Сабантуй - Дімаров Анатолій

Було це на Кіровоградщині, в невеличкому лісі. Сабантуй здав поранених, розпряг коней, як тут заревіло, засвистіло, застогнало й завило, і Сабантуй незчувсь, як опинився під возом. Тільки припав до землі, як поруч щось бухнуло, що й задвигтіло все, і бомба — ось вона!— поповзла, поповзла та й... зарилася коло нього.

Була вона тупорила й пузата, завбільшки з добрячу льоху, Сабантуй міг би до неї й доторкнутися, аби поворухнув рукою, й одштовхнути від себе подалі, але в тому й біда, що йому враз одібрало руки і ноги,— лежав, мов цурупалок, та дивився на бомбу. І за ті кілька хвилин, поки його, напівживого, дістали з-під воза та привели трохи до тями, він устиг сотню разів померти і сотню разів воскреснути, а потім через тридцять із гаком років казав мені, пригадуючи, що, хай йому й цур, отаке пережити,— не побажав би й найлютішому ворогові!

Отак і воював Сабантуй, не копаючи окопів, не стріляючи, не одбиваючи ворожих атак, не піднімаючись у контратаки, але добре усвідомлюючи, що без нього та його коненят (яких він беріг, як власних дітей, підсвідомо відчуваючи, що, доки коні цілі, доти й він у санбаті) не могла обійтися війна, яка не тільки вбивала та ранила, а й витягувала з-під осколків та куль тих же поранених, лікувала їх: спершу в санбатах, у армійських шпиталях, а потім у глибоких тилах. І невідомо, де лилося більше крові: в окопах, у лихоманці скороминущого бою, коли біль свіжої рани ще сприймається глухо і тупо, чи на операційних столах, під скальпелями змучених, знесилених, з ніг до голови в червоне забризканих лікарів та медсестер. Сабантуй сам виносив не раз із тих наповнених стражданням наметів відра одрізаних рук та ніг, і тепер, коли часом стрічає отакого безрукого чи безногого, йому все здається, що і його руку чи ногу він десь прикопав у липні сорок першого.

Саме в липні, а не пізніше, бо на початку серпня, в ніч тривожну й безсонну, санбат потрапив у оточення разом із дивізією, знекровленою в оборонних боях. Сабантуй і досі не може пригадати спокійно ту ніч, коли їх підняли по тривозі й наказали пошвидше збиратися. Довкола миготіло й гриміло, весь ліс був потривожений червоними відблисками, чорні, обвуглені дерева гойдалися й корчились, а підсвічене загравами небо нависало низько і моторошно. Поміж наметами бігали люди, виносячи тяжкопоранених, а легкопоранені самі добиралися до возів і втрамбовувалися так, що нікуди було й руку просунути. Сабантуєві поклали двох, він сам помагав їх всаджувати і одного з них, старшину, одразу ж упізнав, бо сам же й підвозив його з передової в санбат. Тільки тоді той був геть заюшений кров’ю, а тепер білів од бинтів. Був він важкенький, нівроку, санітари попихтіли, доки переклали його з носилок на воза, а він їх іще й лаяв, бо якби не лаявся, то мусів би, мабуть, стогнати; Сабантуй добре пам’ятав його потрощені ноги. Другий солдат був поранений у груди, либонь, прямо з операційного столу, бо від нього різко тхнуло ефіром, а жовте обличчя застигло, як у мерця. Був він зовсім ще хлопчиськом, Сабантуй найдовше провозився біля нього, підкладаючи сіно з усіх боків.

Вмостивши поранених, сам заліз на підводу, чекав команди. Доки збирався, запрягав коней і возився з пораненими, мов не так було лячно, а коли непорушно сів і прислухався до гуркоту, який дужчав і дужчав, обтікаючи їх зліва і справа, тоді Сабантуя пройняв страх. Два вогняні вали здійнялися до хмар — криваві та моторошні. В них без кінця щось миготіло й спалахувало, гуркотіло та бухкало, звідти, наче жарини, тяглися вусебіч довгі цівки трасуючих куль. Вже й сліпому видно було, що німець зім’яв нашу оборону й просувається навально вперед, а тут усе ніяк не могли впоратися з наметами (та кидали б їх, кому вони зараз потрібні, рятували б швидше поранених, довозькають-ся, доки німець на п’яти наступить...). Сабантуєве занепокоєння передалося, здавалося, й коням: переступали неспокійно з ноги на ногу, повертали до нього важкі свої голови, з червоних очей от-от мав вихлюпнути переляк.

