Ковчег Всесвіту - Руденко Микола

Мабуть, його лякали здогади про те, що недремне око Хазяїна стежить за його дочкою.

— Може, запросимо Лі Чуня? — звернувся Мірек до Кривошеєва.

— Він прийде. Я йому казав.

І ось їх п’ятеро сидить у невеликому моторному човні, Кривошеєв встановив його посеред панорами заради посилення ефекту присутності. За мить стши мовби розчинилися в просторі, човен загойдали океанські хвилі. Океан був усюди — перед ними й ген поза ними. Він простягнувся у синювату товщу літньої ночі. Йому ні кінця, ні краю. На місяць набігають хмари. Океан силкується повторити небесну дію, але не може — і місяць, і підсвічені ним хмари ховаються в пінявому мерехтінні.

Прокіп шепоче Гелені:

— Як же тут могли жити люди? Усюди сама вода. Ніде землі не видно.

Лятошинський чує його шепіт і стисло пояснює:

— На Землі завжди було втричі менше суші, ніж води. Та якби суші було більше — люди також не змогли б жити там нині. Потрібна рівновага, відома лише Богові. На жаль, вона була порушена… Але не поспішайте. Зараз побачите й сушу.

Почало світати. Там, де мало зійти сонце, колір неба мінявся від синього до червоного. Це видовисько було добре знайоме Прокопові й Гелені: так само сходило сонце на гранітній бані, не викликаючи їхньої пошани. Тепер Прокіп подумав: "Але ж це добре, що ми несемо з собою земні світанки. Хай штучні, але ж ми їх маємо!" Хлопця вразила схожість природного світанку на Землі й на академічній моделі.

Гелена радісно закричала:

— Погляньте, берег!

За їхніми спинами, на заході, оповитий серпанком ранкового туману, синів прибережний ліс. Човен, тримаючись берега, квапився на північ, де на тлі неба з’явилися контури незвичайного гірського хребта. Звісно, Прокіп ніколи не бачив гір, та все ж його здивувало, що скелі мали таку правильну форму. Поволі він зміркував, що то були не гори, а якісь велетенські споруди. Прокіп так стиснув руку Геле-ни, що вона мало не скрикнула.

— Ми невдовзі увійдемо в Гудзон, — пояснив Кривошеєв. — Щоправда, тепер важко розрізнити, де кінчається океан і починається ріка.

Ліворуч, скільки сягав зір, громадилися міські будинки, бігли на захід прямі вулиці, але все це було залите водою. Вода стояла до половини вікон першого поверху. Подекуди до штирів, забитих у стіни, були прип’яті човни. Поміж вікнами сусідніх будинків на мотузках висіла білизна. Деякі вікна наполовину забиті — з них стирчали бляшані димарі, з котрих снувався ріденький дим. На воді плавали сміття й побутова нечисть, котру мешканці вміли колись ховати від очей і ніздрів.

— Це Нью-Йорк? — запитала Гелена, тяжко приголомшена побаченим.

— Ні, — відповів батько. — Ми зараз на правому березі Гудзона. Це берегова частина Джерсі-Сіті. Оглянься… Перед нами Уолл-стрит. Ото вже справді Нью-Йорк. Мангет-тен. Столиця світового бізнесу.

То було вельми величне видовище. Ранкове сонце висіло над шпилястими й прямокутними вершинами споруд, котрі не можна назвати будинками. Це щось інше — те, що земні люди назвали хмаросягами. Бо велетенські споруди справді дотикалися хмар. Важко було уявити, що все це могуття створене не силами природи, а людськими руками. Ламана лінія, що нагадує запис пульсування самого Сонця, починалася з південної частини найвідомішого у світі острова й далеко на півночі зливалася з небосхилом. Хмаросяги стояли майже впритул один до одного, вулиць поміж ними не видно — отже не видно було й того, що Мангеттен також залитий водою.

— Яка краса! — не змогла утриматись Гелена. — Невже все це зробили люди?

— Самі зробили, самі й понищили, — печально зітхнув Кривошеєв. — Занадто повірили у власну могутність.

— Як це — понищили? Жодних руїн не видно. Все ціле, — відганяючи гіркі здогади, не здавалась Гелена.

— Майже ціле, — уточнив Кривошеєв. — Але непридатне для життя.

Човен безборонно проплив поміж двома хмаросягами-ве-летнями, котрі були обличковані дзеркальним алюмінієм, і опинився на Уолл-стриті. Кинувши оком на безліч вікон, що зникали у сивих пасмах підсвічених сонцем хмар, можна було помітити такі ж самі бляшані димарі, як і в Джерсі-Сіті. До алюмінієвих колон прип’яті човни, на воді плаває гидке сміття.

Отже, тут також жили люди. Але ж як вони жили? Ані електрики, ані ліфтів, каналізації, питної води.

А проте воду розвозили на катерах:. Ось чималий катер спинився під хмаросягом, його, ніби мухи, обліпили чорні люди з відрами. Як же вони долатимуть десять чи п’ятнадцять поверхів з цією водою? Вище, мабуть, ніхто не жив — вікна повибивані, з них не стирчать бляшані димарі.

У сусідньому кварталі чорний дим зміїстими сувоями обгортав вершини хмаросягів там щось горіло. Човен завернув за ріг — і очам відкрилася страшна картина. Пожежа клешнями велетенського полум’яного краба охоплювала поверх за поверхом, не дозволяючи врятуватися тим, хто жив вище. Люди божевільно металися в полум’ї, вистрибували з вікон у рятівну, здавалось, воду, що ховала під своєю поверхнею тротуари, автомобілі, кам’яні сходи… Мало хто з них виринав потім на поверхню — мабуть, лише ті, що вистрибували з третього й четвертого поверху, не вище. Вони бовталися серед сміття й екскрементів, чіплялись за вікна сусідніх хмаросягів.

