Сабантуй - Дімаров Анатолій

Що той лежав мертвий, а не прикинувся вбитим.

Звівся, не спускаючи погляду з непорушного тіла, витер об гімнастерку долоні, підперезався. Потривожена пострілом тиша знову наповнила ліс, усе було, як і хвилину до цього, тільки попереду вже не маячив Калюжний. Сабантуй нахилився за гвинтівкою, перезарядив на всяк випадок, обережно підійшов до мертвого.

Куля поцілила в скроню. Навіть рота не встиг розтулити: цигарка все ще диміла в зубах.

— Оце тобі за Христину Захарівну!— пробурмотів Сабантуй: не було вже ні огиди, ні ненависті, тільки якась спустошеність. Наче він увесь розрядився в тому пострілі.

Думав узяти гвинтівку, та боявся доторкнутися до вбитого: було таке відчуття, що той тільки й чекає, аби Сабантуй над ним схилився. Вчепиться в руку й повалить. І Сабантуй, сам на себе сердито дивуючись, пішов геть, до підводи.

Зупинився біля спаленого дворища. Підійшов до могили, сказав:

— Прощайте, Христино Захарівно.

Сліз не було, тільки тиха печаль, мов Христина, Захарівна вмерла давно-давно і він через багато років прийшов її провідати.

— Ти стріляв?— спитав старшина.

— Я.

Старшина не питав більше нічого.

За годину зібралися в дорогу: після всього, що сталося, лишатися тут було небезпечно. Довго радились, що робити з пасікою. Старшина раїв розбити всі вулики, щоб не дісталися ворогові, Сабантуй заперечував:

— А бджоли кого кусатимуть?— Не хотів прямо сказати, що в нього рука не піднялася б на працьовитих комах. Відчував якийсь таємний зв’язок, якусь спорідненість між собою і ними; мов виишли вони з одного вулика, з однієї сім’ї, тільки Сабантуй став людиною, а вони — комахами. "Ні, не візьму гріха такого на душу, хай як буде, то буде!"

Сів на передок, сердито смикнув віжками. До вечора не розмовляв із старшиною, демонстративно звертався лише до Юрка. Старшина теж не дивився у його бік, супив обличчя. Коли зупинилися на ніч і Сабантуй розпріг коней, старшина йому сказав:

— Ладно, папашо, не будемо... Ще не знаємо, чи не доведеться де поруч лежати, а ми, наче діти малі...

— Та я хіба що...— одтанув одразу Сабантуй: весь день мов брила на плечах лежала.— То що будемо варити? Є картопля, є сало. Мо*, картоплю із салом?

І Повечеряли, полягали біля невеличкого вогню, що розпалили в ямці, щоб не видно було світла зоддалік. Нависла ніч із зорями такими ясними і тихими, які тільки бувають на сіножатях після трудового дня. Замовкло птаство. Поснули хлопці, а Сабантуй пригадував Христину Захарівну, яка врятувала їх ціною свого життя.

Другого поліцая Сабантуй укокошив за дві сотні кілометрів, якщо не більше, бо хто їх тоді рахував, оті кілометри? Хіба що генерали на своїх оперативних картах, з синіми та червоними стрілками, з номерами полків та дивізій:

усе враховували вони, до останнього багнета, ніщо не уникало їхніх пильних очей, все вони бачили на тих великих картах — не помічали лишень манюсінької точки, завбільшки з макове зерня, яка вперто рухалася на північ та схід, схожа на неспокійну комаху, що повзе собі стежкою, ризикуючи щомиті потрапити під безжальний чобіт подій. Шлях її не був помічений стрілками, тому, може, він пролягав так кривулясто та нерівномірно: вона'то рухалася кілька днів уперед, то надовго завмирала на місці, наче роздумуючи, куди повзти далі, а одного разу й зовсім зупинилася, біля такого ж, як і сама, безіменного хутора, поміченого на картах хіба що маленькою цяткою.

