Ковчег Всесвіту - Руденко Микола

Лі Чунь слухав, час од часу протираючи очі, мовби вони в нього сльозилися. Дослухавши розповідь пана Мірека, задумливо мовив:

— Яз радістю візьму його учнем. Ваша розповідь мене зворушила. Ви правильно кажете: з нього може вийти справжній вчений. Отак жертовно пробиватися до істини… Гм-м, навіть канал зважився перейти. Гердові це відомо?

— Не знаю. Але його костоломи облягли мій дім.

Лі Чунь опустив брови на припухлі очниці, від чого очі здавалися ледь помітними.

— Ну що ж… Я готовий іти до Президента. Гадаю, удвох ми його вкоськаємо. Мені потрібен учень.

Мірек, окинувши іронічним поглядом незграбну постать Лі Чуня, лагідно запитав:

— Вам не здається, колего, що до парадного мундира ліпше підходять… Е-е-е… Ну, скажімо, чорні штани, у яких я бачив вас позавчора?

Лі Чунь опустив очі на власні коліна й голосно розреготався:

— Чого ж ви не сказали відразу?

Пан Мірек, намагаючись, підшукати якомога делікатніший тон, запитав:

— Ви самі виготовляєте шампанське?

Лі Чунь, зрозумівши натяк, спохмурнів. Після тривалої паузи мовив:

— Набридло.

— Що вам набридло?

Стиснувши руку Мірека вище ліктя, Лі Чунь потягнув колегу за собою:

— Зайдімо до мене. Переодягнусь… Питаєте, що набридло? Жити набридло, пане Мірек.

ПРЕЗИДЕНТА УМОВИЛИ

Макаров прийняв їх у масажному кабінеті. Процедура ще не почалась — юна масажистка сиділа в кріслі, а Президент у довгому брунатному халаті походжав по пухкому китайському килимі, що навіть не приминався від його кроків. Матеріал, з якого він виготовлений, був, мабуть, розрахований на значно більшу вагу. Чимало майна прихоплено з Землі; тут дещо також вироблялося, але отакий килим — це, звичайно, з академічних комор, де речі так законсервовані, що не міняли своєї якості віками.

По тому, як виглядав масажний кабінет, можна зрозуміти, що палац Макарова за багатством і вишуканістю міг би позмагатися з палацами земних можнавладців. Пан Мірек не знав мінералу, який було використано на обличкування стін. Чи не малахіт? У прожилках переважав зелений колір, грані колон і карнизів оздоблені полірованою бронзою. Широкий диван у перському стилі прибраний килимом і подушками.

Господар позірно мав років сорок п’ять, обличчя трохи видовжене, міміка багата, рухи енергійні, постать висока і гнучка. Одразу видно: ця людина народжена, щоб володіти й наказувати.

Гості посідали у крісла за столиком навпроти масажистки, з якою їм випадало бачитися не дуже й рідко. її юність так само оманлива, як і їхня чоловіча зрілість без старості. Цій милій, рухливій істоті з гарненьким личком давно перевалило за сотню років. Серед обслуги Президента був з десяток таких оманливо юних жінок. В майстернях Академії вміли не лише відремонтувати спецліжко, але й виготовити нове. Щоправда, виготовляли мало, — тільки на особисте замовлення Президента.

Але ж і слово — спецліжко! Від нього тхне чимось таким, що прийшло із бездуховного, збюрократизованого ладу, який близько століття панував на просторах від Балтики й до Тихого океану. Про винахід, що дарував безсмертя, належало писати поеми й створювати міфи. І якщо затвердилася в мові колоністів оця сіра інвентарна назва, то лишень тому, що нею користувався Президент,

Коли Макаров робив поворот, поли халата заломлювались і відкривалися голі, покриті волоссям ноги. Це дратувало пана Мірека: від інших вимагав аристократичної ошатності, а сам поводився, мов у сибірській лазні. В ньому є щось від купців дев’ятнадцятого віку, як вони описані у російській літературі.

— Ну, що там поробляє твоя Монада? — з відтінком іронії в голосі звернувся Президент до Лі Чуня.

Астроном залишив удома мундир з орденами. Він був зодягнений так само вимогливо, як і Лятошинський. На блюзнірське запитання Макарова не відповів — воно його образило. Мовчки сопів, поправляючи комірець, що стискував шию. Обличчя було налите кров’ю — чи то від образи, чи від тісного комірця.

Але Макаров уже забув про Монаду — він промовляв, ні до кого не звертаючись:

— Проблема перенаселення в наших умовах, — це, якщо хочете знати, проблема катастрофічна. По-перше, існує суто просторова криза, по-друге — криза продовольча… Власне, криза виникає тоді, коли з’являється надмір генетичних носіїв. Зрештою, ми маємо суворо визначене наукове призначення, поза яким… Даруйте, я трохи захопився. Ви й самі все це добре знаєте.

Макаров пройшовся кілька разів уперед-назад і тоді звернувся до Лятошинського:

— Скільки ми маємо сьогодні особових одиниць в академічному генофонді?

— Перепис давно не проводився, — знічено відповів пан Мірек.

Тим часом Макаров розмірковував далі:

— Ми не маємо жодного права на сентиментальність. Подумайте про Бога — якби він був сентиментальним, життя взагалі стало б неможливе. Він знищує так само незворушно, як і створює. Ви розумієте, про що я кажу?.. У природі діють закони природного добору: слабкіші організми гинуть, сильніші виживають і передають генетичну інформацію нащадкам. Саме цей процес ми й повинні підтримувати. Давно пора звикнути: на нас покладені не людські обов’язки, а Божі. У Бога також чимало неприємних обов’язків, шановні колеги. Але ж Бог усюди дотримується правила: принцип Добра — це принцип доцільності. Незворушної, позбавленої будь-яких емоцій доцільності. А скільки організмів мусить померти — це вже інша проблема. Я б сказав: математично-емоційна… Можна позітхати, поплакати, але інших рішень Бог нам не залишив. Ми маємо діяти так само, як у таких випадках діє Він.

