Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків - Костецький Анатолій

— А можна й мені завтра з вами до лісу? — несміливо поспитав він.

— Як устанеш о п’ятій — можна! — поблажливо згодився Діма.

— Ура! — зрадів Олег. — Обов’язково встану! Я тата попрошу — він розбудить.

— Їсти ще не схотілося? — зазирнула до кімнати весела бабуся. — Обід, між іншим, уже готовий! Так що вперед! Та й курточка твоя, онучку, — знов як новенька!

Бабуся хотіла ще щось проказати, та тут знову хтось подзвонив. "Невже Вітка? — скривився Сергій. — Невже ця нахаба після всього насмілиться припертися?!"

На превеликий жаль, Сергій не помилився: на порозі стояла Птурська власною персоною і єхидно шкірила зуби.

— Здрасть, іменинничку! — солодким голосочком проспівала вона, ніби годину тому хтось інший, а не третьокласниця Птурська пожбурила з четвертого поверху пакет кефіру в Сергія. — З днем народження, відмінничок майбутній! А от і подарунок.

І Вітка простягла отетерілому Сергію якусь поіржавілу залізяку.

— Що це? — здивувався Кудлик.

— А хто його зна! — хихикнула Вітка. — Я у дворі знайшла. А ти бери, як дають. Головне — увага, а не подарунок, нечемо!

Сергій неохоче взяв із рук Вітки "подарунок" і запросив її до кімнати. Він, як ви знаєте, був дуже вихованим хлопчиком і не міг лишити гостя на порозі, ким би той не був!

— О, дружечок-пиріжечок уже тут! — пирснула Вітка на Олега, заходячи в кімнату. — Моє вітаннячко!..

Птурська клацнула пальцями перед Олеговим носом і гордо посунула до крісла, де мовчки сидів Діма. Як ви вже, напевне, здогадалися, Вітка його не бачила!

Вона хотіла вже гепнутись у крісло, та Олег одним стрибком підскочив до неї і відштовхнув геть.

— Не сідай! — скрикнув він. — Крісло поламане!

— Подумаєш! — скривила губи Вітка. — Я взагалі не збираюся з вами сидіти, моя місія закінчена! — посміхнулась вона й докинула: — Ти думаєш, чого я зайшла? Дружечка твого поздоровити? Дулю з маком! Я зайшла настрій йому зіпсувати! Отак!

Вона показала сторопілому Олегові язика, крутнулася на місці й, задерши носа, попрямувала до дверей.

— Чао, іменинничку, чемпіончик із плавання, — кинула вона Сергієві і, вже вийшовши на східці, додала: — Попий за моє здоров’ячко кефірчику, дурникам дуже корисно! — І її сандалі зацокотіли по сходинках.

— Ну й дівчисько! — пробурмотів Діма, який мовчки спостерігав за всією сценою. — Та начхай ти на неї, чого носа повісив?

— Неприємно все-таки, — з досадою зітхнув Сергій.

Тут у кімнату знов заглянула бабуся:

— То ви передумали обідати?

— Ні в якому разі! — заметушився Діма, мабуть, боячись зостатися без обіду. — Ми вже йдемо!

Що й казати — обід був знаменитий! На столі парувала тушкована капуста з м’ясом, лоскотав ніздрі духмяний запах борщу, світилася тонко нарізана шинка, смажена качка так і танула в роті, а пиріжки з картоплею були наче пух! Всі пили лимонад, виголошували тости на честь іменинника й багато сміялися. І все було так чудово, що Сергій і думати забув про вреднючу Вітку.

А після обіду всі, трохи розморені, перейшли в Сергієву кімнату. Сергій вручив Олегові марки з батьківської посилки й показав кокосові горіхи. Олег від щастя не знав навіть, на що спершу дивитися: на марки чи на горіхи! І тут Діма запропонував усім прочитати розділ з його мемуарів. Звичайно, всі з радістю погодились, повмощувалися де хто, а Діма поліз на крісло й… раптом підскочив, немов ужалений!

— Де?! — несамовито зойкнув він, обмацуючи себе й своє крісло. — Де вони?! Куди вони поділися?

— Хто? — не зрозумів Олег.

