Сабантуй - Дімаров Анатолій

Хотілося, дуже хотілося мати синка, особливо в перші роки, коли одружилися, та Мокрина Петрівна, хай їй легенько тикнеться, так і не понесла жодного разу. Тільки даром старався... А вона ще на нього була і в претензії: ти, мовляв, винен у всьому! Бач, Де правда на світі! Та при чому ж той півень, коли курка ледача? Ляпнув якось Сабантуй, до живого допечений, що дай йому золю, він їй хоч сто синів принесе, так Мокрина Петрівна після того його поїдом їла. Як затримається де, так і накриває мокрою рядниною: "Признавайся, до кого заходив!" — "Та відчепіться од мене — до кума заходив!" — "Знаю я твого кума: знову до Варки заскакував, цап недоношений!" І так махне рогачем, біля печі орудуючи, що — не ухилився Сабантуй — голову провалила б!

А Христини Захарівни нема та й нема. Вже й година збігла, і друга. Сабантуй усе виймає годинника та одкриває срібну кришку, суціль медалями вкриту, ще й помережану не нашим письмом. Годинникові цьому й ціни не складеш: подарував його Сабантуєві один капітан, що його до санбату підвозив. Капітан був людиною веселою: куля в плечі, а він ще жартує, до молоденької сестри залицяється (це вже коли на перев’язку вели: з одного боку — Сабантуй, а з другого — сестра). Сабантуй його й до вокзалу підвозив, у санітарний ешелон. Як прощалися, капітан і спитав:

"Чим же тобі, папашо, віддячити, що ти отак возився зі мною?— лапнув по кишені рукою та й витяг за ланцюжок заморське оце чудо.— Бери, володій та знай нашу добрість танкістську!"

Дивиться Сабантуй на стрілки готичні, губами ворушить, час вираховуючи: таки довгенько немає Христини Захарівни. Чого б це вона так забарилася? Вже й старшина занепокоївся — спитав, де гвинтівка.

— Як де?— на підводі лишилася.

Старшина давай лаятись, хоч Сабантуй і вини особливої не відчував за собою. Куди ж голові тій про все пам’ятати, коли один поранений тяжко, а другий зовсім помирає! Та й нащо ота пукавка? Одстрілюватися? Дуже ти, чоловіче, постріляєш із неї, як підкотять танками! Бачив, як учора стріляли?..

— Та який з тебе воїн після цього?— кип’ятивсь старшина.— Оце ти так воюєш?

— А я й не воюю,— відповів Сабантуй.— Моє діло — возити поранених.

Старшина спересердя сплюнув.

"Поплюй, чоловіче, поплюй. Ось вернеться хазяйка, вона тобі наплює!"

Надворі смеркалося, коли врешті заторохкотіла підвода. І собака — раз гавкнув і вмовк: видать, що свої. Вискочив Сабантуй із хати, а Христина Захарівна вже повертає до ганку. В коней боки змокрілі, ходором ходять. І ще одна жінка на возі: зовсім старенька. Волосся сиве, й обличчя геть зморщене. Подає сумку, шамотить ротом беззубим:

— Потримайте, молодий чоловіче.

"Скільки ж їй років?— дивувався Сабантуй.— Не менше дев’яноста!"

З воза, однак, злізла самотужки — пошкутильгала до хати.

— Показуйте, де ваші хворі.

Возилася з ними до півночі, особливо з Юрком. Сабантуй у неї був за асистента: підтримував хлопців, подавав теплу воду, виносив закровлені бинти, Христина Захарівна в кімнату майже не заходила. Як побачила, що кров ллється з рани, зблідла одразу, то й вибігла в сіни. Поралася в другій кімнаті. Гріла воду, рушники подавала, жалісливо питала:

— Скоро там?

