Навіжена - Нечуй-Левицький Іван

Марта Кирилівна сіла поруч з Бичковським і налила в стакани вина і для себе, і для Бичковського. Бичковський підняв стакан до Марти Кирилівни. Вона підняла і свій стакан і цокнула ним об стакан Бичковського. Хоч вона і не любила пити, але ради Бичковського вихилила повний стакан, ще й другий налила. Вона була рада, що знов своєю особою зацікавила колишньогось жениха. Бичковський розвеселивсь, навіть розговоривсь. Марта Кирилівна присунулась до його близенько і пильно дивилась йому в вічі. Вона розчервонілась, розгорілась. З червоним лицем, з червоними руками, в пунсових бантах, в червоних зигзагах взірця своєї сукні, вона вся ніби палала, наче неопалима купина. Вона прикинулась веселою, навіть трохи гулячою, говорила дрібно, весело, безперестанку та все зачіпала Бичковського.

"Весела баба! Ще веселіша стала, ніж колись передніше, як була панною. І компанію держить добре: дудлить вино таки гаразд. Та й видно, що й жар в неї ще не прохолов: як розчервонілась!" — думав Бичковський.

"Як би до його причепитись? Як би йому натякнути, що я й заміж за його ладна вийти? Чи не торкнути його ногою під столом? Але він тепер не розбере й не розшолопає, хто його торкнув черевичком, бо кругом стола сидить багато Зевсів, та ще й п'яненьких. Ліпше напишу до його лист… начебто давня приятелька… Або чи не намовити б Христину, щоб йому будлі-як натякнула",— думала Марта Кирилівна, сьорбаючи вино з стакана.

Христина поглядала на Бичковського та на Марту Кирилівну і тільки осміхалась, переглядаючись з жартовливим своїм братом Бородавкіним.

Тим часом Юпітери налигались амброзії так, що вже й міру перейшли; вони боялись, що не дійдуть до Олімпу, тобто додому, і почали прощатись.

Попрощалась і Марта Кирилівна. Вона двічі подала Бичковському руку на прощання і, буцімто жартуючи, дуже міцно здушила його за руку, скільки в неї було в руках сили і міці.

— Навідайтесь ж до давньої знайомої, не забудьте! Я вас сподіватимусь,— просила вона Бичковського.

— Навідаюсь, доконче одвідаю вас,— белькотав Бичковський, ледве посовуючись до дверей та човгаючи здоровими чоботищами.

— Завтра заходьте до мене на снідання, я покажу вам свою дочку. Чуєте? Я вас ждатиму,— сказала Марта Кирилівна на прощанні.

— Добре, зайду на снідання,— говорив наче спросоння п'яненький Бичковський, бо він в той час і не розбирав добре, чи це в Кишиневі його просять на снідання, чи може в Бендерах, чи й деінде.

Другого дня Марта Кирилівна ждала з візитом Бичковського. Вона звеліла Марусі готувати кофе і снідання, послала взяти доброї горілки та міцного вина. Маруся одяглася в чорну сукню. Марта Кирилівна вгляділа її в чорній сукні, і в неї майнула думка одягтись в убрання ясних кольорів.

"Маруся в чорному убранні наче постарілась на два-три роки. Одягнуся я в сіреньке та в біле і… певно, помолодшаю на років п'ять або й шість. Вчора з'явилась йому ніби в огні та в жару,— сьогодні з'явлюсь йому в легких зефірах та хмарках: може, він тепер схильний любити зефіри, бо вже пристаркуватий. Це буває в тих вже літніх, доходжалих вінців сотворіння…"

Марта Кирилівна одяглася в легеньку делікатного сіренького цвіту сукню, накинула білу мушлинову блузу, але таки не втерпіла — понакидала подекуди свого коханого огню та жару на убір: пришпилила на грудях пунсовий букет і на шию почепила вузеньку пунсову оксамитову стрічечку.