— Мої мемуари! Я поклав їх отут, — Діма ляснув по кріслу, — а тепер їх нема! Ой, горенько! Ой, нещасний я!

— Не бідкайтесь так, — спробувала заспокоїти його бабуся. — Давайте пошукаємо. Може, вони десь в іншому місці?

І всі заходились нишпорити по кутках і закутках.

Але мемуарів ніде не було! Мов корова язиком злизала.

— Здається, я здогадуюсь, де вони! — раптом ляснув себе по лобі Діма. — їх поцупило оте руде дівчисько!

— Точно! — підтримав Діму Олег. — Вона така…

— Що ж, — кинув Діма з погрозою в голосі, — коли так — я відправлю її у країну Навпакинію!

— Куди?! — вихопилося в Сергія.

— У країну Навпакинію, от куди! — повторив Діма сердито й пояснив: — Є така країна, де все-все навпаки. А ми, Діми, засилаємо туди найвреднючих дітей. Я не так давно кількох послав, тому потрібні чарівні слова ще добре пам’ятаю.

Бабуся, Олег та Сергій з недовірою дивилися на Діму.

— Не вірите? — ображено кинув той. — І не треба…

І раптом Діма почав зникати.

Він прозорішав просто на очах — ніби танув у повітрі.

— Ой, — перелякався Сергій, — що з вами?!

— Нічого, — буркнув Діма. — Просто для тих, хто мені не вірить, я зникаю — назавжди!

— Ми віримо вам! — вигукнули всі хором. — Віримо! Тільки не зникайте, будь ласка!

— Тоді інша річ, — посміхнувся задоволене Діма і відразу ж набув попереднього вигляду. — А тепер приступимо!

Діма приставив до рота долоні, наче рупор, і вигукнув у стелю:

Гей, країно, краща в світі,

Забирай-но Птурську Віту!

Кара-мара-бара-блюмс!

Та іще — маленький плюмс!..

— Все, вона — там! — упевнено сказав Діма. — Тепер і відпочити можна. — І він полегшено плюхнувся у крісло.

— Ой, що це?! — у ту ж мить вигукнув дідок і… витяг зі щілини між спинкою та сидінням крісла загальний зошит у пошарпаній жовтій обкладинці.

— Мемуари! — здивувався Сергій.

— Вони, ріднесенькі! — зрадів Діма й притиснув зошит до серця. — Що ж, давайте тоді почитаю, я ж обіцяв.

— А як же Птурська? — перебив його раптом Сергій. — Виходить, ви її даремно в Навпакинію вирядили?

— Нічого не даремно, — буркнув Діма. — Вона й так заслужила.

— Але ж батьки збожеволіють! — сплеснула руками бабуся. — Треба її негайно повернути!

— Нічого з батьками не станеться! — пхикнув Діма. — Я зробив так, ніби вона до своєї бабусі ночувати поїхала. Хай трохи побідкається, а завтра вранці поверну її. Ну, слухайте! — Діма розкрив зошита, прокашлявся й урочисто почав: — Розділ перший. Я і закон всесвітнього тяжіння. Одного серпневого дня я прогулювався яблуневим садом в Англії. Сонечко припікало добряче, й мені закортіло пити. Води поблизу не було, тож я здерся на першу-ліпшу яблуню й заходився смакувати соковитими, рум’яними яблуками. Раптом під моє дерево прийшов якийсь чоловік і вмостився під ним. Я його відразу впізнав: це був відомий фізик, астроном і математик Ісаак Ньютон. Він сидів і паличкою писав щось на землі. Потім зламав її, пожбурив у траву, а все написане витер ногою. У цю мить мені страшенно залоскотало в носі, я не втримався й так голосно чхнув, що з дерева, на якому я сидів, посипались яблука, й одне, найбільше, щосили буцнуло фізика по маківці. Раптом він зірвався з місця і стрімголов кинувся геть… Лиш через двадцять років я дізнався, що це моє яблуко допомогло Ньютонові відкрити закон всесвітнього тяжіння!.. Звичайно, моя природжена скромність не дозволила мені на той час розповісти вченому світові про свою роль у цьому відкритті… Але нащадки мене згадають!

На цьому Діма закінчив і гордо глянув на всіх: ну як, мовляв, сподобалось?!