Після перев’язки обом полегшало. Старшина і зовсім ожив: казав, що заново на світ народився. І Юрко до тями прийшов — не так важко кашляв. Навіть раз усміхнувся, коли фельдшерка йому сказала, що тепер скоро поправиться. І попив молока. Трохи, з півчашечки, молоко, що лишилося, було аж рожеве, але головне, що став уже їсти* Сабантуй хоч і недавно в санбаті, а знав: коли поранений їсть, то є надія, що виживе. Отой, що й крихти до рота не бере,— отому світить могила!

— Житиме!— сказав Христині Захарівні.— Теперечки житиме!

Фельдшерка лягла спати з пораненими, сказала, що додому поїде завтра. А Сабантуєві мов і немає вже місця в хаті. Та хіба йому первина: переночує на возі. Ось довечеряє та й піде з хати. Возив ложкою молочну локшину, говорив, не вмовкаючи,— дуже ж бо якось дивно Христина Захарівна поглядала на нього. Гляне та й усміхнеться про себе. Так, мовби знала, які думки в Сабантуя за словами отими ворушаться. Звелася потім, потягнулась солодко:

— Ох, щось я натомилася сьогодні... Доїдай, а я перестелюся тим часом.

Сабантуй більше вдавав, що їсть, все зиркав на ліжко. А вона збила перину, простинею новою заслала, ще й дві подушки поклала поруч, "Для чого б то?"—аж у піт кинуло Сабантуя.

— Ти де звик спати: од стіни чи скраю?

Тут Сабантуй ледве локшиною не подавився. Закашлявся — сльози на очі набігли. А вона, бісова жінка, хукнула на лампу, грайливо сказала:

— Не дивися, бо я роздягатимуся.

Шелестіла спідницею майже в Сабантуя над вухом.

Потім ліжко рипнуло — лягла! Пошурхотіла рядниною, позітхала, спитала з легеньким смішком:

— Ти довго локшину оту сьорбатимеш? Гляди, не втопися у мисці.

І Сабантуй — де його не пропадало — став скидать амуніцію. "Пом’яни, господи, Мокрину Петрівну і все смирення її!" Роздягнувся, перехрестив собі пупа — і мов з мосту та у воду!..

І приснився Сабантуєві сон: наче він знову на фронті. Тільки не в санбаті, а в саперній частині. Мовби міст зводять через якусь річку — забивають палю в грунт. Паля важка та велика. Сабантуй наче її знизу підтримує, бо вона хитається, от-от упаде! "Хлопці, поможіть!"— закричав Сабантуй щосили. Оглянувся, а довкола нікого немає: тільки він та паля. Паля хилиться, хилиться та — бух йому на груди: так і вдушила в пісок! Борсається Сабантуй, задихається, а паля все дужче тисне на нього. Смиконувся з останніх сил Сабантуй та й проснувся. Під могутнім стегном Христини Захарівни...

Так і зажив Сабантуй у лісничихи: щоночі пірнав з головою в могутні обійми хазяйки. "І чого мені так везе на тілистих?—дивувався про себе.— Мабуть, тому, що вони мені дуже до смаку".

Вночі — біля Христини Захарівни, вдень — по хазяйству. Воно хоч усе справне та входжене, а все ж руки жіночі не те, що чоловічі. Сабантуй майже в кожну шпарку заглянув, до всього руки приклав. Помітив якось, що город кроти перерили,— заходився виводити. Зрубав у лісі високу соснину, вистругав щоглу, приладнав млинок, серед городу вкопав. Вітер дме, млинок крутиться, щогла гуде, і той гул передається в землю.

— Теперечки вони всі од вас повтікають!— Хоч і спав з Христйною Захарівною, а все не наважувався на "ти" до неї звертатись. Христина Захарівна його весь час і похвалювала, що хазяїн, а не ледащо. їздила майже щодня до села, привозила фельдшерку, поранені зовсім оклигали, Юрко навіть сидіти пробував у ліжку, і вони, порадившись, вирішили перебратися на пасіку. Бо в село вже навідувалися німці: поставили старосту й поліцая.