Складався цей хутір лише з трьох садиб, і люди жили в ньому, мабуть, дуже вперті та непоступливі, якщо їх не зуміли переселити в село в тридцять дев’ятім чи в сороковому. їм уже в тому селі й ділянки одвели — вздовж нового шосе, обіцяли за один день їм хати розібрати та садки пересадити, їх уже і вмовляли, й агітували, і залякували, а вони все трималися, бо їм здавалося, що там, на місці новому, і городина не родитиме, і вода буде гіркою. Тож як ае смикали, протрималися вони до війни, а тоді вже було не до них, і вони так і жили собі осторонь, хоч війна заглянула лихим оком своїм і сюди: забрала всіх чоловіків, які могли носити зброю, так що лишилися в отих трьох хатах тільки три жінки, та дітей малих купа, та два підлітки, та два ветхих діди й одна баба стара, за якими давно тужили могили.

Побували вже тут і поліцаї: з села, до якого був приписаний хутір. Поки що не зачепили нікого, загадали тільки всім виходити щоденно в поле з серпами та косами — жати жито й пшеницю, що давно перестояли і стікали зерном. А хто не вийде, той хай начувається! Й налякані жінки працювали, тільки працювали, як мокре горить, бо наперед уже знали, що не матимуть з того врожаю й зернини: все дістанеться чужинцю.

Прибившись до того хутора якраз ополудні, Сабантуй не застав ні жінок, ні підлітків. Біля крайньої хати на призьбі сиділа якась стара баба, гріла кості на сонці, а що коло неї ніхто не возився і їй було нудно самій, то вона й розмовляла з усім, на чому тільки зупинялися її збляклі очі: з котом, то й з котом, з півнем, то й з півнем. На той час, коли підійшов Сабантуй, баба вичитувала саме собаку:

— Все б ти вилежувався, совісті в тебе немає!

Пес давно, мабуть, звикнув до отаких нотацій, лежав, тільки очима покліпував.

— Блимаєш, безсовісний? Поблимай, поблимай, ось Маруська прийде, вона тобі дасть!

Пес поворушив мляво хвостом, демонструючи, що він зрозумів, про кого йшла мова.

— Бабо, гов, бабо!— покликав Сабантуй із-за тину.— Собака ваш не вкусить?

Стара повернула до нього обличчя ще й долоню над очима наставила, щоб розглядіти краще, кого сюди занесло, а собака хоча б тобі гавкнув: звів лишень голову, махнув зо два рази хвостом, та й знову очі заплющив.

— Та де йому, ледацюзі, кусатися, як він забув, де в нього й ікла стирчать!— відповіла баба сварливо. Звелася, по-охкуючи та хапаючись за поперека, підійшла до тину.— Ти чий?— пильно вдивлялася.— Щось я тебе мов і не бачила?

— Не бачили, бабо, не бачили: здалеку я.

— То ти, може, голодний?—занепокоїлася стара.— Заходь, хоч молочка поп’єш.

Сабантуй од молока не відмовлявся ніколи — дуже любив молоко!— але йому зараз інше пекло: Юркові знову погіршало. То наче зовсім пішло на поправку, коли не дуже трюхикало, він навіть сидів, і великі очі його аж ясніли від того, що він повертався в життя. Сабантуй також утішався: "Ну, слава богу, житиме!"-— дуже ж бо полюбив хлопця за довгі тижні дороги, за нерозтрачену ще дитинність, за вдачу, веселу та щиру. "Юрку, гов, Юрку!— починав не раз Сабантуй, коли спочивали та були всі в доброму настрої.— В тебе дівчина є?" — "Ат..."-— ніяковів одразу Юрко та й одвертався од нього. "Та й красива ж, мабуть, дівка у тебе,— продовжував Сабантуй.— А то, гляди, й дві... Та ти признайся, ми нікому не скажемо!" Іноді до нього підпрягався й старшина: доводили хлопця до того, що той знічено паленів. "Ось одстаньте! Бо візьму і втечу!" — "Та куди ж ти, Юрку, втечеш?—сміялися добродушно обоє.— Тебе ж одного і в село пускати не можна: перша ж дівка вхопить і з’їсть! Знаєш, як теперечки сутужно з хлопцями? Дівки зовсім показилися!"

Юрко й воював лише один день: з ранку до вечора. Був зв’язковим при командирі роти, біг у взвод ("А вони, дядьку, стріляють: міни так довкола і лопаються!") та й набіг на кулеметну чергу. От і вся тобі, Юрку, війна... Ну, нічого, хлопче, дякуй долі, що так відбувся: могло бути й гірше.

Так що радуйся, Юрку...