— Годі! Не треба більше, спиніть, — благально вигукнула Гелена.

І ніби покірний її волі, човен опинився в порівняно чистих водах недалеко від мосту Веррезано. Тут можна було дихнути вільніше. Прокіп, який довго не подавав голосу, гірко мовив:

— Чому ж Америка не рятує цих бідолах? Хіба вона геть уся залита водою?

— Безумовно, не вся. Але ж залитий не тільки Нью-Йорк, — відповів Кривошеєв. — У Нью-Йорку завжди було багато бездомних. А тепер їх незмірно більше. До речі, в Європі затоплено дуже багато продуктивної землі. Нідерланди взагалі перестали існувати. Франція також зазнала великих втрат.

Тим часом перед човном виріс велетенський корабель. Він заступив небосхил, мовби розчавив його власною масою. На палубах купчилося багато худорлявих чоловіків, зодягнених у старі, зношені сорочки. Чоловіки щось кричали людям, які стояли на пришвартованому до корабля катері. Мабуть, між ними відбувалися якісь переговори.

Далі було видно іще кілька кораблів-велетнів, заповнених, як пояснив Лі Чунь, китайськими робітниками. А в катері стояли японські бізнесмени, котрі найняли й привезли сюди китайців.

— Навіщо? — запитав Прокіп.

— Зараз дізнаєтесь.

Несподівано глядачі потрапили до розкішної зали, в центрі якої за круглим столом сиділи японські й американські ділові люди. Переговори велися англійською мовою, без перекладачів.

— Даруйте, панове, — сказав японець, звертаючись до американців, — Оренда на сто років? Ні, це нас не влаштовує. Ми воліли б купити Мангеттен. Просто купити та й годі. Це вигідно і для нас, і для вас. Роботи розпочнемо негайно. Просимо назвати вашу ціну.

Підвівся високий американець в окулярах. Він був блідий від хвилювання, котре проступало у виразі його обличчя й тремтінні пальців.

— Як вам добре відомо, наш контракт передбачає нав-тупне: ви провадите на Мангеттені всі необхідні роботи й користуєтесь островом повних сто років. Цього контракту й давайте дотримуватись. На продаж острова ми піти не можемо. Ви ж бо й так уже закупили майже половину Америки…

Та ось зображення на екрані почало бліднути, миготіти й нарешті зовсім зникло. Глядачі опинилися в цілковитій темряві. Деякий час сиділи мовчки, вражені й пригнічені пережитим. Нарешті подав голос Лі Чунь:

— Оце й усе. Більше ніколи ми не приймали Землю. Ну, звичайно, китайці вдихнуть життя у змертвілий Нью-Йорк. На кораблях за мостом Веррезано їх, мабуть, тисяч вісімдесят. А може, й усі сто. Завтра їх там буде мільйон, десять мільйонів. Словом, скільки потрібно…

— Що вони кричали? — запитала Гелена.

— Вимагали, щоб їх висадили на берег… Я розумію, як вони відродять Нью-Йорк. Завтра сотні барж, заповнених камінням, попливуть до Великого Яблука. Ну що ж, першими поверхами усюди доведеться пожертвувати. Вони перетворяться на підвали. Та коли поверхів сто десять або сто тридцять, то це невелика жертва.

— Ви гадаєте, вони завалять вулиці камінням?

— Спершу завалять камінням, потім заллють бетоном, — захоплено пояснював Лі Чунь. — Відтак випомпують воду із сабвею та підвальних приміщень. Китайці врятують земну цивілізацію, будьте певні!..

Але чомусь нікого ці слова не втішили. Коли спалахнуло світло, на всіх обличчях можна було побачити неприховану скорботу.

ГАЛАКТИЧНА МОНАДА

Прокіп тепер жив у невеликому мешканні біля обсерваторії: дві кімнати, кухня й душ, у якому потужний струмінь води ледь не звалює з ніг. Водогін діяв не за принципом власного тиску води — тиск у трубах підтримували численні помпи. Мешкання Прокопа було обладнане так само, як і мешкання Лі Чуня. Тут не грало ролі те, що Лі Чунь був академіком, а Прокіп лише його учнем. Хто мав право з’являтися в саду Президента, той мусив забути про ті конурки, — в яких тіснилися люди, що становили академічний генофонд.

Прокіп зараз не міг думати про побутові вигоди, які так несподівано йому дісталися. Він був захоплений світом — не мальованим невидимою машиною на кам’яній сфері, а справжнім, витвореним із вакуумної темряви й світла, із полум’я й холоднечі, із просторової безмежності, що згущується, ущільнюється, народжуючи із себе речовинні феномени — планети, зорі й цілі галактики.

Всесвіт полонив його одразу. Прокіп просиджував за окуляром телескопа значно більше, ніж того вимагав робочий розпорядок Академії. Обсерваторія мала добру бібліотеку — у вигляді комп’ютерних дисків, відеомагнітофонних касет і звичайних книг. Був також детальний атлас нашої галактики — по ньому можна простежити шлях заселеного астероїда серед планет і зірок. Усі ці багатства були до послуг Прокопа. Він з болем думав про своїх катакомбних співгромадян, від яких усе це було приховане.

Безліч незвичайного відкривав для себе новий співробітник обсерваторії. Виявляється, не так уже й багато витрачено у велетенських соплах палива, щоб надати астероїдові рейсової швидкості — для цього було використано гравітаційну катапульту, якою є сама Сонячна система. Проходячи послідовно повз Сонце та великі планети (Юпітер, Сатурн, Нептун), заселений астероїд набирав швидкість, яка була ще вельми далека від світлової, але ж значно перевершувала ту, з якою обертаються астероїди довкола Сонця.