— Неймовірно! — вигукнула захоплено бабуся. — Тепер я знатиму, хто допоміг Ньютонові. Але, пробачте мене, стареньку, як ви опинилися в Англії?

Діма чомусь трохи почервонів і неохоче буркнув:

— Наукове відрядження.

Ніхто не наважився розпитувати його, що ж то було за "наукове відрядження", бо він, мабуть, украй образився б, а то й зникнув би…

Тому Сергій і собі вигукнув:

— Неймовірно!

Діма гордо всміхнувся й мовив:

— Ну, коли вам подобається, то завтра я ще розділ прочитаю: про мене та про Робінзона Крузо!

— Про кого?! — аж підскочив Олег.

— Про Робінзона Крузо! — кинув Діма. — Невже не зрозуміло?..

Всі знову ледь не розреготалися, але стримались. І тут бабуся глянула на годинника й вигукнула:

— Та вже десята година! Ану, швиденько спати!

Олег з усіма попрощався й пообіцяв, що завтра о п’ятій заскочить.

Коли він пішов, бабуся, як обіцяла, натерла цибулі, вичавила з неї сік і закапала Дімі в носа. Він увесь час совався, голосно сміявся й вигукував:

— Ой, не можу! Ой, лоскотно!

На цьому недільний день 18 травня закінчився, і всі полягали спати.

7

Кажуть, понеділок — день важкий. Це вповні відчув на собі Сергій Кудлик.

Рівно о п’ятій ранку голосно задзвенів у його кімнаті будильник, і майже водночас із ким у двері подзвонив Олег.

Сергій, ще сонний, сів на ліжку й почав терти очі, які так не хотіли розтулятися.

— Давай, давай! — почув він раптом і побачив Діму, який у довжелезних трусах з квіточками підскакував на одному місці, закинувши бороду за плече. — Зарядочку — раз-раз! — і де той сон!

Сергій нарешті переборов себе, зіскочив з ліжка, покрутив перед собою руками, кілька разів присів — і помчав відчиняти Олегові.

Коли вони вмилися й нашвидкуруч поснідали, бабуся, яка вже була в курсі справи, сказала:

— Ви ж дивіться, не довго, щоб у школу не спізнилися!

— Не спізнимось! — відказав Сергій, і вони утрьох вискочили за двері.

— Ану, хто перший! — гукнув Олег і зірвався з місця.

За ним помчав Сергій, а позаду всіх залопотів, голосно посапуючи, Діма.

Коли б хто бачив їх у цю мить! По дорозі до ліска бігли, немов лошата, два худорлявих, струнких хлопчики, а за ними, не відстаючи анітрохи, котився, мов колобок, малесенький дідуганчик, дзвінко ляскаючи по стежці величезними кедами!

Ранок тільки-но займався. Сонячні промені ледь торкали верхівки дерев, на траві ще поблискувала нічна роса, але птахи вже зняли дзвінкоголосий щебет.

Небавом трійця вибігла на лісову галяву.

Після неділі вона мала жалюгідний вигляд: всюди куди не глянь валялися порожні бляшанки від консервів, биті пляшки, шмаття газетного паперу, якісь недоїдки.

— От так-так! — похитав головою Діма, уважно роздивившись навколо. — Руки б за те поодбивати!

Хлопці погодилися з ним і вирішили хоч трохи прибрати. Не плавати ж серед цього мотлоху!

Коли вони знесли сміття докупи й так-сяк прикидали землею, Сергій звернувся до Діми:

— То як, спробуємо?

— Ну що ж, — не дуже охоче згодився Діма, — коли вже прийшли. — Він сів посеред галяви, попросив хлопчаків відійти подалі — про всяк випадок! — і почав, щось бурмотіти собі під носа та розмахувати руками, раз по раз позираючи в небо.

Сергій з Олегом стояли осторонь і з нетерпінням поглядали навколо: чи не сталося вже якої дивовижі?

Раптом невідомо звідки — адже був такий тихий, сонячний ранок — налетів дужий вітер, і за якусь хвильку сонце закрила величезна чорна хмара.

Діма підвівся з трави:

— Не виходить! Бачите, он і сонце вже закрив, а слів про плавання ніяк не згадаю.