Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків - Костецький Анатолій

Я зі своїм другом, капітаном Томасом Страдлінгом, мандрував на кораблі "П’ять портів" через океан до Південної Америки. Мандрівки — моя давня пристрасть, а в океані я ще не був, от і скористався нагодою. Коли ми вже підходили до континенту, у нас кінчилася вода. Тож корабель зупинився коло якогось безлюдного острова, щоб поновити запаси.

Поки моряки поралися на острові, я куняв собі з затишному сундучку штурмана нашого корабля. Скільки я проспав — невідомо. Мене розбудили зойки, Я визирнув із сундучка й побачив, що він стоїть на березі острова, а берегом понад водою бігає штурман, несамовито кричить і вимахує руками. Наш корабель "П’ять портів" на повних парусах віддалявся від острова.

Як я довідався згодом, капітан і штурман, поки я спав, устигли посваритися. Штурман заявив, що більше не ступить на корабель, і капітан висадив його, вивантажив речі — разом із сундучком! — і покинув на безлюдному острові.

Скільки пригод трапилося зі мною та штурманом Селькирком, я оповідати не буду. Скажу лише, що прожили ми на цьому острові чимало років? поки нарешті одного дня нас не зняв з нього інший корабель.

Дорогою додому, минаючи Англію, я вирішив навідалися до свого давнього приятеля — письменника Даніеля Дефо. Ми провели з ним кілька веселих днів, і я розповів йому про свої пригоди на острові. Даніель так захопився ними, що захотів написати про них книгу.

— Що ж, — погодився я, — пиши, але тільки не треба згадувати про мене, та й прізвище штурмана краще якось поміняти: ще прочитає про себе та розсердиться!

І от у 1719 році я отримав поштою від Даніеля Дефо книгу, що називалася "Життя й незвичайні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорку. Написано ним самим".

Як бачите, Даніель дотримав свого слова: не назвав мене, змінив прізвище Селькирка та й свого прізвища теж не поставив на обкладинці, бо був таким же скромним, як і я.

Годі й казати, яку популярність відразу здобула ця книга, її читають із захопленням і досі, хоча майже ніхто не знає, що ця книга з’явилася завдяки мені. Та колись усе з’ясується, і мої заслуги перед літературою визнають нащадки!..

Дідок закінчив читати, згорнув зошита й засунув його за ремінець.

— Блискуче! — захоплено вигукнув слідчий, а Сергій з Олегом щосили зааплодували.

Діма зашарівся від такого щирого захоплення слухачів і пробурмотів:

— Це — що! Це так, дрібничка. От послухайте ще, як я піратів переміг, — і розгорнув був зошит ізнову, та в цю мить шофер гукнув від машини:

— Товаришу лейтенант! Можна рушати!

— По конях! — скомандував лейтенант Пчілка — і всі побігли до машини. Та раптом із лісу з пронизливим скавучанням вискочив Бурчик, про якого всі навіть і думати забули, й почав смикати лейтенанта за штани.

— Чого тобі? — здивувався слідчий. — Злякав хто?

Цуцик не відставав. Він крутив хвостом і тягнув лейтенанта в ліс. І тут слідчого осяяв здогад: напевне, цуцик щось знайшов!

— За мною! — скомандував лейтенант Пчілка. — Вперед! — і перший припустив за Бурчиком, котрий стрілою мчав попереду, все далі й далі в хащі.

Аж ось він стрибнув під розлогий ліщиновий кущ — і заскавчав.

Там, на пружному зеленому мохові, лежала обідрана, розпатлана й украй знесилена Вікторія Птурська!

— Віто! — перший кинувся до неї Сергій. — Що з тобою?!

Вітка повільно розтулила очі й, побачивши над собою знайоме обличчя Кудлика, щасливо посміхнулась:

— Я вдома!..

Лейтенант Пчілка підняв слабеньку Віту на руки й відніс у машину. Там дав їй ковтнути води з фляги й, коли Віта зовсім оговталася, спитав:

— Як ти сюди потрапила?

