В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Розкажіть, на Бога, все-все!

— Лист з приводу останньої книжки Гоголя "Выбранные места из переписки с друзьями".

— Огидна, ганебна книжчина! — докинув Шевченко. — Але, пробачте, я вас перебив... Що ж писав з цього приводу Бєлінський?

— Це був не лист, а нищівний вирок за зраду славетних традицій нашої передової літератури і громадської думки, за мракобісся, за виправдування кріпацтва, казнокрадства, ворюг та хабарників. Кожне слово Бєлінського бичувало й палило вогнем.

— Але... Невже ж його надрукували?

— Звичайно, ні! Бєлінський написав його за кордоном, в Зальц-бруннені, куди лікарі послали його лікуватися. Цей лист ходив і ходить по руках у тисячах копій. Бєлінський закликав до негайного звільнення селян, до загальної освіти, казав про конституцію та республіканський устрій. Це не лист, це — "Марсельєза", яка закликає до збройної боротьби за волю, це гімн майбутній революції!

— Боже мій! Хоча б прочитати його! Невже в Оренбурзі не можна його знайти?

— Знайти, мабуть, можна. Але вам, як політичному засланцеві, надзвичайно небезпечно його мати і навіть згадувати в розмовах, що ви про нього чули або читали його. Невже ви також не чули, що сталося з Петрашевським і всім його гуртком?

— Абсолютно нічого. Дорогий Карле Івановичу, ви забуваєте, де я був. Я ж відстав від життя на цілих два роки з гаком.

— Ви маєте рацію. Так ось цієї весни арештували і його, і всіх, хто в нього бував.

— За що? В чому їх обвинувачують?

— Нікому це ще невідомо. Ходять різні найпротилежніші чутки. Але між іншим, всі кажуть, що в нього читали вголос лист Бєлінського до Гоголя. І ніби вони поширювали його в копіях. Суду ще не було. Сидять вони в Петропавловській фортеці. Весь час у Петербурзі йдуть все нові труси й арешти. Публіка в паніці. А взагалі тепер дуже тяжкий і поганий момент. Францію та Угорщину придушили, але в Італії починається повстання проти австрійського ярма. Бунтують наші мужики. На Кавказі — війна з горцями. Усе це, разом узяте, так налякало наш уряд, що він ще дужче затягнув зашморг на шиї нещасної Росії, і в майбутньому я не бачу просвітку.

Шевченко відчув, наче його охопив холодний протяг. Хіба в таких умовах можна сподіватися звільнення? Не таких новин чекав він од Герна! Згадалося йому, як Момбеллі запрошував його до Петра-шевського, на його "п'ятниці", як розповідав, що там збираються передові люди і одверто обмінюються думками про прочитані книжки, роблять доповіді, сперечаються про майбутнє Росії... Невже і він?..

— Карле Івановичу, скажіть, а кого, крім самого Петрашевсько-го, заарештовано? — спитав Шевченко після довгої паузи.

Герн кинув недокурену сигару, але одразу знов закурив її і глибоко затягнувся. Відчувалося, що розмова розхвилювала і його.

— Запам'ятав я небагато. Взяли молодого письменника Досто-євського, Майкова163, Момбеллі, Спєшнєва. Ще поета Плещеєва... Мабуть, потім згадаю ще когось... А поки, здається, всі.

Шевченко сумно схилив голову: знав він і Плещеєва.

— Тільки прошу вас. Навіть у мене в домі на цю тему — ані слова! По роду моєї служба у мене, крім друзів, завжди буває різна публіка. А ворогів у мене вистачає не лише одвертих, а й прихованих.

— Схоже на часи "святої інквізиції", коли батьки боялися дітей, чоловік — жінки, діти — батьків, і всі разом — сусідів, знайомих, родичів та друзів.

— Схоже, — згодився й Герн. — До речі, я розмовляв про вас з Бу-таковим. У мене є вільний флігель у дворі. Там дві кімнатки, маленька кухня та сіни. Будиночок дерев'яний — сухий та теплий. Олексій Іванович казав, що вам потрібне приміщення під майстерню і житло. Отже, оселяйтеся у мене. Знайдуться і деякі меблі на горищі, не нові, правда... Денщикові я накажу щодня у вас прибирати та грубку топити. А снідати та обідати будете з нами. Дружина буде дуже вам рада.

— Щиро дякую, але я вже оселився у Лазаревського з Левицьким. Вони смертельно образяться, коли я від них піду. От хіба що для майстерні... Хоч Бутаков збирався улаштувати мене в приміщенні штабу.

— Немає там зараз навіть щілини вільної. Тому не відмовляйтеся передчасно від моєї пропозиції. За прислів'ям: "Не плюй в колодязь — пригодиться води напиться", — тепло засміявся Герн.

— Добре! Після мук спраги в Каракумах та на Аральському морі відчуваю глибоку симпатію до всіх колодязів світу, — засміявся й Шевченко. — А ви знаєте, — іронічно додав він, — хоч які темні й похмурі обрії, а мені все ж таки посміхнулася надія на... унтер-офіцерські погони.

І з таким кумедним лукавством підморгнув Герну, що той ще веселіше розреготався.

Як не затримував Герн Тараса Григоровича, Шевченко швидко попрощався і поспішив до своїх друзів на Костьольну.

Повільно йшов Шевченко оренбурзькими вулицями, заглиблений у невеселі думи. Новини приголомшили його, і туга знов прокинулася в ньому.

