— Здрастуйте! От де не сподівались зустріти!
— Хто такі?— ще вимогливіше спитав поліцай.
"Була б у мене під рукою гвинтівка, я б тобі показав, хто ми такі!"— подумав старшина. Сабантуй же, зітхнувши скрушно, що не вийшло розмови приємної, став вигадувати про табір військовополонених, куди він оце їздив по брата.
— Аусвайс! Документи!— вимогливо сказав поліцай.
Сабантуй метушливо себе по кишенях полапав, потім з
досадою ляснув по лобі:
— От іще, дурень старий! Та я їх у таборі забув!
— У таборі, кажеш?— всміхнувся поліцай саркастично. Й одразу ж набугаївся грізно:— Ану, цюрух, завертай! Приїдемо в село, там розберемося.
— Та що ж ви так — одразу й у село?— Сабантуй став сповзати з воза.— Мов не можна домовитись по-людському... Осьо візьміть краще годинника! Бачу, що у вас же немає, а вам при вашій службі годинник он як потрібний...
— Який ще годинник?— буркнув поліцай. Однак в очах його підозріло загострених зблиснула жадоба, і Сабантуй те помітив одразу. !
— Закордонний, із срібла. Осьо, подивіться.
Поліцай узяв годинник, став його роздивлятися. І чим довше його роздивлявся, тим більше він йому, мабуть, подобався.
— Що ж мені з вами робити?— спитав, наче вагаючись.
— Одпустіть, ради бога!
— Еге ж, одпустіть. А ще де вас перестрінуть, ви на мене пальцем і ткнете. Що без документів пустив...
— От, їй-богу ж, не скажемо!— перехрестився Сабантуй.— Та ми такою дорогою поїдемо, що нас і не знайде ніхто.
— А я ж вас перестрів!
— Так то ж ви...
— То що мені з вами робити?— все ще крутив поліцай годинника. Притулив його до вуха, мов сподіваючись, що годинник йому щось підкаже, і той таки щось шепнув:— Ну, так тому й бути: шпаціруйте далі! Та глядіть: ви мене не бачили, а я вас!
— Та не сумлівайтеся, так воно й буде!— Сабантуй миттю опинився на возі: в нього й руки-ноги трусились од радості — ну, врятувались!
Як трохи од’їхали, старшина, що досі мовчав, розімкнув нарешті вуста:
— Позбувся годинника?
— Мовчав би!— з досадою озвався Сабантуй.
— А годинник же був генеральський!
Сабантуй тільки губи кусав.
— Такого годинника не бачити тобі скільки й житимеш...
Сабантуй зупинив раптом коней, зіскочив із воза.
— Ти чого?— вражено запитав старшина.
Сабантуй розгріб сіно, висмикнув гвинтівку. Пірнув у ліс...
Біг лісом, дорога, яка лишилася позаду, щойно зробила велику петлю. Сабантуй вискочив на неї прожогом: поліцая ще не було. Відхекавшись трохи, ліг на узбіччі, за стовбуром, приладнав гвинтівку.
Незабаром появився поліцай. Карабін уже висів за плечем, а годинник усе ще був у руці: поліцай тулив його до вуха. Сабантуй прицілився, але чи то дорога була нерівна, чи така хода в поліцая, тільки він хитався, мов п’яний,— ніяк не можна було впіймати на мушку. Тоді Сабантуй згадав про зайців, яких зупиняють бувалі мисливці. Він голосно свиснув. Поліцай зупинився, мов укопаний.
Коли Сабантуй наблизився, той іще тіпався. Бив ногами об землю, дер на собі груди. Годинник валявся поруч — Сабантуй нахилився за ним.
Поліцай затих, лежав — хоч зараз у могилу.
— Документи...— бубонів Сабантуй.— А де б я їх тобі взяв, оті документи?.. А ружжо дай сюди, теперечки ти й без нього хороший!..
Висмикнув карабін — коротенький, легенький, якраз по ньому,— став знімати пов’язку, оту, що з орлом та із свастикою,— ану ж пригодиться. Хотів уже йти, та зачепився очима за чоботи. Нові, хромові, точно ж із командира якогось зняті. А старшина ж у нього зовсім босий: видужає — у чому ходитиме?
І як не бридко було Сабантуєві, роззув мертвого. Намагався тільки не дивитись в обличчя: все здавалося, що покійник, примруживши очі, пильно стежить за ним.
Затис чоботи під пахвами, подався у ліс. Навпростець, до своєї відводи. Яка й дім йому, і рідна сім’я.
А за кілька днів на їхнім шляху лягла річка — така широка й глибока, що годі було й думати, щоб знайти якийсь брід. Та ще ж якби вони були самі, а то й коні, й підвода, покинути яких Сабантуй не зміг би нізащо. До того ж старшина ще не ходив сам: не зажили іще рани.