Птурська, голосно схлипуючи та здригаючись усім тілом, розповіла їм про свої пригоди.

Слухаючи її, Діма винувато кліпав очима й голосно шморгав носом, хоч від його нежитю не зосталося й сліду. А коли Віта скінчила, він зітхнув і промовив:

— Вибач мені, це я відправив тебе в Навпакинію…

Віта звела на нього великі очі, здивовано оглянула маленького дідка, якого досі не помічала, і раптом усміхнулась:

— Що ж, дякую вам за це! Тепер я зовсім-зовсім інша!

Олегові й Сергію подих перехопило від подиву: Вітка бачила Діму! І взагалі, як відзначив для себе Сергій, вона й справді стала зовсім іншою: тихою, лагідною, усміхненою. А ще він помітив, що Віта зовсім не руда, а золотоволоса, що її кирпатий носик насправді страшенно симпатичний і що в неї такі великі й сині-сині очі!

— Ну, хлопці, час додому! — звелів лейтенант Пчілка. Машина розвернулася й помчала назад.

Коли виїхали на шосе, Діма чомусь почав крутити навсібіч головою, соватись на місці й раптом попросив зупинитися.

— Для чого? — здивувався лейтенант.

— Розумієте, — пояснив Діма, — я впізнав ці місця. Звідси до Броварів лише півтора кілометра, а мені туди й треба, до двоюрідного брата. Зупиніть, будь ласка, я вискочу!

— Як?! — вигукнули Сергій з Олегом, не вірячи, що Діма покидає їх.

— Треба, — винувато хитнув головою дідок. — Я й так уже затримався у вас.

Лейтенант наказав шоферові спинитись, і всі пасажири вийшли з машини.

— Бувайте! — простягнув слідчий дідкові руку й міцно потис його маленьку суху долоньку.

— Прощавайте! — ледь не плачучи, прошепотіли хлопці. — Повертайтеся до нас!

— Постараюсь, — пообіцяв Діма. — Кланяйтесь бабусі, я дуже полюбив її.

Він помахав усім на прощання ручкою — і закрокував по узбіччю шосе.

— Дімо! — раптом вигукнув йому навздогін Сергій. — А як же мемуари? Ви ж обіцяли прочитати ще про піратів!..

— Іншим разом! — крикнув у відповідь Діма. — Я обов’язково повернусь до вас!

І його маленька постать зникла за поворотом.

Всі знову сіли в машину і вже до самого Києва мовчали.

Коло будинку Сергія нервово походжав батько Птурський. Коли він побачив службову машину лейтенанта Пчілки, а в ній свою дочку, він так кинувся назустріч, що ледь не втрапив під колеса!

— Донечко, ріднесенька! — повторював Птурський, витягаючи Вітку з машини. — Жива, голубонько моя! — Він так гаряче цілував її й притискав до грудей, що навіть у лейтенанта, з його залізною силою волі, чомусь на очі навернулися сльози.

— Не знаю, як вам і дякувати за Вітуню! — оговтався нарешті Птурський.

— Пусте, — відмахнувся лейтенант. — Я тільки виконав свій службовий обов’язок!

Він потиснув руку щасливому батькові і скочив у машину, яка тут же зірвалася з місця.

— Можна, я забіжу до тебе, коли вмиюся й трохи відпочину? — тихо спитала в Сергія Віта.

— Звичайно, можна! — зрадів Кудлик. — Чого питаєш! Заходь, я чекатиму…

— Ну от, — усміхнувся Олег, — почалося!..

Що він мав на увазі, Сергій не зрозумів, але відчув: таки й справді сьогодні для нього почалося щось зовсім-зовсім нове і дуже-дуже приємне!

— А Діма де? — здивувалася бабуся, коли побачила Сергія самого.

— Привіт передавав тобі, кланявся, — сумно зітхнув Сергій. — Він пішов до брата.

— Ну, не сумуй, — погладила його бабуся по голові. — Може, він іще повернеться.

— Обіцяв! — з надією сказав Сергій і пішов до себе в кімнату.