Бєлінський, Петрашевський, Момбеллі... І раптом згадалося, що й Макшеєв був знайомий з Петрашевським і теж брав участь у палких суперечках в його гуртку про долю Росії та народів Сходу. Невже і тут, в Оренбурзі, вирве його з життя пазуриста лапа Третього відділу?! А може, все-таки переїзд із столиці в провінцію врятує його від арешту та каторги? Певно, справі Петрашевського надають неабиякого значення, коли навіть Герн, завжди такий спокійний, розповідав про неї з хвилюванням. Треба буде написати до Петербурга Михайлу Лазаревському, що перейшов на службу в столицю із значним підвищенням, і треба попередити Макшеєва.

Думки вихором кружляли в голові. Треба перш за все заспокоїтися і загнуздати свої нерви. З цього починав Шевченко завжди, коли душа його була збентежена. Він звернув на оголений і безлюдний бульвар, сів на лаву з поламаною спинкою, порізану та подряпану ножиками, і довго мовчки сидів, заплющивши очі.

Гострий біль від удару долі, який краяв його серце перший час, вже притамувався. Грубість, бруд і злидні солдатського житія тепер стали здаватися йому не кошмаром, а огидною, але звичною деталлю. Головне не це. Головне, що тепер він знав, як ніколи раніше, що не тільки поодинокі порядні і передові люди, які розуміють суть соціальних відносин, але й простий, не спокушений на політиці народ прекрасно відрізняє злочинця і лиходія від мученика. Народ не зневажає борця, ані коли він каторжник у дзвінких кайданах, ані коли забритий, у солдатському мундирі. Народ знає...

— Так. Так воно і є! — сказав Шевченко вголос і підвівся з лави.

Поспєлов і Левицький давно чекали Шевченка з обідом. Аксинья раз у раз вибігала на вулицю подивитися, чи не йде Тарас Григорович, і бідкалася, що перестоїть печеня й прохолонуть пухкі недільні пиріжки. І тільки-но ввійшов у кімнату поет, на столі з'явилася супова ваза з паруючим справжнім українським борщем і ціла гора рум'яних пиріжків.

Не встигли вони знищити й половини поданого, як за вікном задзеленчали дзвіночки і з тарантаса вистрибнув Федір Лазаревський.

— Федя приїхав! — кинувсь назустріч Левицький. — Федю, Федю, Тарас Григорович повернувся! — кричав він, хапаючи Лазаревського за плечі, поки Аксинья втягала чемодани, портплед, мисливську рушницю і пару забитих диких качок.

— Та невже!? Оце так сюрприз! Оце дійсно радість! — підбіг Лазаревський до Тараса Григоровича і палко обняв його. — Нарешті! Зовсім чи тимчасово?

— Не знаю. Поки що поживу, а там побачимо. Лазаревський був усе такий же худорлявий і гнучкий, але фігура

його вже втратила юнацьку тендітність, яка викликала у Шевченка мимовільну ніжність до молоденького земляка, як до дитини.

Він став ширший у плечах, і борідка почала рости по-справжньому, а не ріденькими кущиками, майже непомітними раніше на його ніжному обличчі.

— Змужнів, зміцнів, — з батьківською теплотою в голосі приказував Шевченко, поки Лазаревський скидав пильник та драпове пальто.

— Брудний я, як кіт, що швендяє по горищах та дахах, — сказав той Шевченкові, запитливо позираючи на Поспєлова, який делікатно відійшов і стояв осторонь.

Шевченко познайомив їх, потім Лазаревський пішов помитися, скоро повернувся в домашньому піджачку і сів до столу. Ковтаючи підігрітий борщ, він поквапливо розпитував Тараса Григоровича і раз у раз вибігав з-за стола, то пригадавши, що десь у комірці є заповітна пляшка, захована для урочистого випадку, то щоб показати надзвичайно цікаву, на його думку, статтю.

Потроху розмова стала загальною. У всіх на душі було тепло й радісно від цієї несподіваної і такої бажаної зустрічі. І Шевченко повеселішав. А може ж, ще поталанить і йому? Довго з смаком пили чай з ромом і сухим київським варенням, потім гуртом приступили до "великого переселення народів", як висловився Сергій Левицький. Відсунувши важку шафу, в якій було більше старих газет та різного мотлоху, ніж білизни й одягу, відкрили забиті двері в суміжну кімнату і почали улаштовуватися.

ЗІнаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.

401

Не обійшлося без дружніх суперечок. Молоді господарі намагалися будь-що віддати Шевченкові з Поспєловим окрему кімнату, вважаючи, що Тарасу Григоровичу не один раз забажається побути на самоті, щоб писати або просто відпочити і зосередитися, а гості твердо стояли на тому, що нову, більшу кімнату треба перетворити на загальну спальню, а першу — на вітальню і їдальню.

— Адже будуть до нас приходити люди, — говорив Шевченко, — не можна їх приймати в кімнаті з неприбраними ліжками, а так Аксинья прибиратиме її вранці, поки ми ще спимо, і кімната завжди буде охайною і пристойною.

Суперечка розпалювалася. Всі перебивали один одного і говорили разом, а Аксинья стояла серед хати з віником та ганчіркою і не знала, кого слухати і, головне, що робити. Нарешті всі захрипли і на мить замовкли. Тоді Шевченко вирішив захопити ініціативу.

— Коли так, завтра переїжджаю до Герна. Бутаков найняв у нього для мене флігель під житло і майстерню. Там дві кімнати. Вдвох з Ксе-нофонтом нам буде там дуже зручно, а ви приходьте до нас у гості.

Погроза вплинула. Левицький з Лазаревським виголосили, що вважатимуть себе смертельно ображеними, коли дорогі гості їх покинуть, і відразу згодилися розміститися так, як подобається Тарасу Григоровичу.

— Слухати мою команду! — раптом гукнув Шевченко, так влучно скопіювавши боцмана Парфенова, що Поспелов після першої хвилини здивування аж присів від реготу.