Врешті пролунала команда і довжелезна валка рушила з місця.

Спершу їхали лісом. Вузька дорога петляла то туди, то сюди, оминаючи яри та болітця, під колеса потрапляло коріння — трясло, мов на бруківці. Сабантуй вже і язика прикусив, а як же було терпіти пораненим!

— Тихіше, батя, тихіше!— крізь зуби просив старшина. Сабантуй і радий би їхати повільніше, та боявся відстати, до того ж напирали ззаду, а ліс аж стогнав од невпинного гуркоту.

— Потерпіть, хлопці, вже недовго,— примовляв Сабантуй і лаяв люто дорогу, що пошвидше б кінчалася, бо скільки можна отак мордуватися. І коли вибралися нарешті з лісу й колеса покотилися по м’якому та рівному, всі полегшено зітхнули, тільки не надовго.

Незахищені лісом, вони одразу ж пірнули в громовиння, у спалахи. Весь простір, висвітлений нещадно ракетами, то роздавався вшир, то конвульсійно стискався, він рухався, горбився, корчився поміж вогняними валами, що накочувалися прямо на них, клекотіли вибухами. Ось над колоною рвонуло і блиснуло, там одразу ж змішалося, збилось докупи, болісне іржання прорізало простір, мов тим іржанням накликане, зблиснуло ще раз... І ще... Хтось нестямно закричав:

— Розбігайся!..

Сабантуй не став чекати, доки вибухне і над ним,— звернув із дороги, погнав коней ріллею. Віз підскакував так, що, здавалося, от-от перевернеться, коні мчали галопом, а позаду наростав різкий свист, гостро втикаючись у спину, в потилицю. То справа, то зліва виростали криваві куші, обсипали осколками й груддям. Сабантуй гнав коней до лісу, в рятівну чорну стіну, і йому вже здавалося, що на оцій оголеній, висвітленій до найменшої грудки рівнині не лишилось нікого — тільки його самотня підвода та ворожі гармати, що безперервно стріляють по ній.

З розгону влетіли у ліс. Затріщали кущі, по обличчю, по грудях боляче захльоскало, гуцикнуло так, що Сабантуй ледве втримався на возі; коні пробігли ще трохи і стали: віз зав’яз у гущавині. Сабантуй кинув віжки, посунувся з воза. Все в ньому млосно тремтіло, земля вислизала з-під ніг, а серце гупало так, що боліло у ребрах. Сабантуй все ще не вірив, що лишився живий та неушкоджений: обмацував голову й плечі і на великий свій подив пересвідчувався, що на ньому все ціле. Аж тоді згадав про поранених.

— Що, хлопці, живі?

— Гад ти повзучий!— озвався старшина.— Німці не добили, так ти нас узявся?

— Ти диви, ще й лається!— весело сказав Сабантуй: так він зрадів, що з старшиною нічого не сталося.— У самої смерті побували в зубах, а він іще й лається!

— Побув би ти в моїй шкурі!— відповів старшина.— Вішати таких мало!

Сабантуй і на це не образився: в самого в голові гуло, а як же йому було, тяжкопораненому? "Полайся, чоловіче, полайся, може, полегшає". Обійшов воза з того боку, де лежав молоденький боєць. "Ось хто мовчить!.. Чи хоч дихає ж?.. Дихає — хрипить, як у діряву гармошку..." Поправив шинелю, що геть збилася, під голову сіна підмостив. Торкнувся обличчя, а воно аж пече. Знайшов пляшку з водою, змочив бинт, витер обличчя.