Там він сів за стіл і, щоб якось розвіятись від безлічі думок, узяв книгу, яку зараз тримаєте й ви, і почав читати.

Коли Сергій перегорнув останню сторінку, хтось подзвонив у двері. "Все — як насправді!" — подумав Кудлик про казки і рвучко підхопився з місця, бо серце підказало йому: це дзвонить його однокласниця й сусідка Вікторія Птурська — найкраща дівчинка в світі!

СУПЕРКЛЕЙ ХРИСТОФОРА ТЮЛЬКІНА,

або

"ВАС ВИКРИТО — ЗДАВАЙТЕСЬ!"

Фантастично-пригодницька повість-жарт

Розділ перший

ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО САРАЯ

Почалося з того, що в будиночку Лукерії Луківни та Сидора Силовича почали зникати речі. І коли б то зникали коштовності, — приміром, порцеляновий чайний сервіз, набір срібних ложечок для кави чи вазочки для варення з кольорового чеського скла, — варто було б калатати на сполох. Але зникали зовсім не коштовності, а звичайні буденні речі.

Першою зникла пляшечка з клеєм "Марс", яким можна склеювати шкіру, дерево, скло та порцеляну. Лукерія Луківна саме збиралася підклеїти шкіряну облямівку на домашніх капцях Сидора Силовича, свого чоловіка, бо він завжди загинав задники й обривав облямівку. Отож Лукерія Луківна відчинила шухляду з написом "Побутова хімія", де мав стояти клей, — і не знайшла його на місці.

Спершу вона подумала, що сама десь запроторила пляшечку — та й забула. Таке з нею інколи траплялося: то покладе кудись окуляри й шукає цілий день, то закине десь газети і не може потім знайти, а то й насипле солі в баночку з написом "Цукор" — і вся родина кривиться від солоного чаю.

Щоб якось позбутися оцієї своєї вади, Лукерія Луківна понаклеювала на всі баночки, коробки та шухляди етикетки з написами "Інструменти", "Ложки, виделки, ножі" тощо — і плуталася вже менше, хоч подеколи пам’ять зраджувала їй.

Тож не дивно, що при такій вдачі Лукерія Луківна спершу не звернула уваги на пропажу клею.

"Мабуть, клей увесь вийшов, — подумала вона, — а я про це й забула". Вона вирішила завтра купити нову пляшечку "Марсу", а зараз, поки до роботи ще лишався час, — бо Лукерія Луківна, як і її чоловік, працювала в другу зміну, — почистити соляною кислотою ванну. Та, на превеликий подив, кислоти на місці теж не було!

Це відкриття вже насторожило її — і Лукерія Луківна заходилась перевіряти всі свої баночки, коробочки й шухляди.

Все і всюди було на місцях: у коробці з написом "Інструменти" лежали незаймані терпуги, молотки, викрути, свердла та багато іншого приладдя; з шухлядки "Ложки, виделки, ножі" теж нічого не пропало; навіть у бляшанці з етикеткою "Шурупи" ніхто нічого не торкав.

Та коли Лукерія Луківна почала обстежувати шухляду "Побутова хімія", то, крім пляшечки клею і соляної кислоти, вона не знайшла ще двох пачок синтетичного прального порошку, пляшки ацетону, бляшанки з силікатним клеєм, коробочки зі спиртовими таблетками й тюбика з пастою для полірування меблів.

Лукерія Луківна не відала, що й діяти!

Чоловіка вона вирішила не турбувати — він відсипався після другої зміни. "Та й чи варто казати йому? — засумнівалася Лукерія Луківна. — Напевне, я просто забула, куди все це подівала. Мабуть, у мене знову погіршилася пам’ять". І вона вирішила перед роботою зазирнути до лікаря, до якого вже колись зверталася.

Лікар дуже уважно вислухав скарги й заходився обстежувати відвідувачку. Він довго вдивлявся в її очі, відтягуючи то верхнє, то нижнє віко, стукав гумовим молоточком Лукерії Луківні то по правому, то по лівому коліну, й від того в неї так смішно дригалися ноги, що вона ледь стримувалась, аби не розреготатися.