У Мірека поповзли мурашки поза спиною. Йому стало холодно. Передовсім Лятошинського обурювало те, що людина, вельми далека від уявлень про Бога, з такою холодною жорстокістю промовляла від його імені. А може, Макаров дозволив собі отакі пасажі саме тому, що вважав Богом себе? І все ж зараз не це було головним у переживаннях професора, а те, що випливало з розумувань Макарова.

Лі Чунь від хвилювання був схожий на розжарену пічку-буржуйку, як вона запам’яталася з періоду земних катастроф. І тільки вродлива масажистка зі смоляним волоссям дуже мило посміхалася. Макаров відчув, що лише від неї має беззастережну підтримку — підійшов до дівчини (будемо так її називати), грубуватим жестом підняв її підборіддя й поплескав по щоці.

— Знаєш, Сільвіє? Вони нас з тобою ненавидять. Але нам байдуже. Правда, Сільвіє? Вони не розуміють, що ми — творці: ліпимо, творимо. Щоб витворити образ людський і Божий, треба небагато: всього лишень відкинути геть зайву глину. Ось ми її й відкидаємо. А вони нас за це ненавидять. Нікчемні чистоплюї! Мабуть, змалку боялися кошеняті хвоста припалити. Поцілуй мене, Сільвіє.

Тоненька (стан можна схопити двома чоловічими п’ястуками), вона зіскочила з крісла й повисла у нього на шиї.

— Ти — мій Бог, Степанку. Я для тебе на все готова.

— Ну, сядь, сядь, — поплескавши по сідниці, відніс її до крісла Макаров,

Лятошинський пригадав: останній раз це сталося тридцять років тому. У складі комісії був також він, Мірек. Йому доводилось визначати генетичну вартісність індивідуума. Генетика — його фах, отож цього обов’язку не можне було спекатись. Що відбувалося далі з людьми, яких Лятошинський вважав генетично безвартісними, він нічого не знав, та й не прагнув знати.

А чи справді не знав? Чи, може, тільки вдавав, що не знає? Генетично безвартісних тоді набралося 315 осіб. Вони не здогадувалися, що на них чекає. Великим ліфтом Сільвія підіймала їх (по 15 осіб) кудись догори. У її супроводі люди поводилися цілком спокійно: що може загрожувати громаді, котру супроводжує такий янгол? Та більше їх ніхто ніколи не бачив.

Лише одного разу до самої сфери, що захищає президентський сад від космічної холоднечі, наблизилося викинуте у космос людське тіло. Воно застигло в позі боротьби зі смертю: голова задерта догори, права рука піднята, пальці розчепірені, ліва рука відкинута назад, ноги напівзігнуті й розведені так, наче людина бігла по дорозі, вимощеній зірками…

Наступного ранку Мірек прийшов до президентського саду, як убивця приходить на місце злочину. Але тіла вже не було: мабуть, Герд наказав відкинути його геть — для цієї справи використовувались потужні струмені газу.

Років десять опісля ввижався Мірекові цей небіжчик. Лятошинський поклявся ніколи більше не брати участі в комісії, що вибраковувала генетично нездорову частину генофонду. Але ж були й у нього вагання: як інакше можна вирішувати цю надзвичайно болісну проблему? Справді: як, як? Альтернативного рішення він не знаходив — і тоді моральне самокатування набувало приблизно таких форм: ти лишень безсоромний ханжа, пане Міреку. Ханжа і шмаркатий хлюпик. Твоя логіка не відрізняється від логіки м’ясоїдів, котрі засуджують різників за їхню жорстокість. Але що ж можна вдіяти, коли природа така немилосердна? Хіба це люди вигадали смерть? Там, на Землі, якось можна розмістити генетично неповноцінних, а тут куди їх дівати? Адже ж від них народяться нові неповноцінні — і тоді Академія взагалі втратить будь-який сенс…

Ні, вони не мали права висадити на далекій планеті генетично недосконалий матеріал. У цьому Степан Макаров був бездоганно чесний. Та й не можна збільшувати населення колонії понад міру. З цим також належало погодитись. І все ж… І все ж Макаров — бездушний деспот. А проте Мірек йому цього ніколи не скаже. Так само, як і Лі Чунь, якому, бач, жити набридло. Ніби тільки йому…

— Ну, давайте, кажіть, що там у вас? — невдоволено буркнув Макаров. — Я ще сьогодні не брав масажу.

Лі Чунь якомога стисліше пояснив, що дослідження Галактичної Монади додали чимало роботи, з якою йому одному не впоратися. Він дуже вдячний панові Мірекові, що той підшукав йому здібного юнака.

— Цей молодець на якому поверсі у вас поселився? — глумливо кинув Президент Лятошинському, даючи зрозуміти, що йому все відомо.

— Я протестую проти витівок Герда, — підвівся з крісла Мірек. — Всі академіки на нього скаржаться. Він скоро й нам повісить на вуха пластмасові сережки.

— Але ж цей молодий нахаба перейшов канал! Вам це відомо?

— Так, відомо. — Мірек зробив добре виважену паузу, підшукуючи слова. — Його повів туди інстинкт дослідника. Нам потрібні саме такі люди. Такі, що в будь-який момент готові померти за істину.