— Не знаєш, як його звати?— спитав старшину.

— Не знаю!— неприязно відповів старшина.— Знайшов час питати?.. Розвертай краще коней!

— Куди?— здивувався Сабантуй.

— За санбатом. Чи будемо стояти, доки й німець наскочить?

— Німець сюди не поткнеться,— заперечив Сабантуй: жодна сила у світі не примусила б— його виткнутися з лісу.— Німці там колошматять. Чуєш, що робиться?— Там і справді гуркотіло, не вщухаючи.— Ото наш санбат добивають.

Старшина, мабуть, теж зрозумів, що поткнутися зараз у поле — вірна погибель. Запитав уже примирливіше:

— То що будемо робити?

— Будемо чекати, доки оце перемелеться... Та в ліс поглибте заїдемо. Щоб не дістали...

Сабантуй вивільнив коней, узяв за вудила, повів у глиб лісу. Вибирав, де росли не так густо дерева, щоб не застряла підвода. Невдовзі натрапили на просіку. Сабантуй зупинив коней, прислухався: чи нікого поблизу не чутно? Мовби нікого. Лиш тоді вивів коней на просіку.

Проїхав кілометрів два. їхав би, може, й довше, та старшина знову почав кричати, що попадуть вони прямо німцям до рук, і Сабантуй зупинився. Вибрав галявину, щоб було де пастися коням, заховав воза так, щоб не видно його було з просіки:

— Ну, хлопці, давайте хоч трохи здрімнемо. Бо невідомо, що нас чекає попереду.

Дістав шинельку, заліз під воза. Одну полу під себе, другу — на себе, пілотку поглибше на вуха — от і готова постіль. Побачила б оце його Мокрина Петрівна — умерла б! А Сабантуєві не мулько й не холодно. Сабантуєві затишно навіть: дах над головою, бомби з неба не падають — чого ще треба? От на душі тільки тривожно, що одбивсь од своїх, але й тут, дасть бог, якось викрутиться, голова ж іще є на плечах, не одірвало сьогодні,— отоді було б гірше! Та ще одиноко якось — аж груди стискає. І так захотілося Сабантуєві перемовитися словом, що він і не витримав — тихенько покликав:

— Не спиш, старшина?

Угорі нічичирк, хрч Сабантуй з-під пілотки і вухо вистромив: "Таки поснули. Ото, бідолахи, намучились! Та воно і не дивно. Осьо в мене і то кісточки всі болять. А їм як дісталося?.." Повозькався, повозькався, та й, позручніше вмостившись, заснув.

Прокинувся на світанку від того, що замерз. Виставив голову: все довкола аж сизе од роси: і трава, і дерева, і коні. На конях темні патьоки, мов од дощу. Стоять непорушні, дрімають. І тиша довкола. Така незаймана, наче війни й не було. Скільки не вслухався Сабантуй — жодного звуку на сході: "Війна скінчилася, чи що?"

Виліз з-під воза — хлопці ще спали. Старшина зарився у сіно — тільки оббинтовані ноги біліють, а другий геть розметався і шинельку скинув — лихоманило, мабуть, палило вночі. І все на ньому мокре од роси: і бинти, й одежина. Прикрив його Сабантуй обережно шинелею, щоб не застудився на додачу, побрів до коней. Коні заворушилися, повернули голови — дивилися так, мов усе розуміли, тільки й того, що слова мовить не можуть.

— Чого не пасетеся?— тихенько спитав Сабантуй.— Наїдайтеся, хлоп’ята, бо хто знає, що нас жде попереду.

Коні мов зрозуміли, що сказав Сабантуй: потягнулися до трави, здуваючи росини.

— Отак воно краще,— похвалив Сабантуй.— Ну, пасіться та не заходьте нікуди, а я піду та розвідаю, чого воно так тихо сьогодні.

Хотів був прихопити гвинтівку, почувався б із нею певніше, та боявся потривожити старшину: гвинтівка лежала в сіні, на дні, щоб ненароком не випала.

Вибрався на просіку, пішов по своєму сліду.