Пасіка була в такому глухому урочищі, що сам дідько її не знайшов би, аби дороги не знав. Ще чоловік Христини Захарівни туди її переніс, поближче до липи, що займала кілька кварталів. Та од людей подалі, бо перед війною на старому місці парубки два вулики вкрали. Вела до пасіки вузенька, ледь протоптана стежка — кілометрів шість, а в об’їзд не вкладешся і в десять: ледве пробилися. Поклали поранених у великому та просторому курені, лісничиха майже всі перини туди переправила, і Сабантуй тепер став навідуватися до Христини Захарівни через ніч, а то й дві: чергував коло поранених. Переслати та винести, погодувати і воду подати, допомогти фельдшерці, яка приїжджала й сюди,— та чи мало мороки коло поранених, з яких один і досі не ходить, бо ноги побиті, а другий од вітру хитається. Та й пасіку треба доглянути: в Сабантуя три Ьулики вдома лишилося, то для нього діло це звичне. Скоро й мед треба качати: скуштуємо, хлопці, свіженького. За клопотами, за нічною службою коло Христини Захарівни час летів непомітно: не встигли й оглянутись, а вже збігло три тижні.

Старшина все частіше нагадував Сабантуєві, що пора рушати. Все більше сварився. Сабантуй же все знаходив причину, щоб іще на пару днів залишитися: то Юрко он зовсім^ ще слабий, то треба дорогу розвідати, щоб не потрапити німцям у зуби, та дізнатися, де наші, бо фронт зовсім затих, чи не до самого Дніпра відкотився. Та й хазяйці ж треба допомогти — за гостинність віддячити. "От покачаємо мед, отоді, мабуть, і рушимо",— обіцяв старшині, збираючись до Христини Захарівни: теж треба було щоразу придумувати зачіпочку, чому йому треба провідувати хазяйку, яка сама сюди частенько приходила — приносила варене й печене. Старшина, здається, здогадувався, що примушує Сабантуя вчащати туди, і дратувався все дужче.

І хто його зна, чи не посварилися б вони зовсім, бо старшина не звик, щоб йому заперечували рядові, а Сабантуй вважав, що він тут старший, бо поранений є поранений, хто б він не був по званню та по чи нові, коли б до Христини Захарівни не підкралося лихо.

Сабантуй саме був на пасіці, коли пролунали постріли.

Пам’ятатиме їх, доки й житиме.

Спершу він і не розібрав як слід, що то таке. Приглушені відстанню, звуки були ледь чутні — так, мовби кілька разів щось тріснуло, суха деревина, чи що, Сабантуй, може, й не звернув би уваги на них, коли б не вчорашня розмова з Христиною Захарівною: розповіла, як перестрів її в селі

поліцай,"Федір Калюжний, та й став цікавитися, звідкіля в неї коні й підвода, чи ніхто в неї не живе.

Тож звуки оті докотилися якраз із тієї сторони, де був двір лісничихи,— в Сабантуя серце аж тьохнуло, він прислухався, а що більше нічого не було чутно, побіг у курінь.

— Хлопці, ви нічого не чули?

Старшина відповів, що нічого, а хіба що? Юрко ж мовив, що чув, як щось тріснуло, але подумав, що то суха гілка.

— Яка там у біса гілка!—сказав Сабантуй роздратовано. Вийшов із куреня й подивився в той бік, де жила Христина Захарівна.

Там спершу не було помітно нічого. Небо голубіло ясно та заспокійливо, над зеленим морем дерев одинока хмаринка, біла як пух, дрімотливо грілася на ласкавому сонці; та ось догори заструмував наче туман, він густішав і густішав, розповзаючись вусебіч, доки не заклубочилося над лісом рудувато-червоним і чорним. "Пожежа!"— так і похололо в грудях Сабантуя.

— Хлопці, горить!— закричав він, ускочивши до куреня. Вхопив пілотку, вже майже нічого не тямлячи, подався в ліс. Біг щодуху, поміж деревами й кущами, вузькою стежиною, що то западала круто донизу, то дерлася вгору, а в голові билася думка: трапилося щось недобре з Христиною Захарівною.