А ще плекав думку одну Сабантуй: забрати хлопця до себе. Дітей у них немає, тільки він та Мокрина Петрівна, а

Юрко ж ще маленьким втратив батьків — жив у тітки. Сабантуй давно все те вивідав. То чому б їм і не поріднитися? Підкотить до двору: "Приймай сина, Мокрино Петрівно!"— і заживуть вони втрьох. Виходять, такий виросте парубок — на все село! А там і невістку йому підшукають — першу кралю в селі...

І ще здавалося часом Сабантуєві, що Юрко і схожий на нього. Тільки й того, що вищий на зріст. Так діти ж завжди переростають батьків!

І ось Юркові знову стало погано. Чи натрусило в підводі, чи в рану потрапила інфекція, тільки підійшов до хлопця Сабантуй, а той аж пашить.

— Що тобі, Юрку?

— Отуто... мов ножем хто розпеченим...— показав рукою на бинт.

— 1-і, ти лихо! Треба бігти в якесь село — шукати лікаря.

— А коли німці впіймають?— спитав старшина.

— А якщо хлопець помре?— огризнувся Сабантуй.

— Хоч пілотку залиш,— занепокоївся старшина.

Сабантуй зняв пілотку, ремінь, роззувся — пішов босяком. А солдатську гімнастерку хто тільки зараз не носить...

Так що стояв Сабантуй перед бабою звичайнісіньким дядьком.

— Дякую за молоко — мені зараз їсти нема часу. Село звідси далеко?— бо який може бути лікар на оці три хати!

— Ой далеко!— забідкалася стара.— За он тією горою.— Та й показала на горб, одразу за хутором.

— То скільки туди кіл омарів?

— Та два чи чотири — я вже й не пригадую.

— А німці там є?

— Жінці?

— Німці, бабо, німці?— закричав Сабантуй.— Німці в селі тому є?

— А звідки я знаю... Я, сину, в селі уже літ десять не була... Ноги не носять...

"Що ж його робити?— зажурився Сабантуй.— Іти серед дня в село? А як німці перестрінуть?" Й до вечора не можна чекати — згорить хлопець...

— У вас, бабо, коса лишилася од хазяїна?

— Є, сину, є, оно під сараєм. Маруська взяти наладилась, так передали, щоб сьогодні з граблями виходили.

— Не позичите мені на годинку? Я вам її поверну,

— А ти що: косити комусь зібрався?

Ох і баба ж: усе їй треба знати!

— Не косити, бабо, а щоб німці не зачепили. З косою на плечі воно надійніше.

— А що тобі треба в селі? У крамницю, так її розорили...

— Мені лікаря, бабо, треба. Товариш занедужав... То дасте косу чи до когось іншого йти?— перепитав з досадою.

— Та бери, тільки щоб назад приніс. Бо Маруська мені за неї й голову прогризе.— Тут баба почала розповідати, яка в неї злюща невістка. Але Сабаніуй не слухав:

— То я, бабо, візьму. *

— Бери, бери,— шкутильгала позаду стара.— А я їй і кажу: "Не діждешся, стерво, на мені верхом їздити! Доки я жива, доти отут і спатиму. А як помру, тоді їж ту постіль, хоч подавися!.." А вона мені й каже...

— То бувайте!— поспіхом попрощався Сабантуй: стара могла заговорити до смерті. Завдав косу на плечі, подався на узвишшя.

Зверху перед ним одкрилося все: і село, вздовж шосейки витягнене, в молоденьких садах — деревця іще зовсім тендітні, видно, перед самою війною посаджені; і лани, що з усіх боків облягали село, скошені, а більше й не скошені, де за шосейкою, по той бік села, ворушився людський мурашник: одні жали, інші в’язали, а поміж ними кілька верхових,— от тобі й панщина! А село наче вимерло: порожні завулки, й у дворах нікого не видно, навіть усюдисущої дітвори, і школа, що її одразу впізнав Сабантуй, бо стояла на найвищому місці, посеред широкого дворища, була наче зовсім покинута — скінчилася наука!

Сабантуй швидко спускався вузенькою польовою дорогою, порослою шпоришем та подорожником, а сонце хоч і стояло високо в небі, але вже так не пекло, як серед літа: вересень, осіння пора, он уже й павутиння попливло в повітрі.