Так і прибилися вони до мосту, який вів через річку, і пробули біля нього добрі півдня, не на виду, звісно, а в схованці.
— Ну, що?— нетерпляче питав старшина Уже вкотре питав, і Сабантуй, який кілька разів наближався до мосту, знову казав, що даремно й пробувати перебратися на той бік.
— Боюся,— зізнавався Сабантуй.
Старшина його й лаяв, і пробував умовляти — не помагало нічого.
— Ну, гаразд, що тоді будемо робити?— запитав старшина.— Назад повернемо? Чи поїдемо у полон до німців?
Сабантуй пригнічено мовчав: міст був один, та коли б навіть розшукати де й інший, то й там така ж охорона стирчала б.
— Ще ж якби поліцаї, а то справжнісінькі німці,— зітхав Сабантуй.
— А пов’язка у тебе навіщо?— кип’ятився старшина.— Ти ж тепер теж поліцай і везеш пораненого партизанами поліцая. Так чи не так?
— Воно-то так,— погоджувався Сабантуй.— Аби ж там не німці...
Старшина врешті плюнув і замовк.
Згодом вирішили підобідати. І тут старшина, коли вже нарізали сала та хліба, згадав про пляшку самогонки і з великої досади, а може, й маючи якийсь намір (Сабантуй так і не взнав правди), дістав її з сіна:
— Хильнемо з досади?
Сабантуй, не дуже охочий до тієї потрави, спершу був відмовлявся, а потім погодився:
— Тільки мені небагато.
— А я тобі багато не дам.
Старшина налив півсклянки, подав Сабантуєві:
— Пий, та знай мою добрість!
— А не багато?—завагався Сабантуй.
— Пий, чого там,— махнув рукою старшина.— Один раз помирати.
Той аргумент одразу ж переконав Сабантуя. Він зморщився, похукав у склянку, мов там був окріп, округлив губи:
— То будьмо здорові!
Самогонка була міцна, як зараза. Сабантуєві одразу ж ударило в голову: очі його заблищали особливим поблиском, коли людині сам чорт не брат і море по коліна.
— А що,— сказав він згодом, дійшовши до потрібного градуса,— мо’, й справді поїдемо?
— Так німці ж на тому мосту!— нагадав старшина.
— А як німці, так що?— спитав уже з викликом Сабантуй.— Хіба як німець, то його обдурити не можна?
Старшина в’їдливо сказав:
— Може, хто обдурив би, тільки не ти. Німець на тебе як гляне, то в тебе й штани спадуть!
— У мене? Та я!..— запалився Сабантуй. Смикнувся був до старшини, та враз передумав: здерся на воза, кинув карабін на плече, схопив віжки.— Ось я тобі покажу, як я їх боюся!— І не встиг старшина отямитись, як вони опинилися посеред дороги, що спускалась до мосту.
На мосту і справді стояли два вартові, два німці у шоломах та ще й з автоматами: один із цього боку, а другий із того. Сабантуй гнав коней прямо на міст, і старшина, намацуючи під сіном гвинтівку, вже прощався з життям. Забачивши їх, німець вимогливо підняв руку, ще й крок ступив їм напереріз. І тут Сабантуй, проїжджаючи мимо, і собі задер руку до неба (на руці тій біліла поліцайська пов’язка), та й вигукнув на повні легені: "Хайль Гітлер!"— тільки замість "хайль" таке слово ввернув, що старшина аж пригнув голову, чекаючи неминучої черги. Але німець, слава богу, того не розібрав — почув лишень Гітлера і, прийнявши їх за поліцаїв, буркнув у відповідь: "Хайль", та й махнув рукою: проїжджайте, мовляв. Сабантуй стьобнув коней батогом — аж задудніли дошки під колесами, і, повернувши до старшини задерикувате обличчя, закричав:
— Я й тому німцеві Гітлера вилаю!
І як старшина його не осмикував, він таки вигукнув те ж саме й цьому вартовому, і витягнена Сабантуєва рука подіяла так же магічно, як і першого разу: вартовий безборонно пропустив їх мимо...
Після мосту була в них ще далека дорога. Були ще зустрічі, бажані та небажані, з людьми хорошими й злими, лихими та добрими, більше добрими, бо інакше вони не вціліли б і для них не настав би той день, коли наші розвідники, повертаючись із ворожого тилу, наткнулися на їхню підводу. Вони так і повернулися — всі на підводі, й Сабантуй мав серед них вид найвойовничіший та най-бравіший.
І я подумав собі, дізнавшись про воєнні Сабантуєві пригоди, що чоловік таки заслужив отой значок ветерана.