"Зефіри зефірами, а полум'я все-таки краще, бо дуже пристає мені до лиця,— думала Марта Кирилівна.— Нехай подихають зефіри весняним духом, але нехай натякають, що за весною стоїть, притаївшись, палке літо".

Убравшись і причепурившись, Марта Кирилівна походжала по кімнатах і все виглядала в вікна. Вже настала дванадцята година, вже й снідання було готове; вже Маруся й кофе поставила на плиту, а Бичковський не приходив. Марта Кирилівна ходила по гостинній неспокійна, тривожна. Вже годинник вдарив першу годину, а Бичковський не приходив. Марта Кирилівна почала сердитись, пішла в пекарню, заглянула в каструлі, навіщось вилаяла куховарку, понюхала кофе і чогось причепилась до Марусі. Вже годинник вдарив два, а Бичковського не було. Марта Кирилівна була ладна потрощити на цурпалки усі вінці сотворіння.

"Напишу до його лист; він, певно, ночував в Бородавкіна. Буду просити, щоб зараз прийшов до мене на снідання",— думала Марта Кирилівна.

Вона вхопила листок паперу і написала дві фрази:

"Жду вас на снідання. Не сподіваюсь, щоб ви не додержали свого слова. Пам'ятаюча про вас — Марта Каралаєва".

Куховарка однесла лист і швидко вернулась назад.

— А одписка де? — спитала Марта Кирилівна.

— Не дали одписки. Сказали, що пан ще спить,— сказала куховарка.

— Варвар!.. Нікчемний страхополох! Гладкий, пикатий та окатий Бахус, а не Юпітер! — тихенько лаяла Бичковського Марта Кирилівна. — А може, прийде ввечері на чай… Прийде! бо я його зацікавила: ради його вихилила два стакани вина, аж і досі в голові гуде…

Перед вечором Марта Кирилівна пообідала і знов ждала Бичковського; і по обіді, лежачи на ліжку, все думала про його. В гостинній рипнули двері. Марта Кирилівна схопилась з ліжка і прожогом вбігла в гостинну. Там стояв Ломицький і веселенько осміхавсь до неї.

"Не він! Прийшов молодий шелихвіст до дочки",— подумала Марта Кирилівна і ледве вдержалась, щоб не вернутись назад на ліжко. Але вертатись було ніяково. Вона сіла і мусила балакати з Ломицьким, поки вийшла в гостинну Маруся. Як тільки вийшла Маруся, вона встала, вийшла і знов бебехнула на ліжко і прислухалась, чи не рипне хто дверима в прихожій.

Двері не рипнули. Бичковський не прийшов. Марта Кирилівна вже й не виходила в гостинну до Ломицького.

V

Од того часу Ломицький почав ходити до Марусі на вечірній час трохи не щодня. Марта Кирилівна ніколи не виходила в гостинну до його. Як тільки вона, бувало, заглядить в вікно, що йде Ломицький, зараз одягається і виходить з дому або в гості, або на гулянку в сад.

Так діло тяглося з місяць. Ломицький вже звик до такого обходіння з ним старої, але він постерігав, що матиме притичину, як тільки діло зайде про сватання.

"Стара або мене не любить, або має когось іншого на приміті для своєї дочки",— часто думав Ломицький, вертаючись ввечері додому од Марусі.

Одного вечора Ломицький прийшов до Марусі на вечірній чай. Марта Кирилівна, по своєму звичаю, напившись чаю в своїй кімнаті, пішла з дому. Ломицький та Маруся вийшли в садочок. Вже стояла літня спека. Ломицький та Маруся довгенько ходили по садочку, але ходити було важко: духота втомлювала нерви. І вони сіли поруч на лавці в затишку та в холодку під густим волоським горіхом. Вечірнє сонце пронизувало зелені гілки волоських горіхів та абрикосів. Зелені здорові абрикоси густо обліплювали гілки і вже подекуди починали жовтіти. Краплі сонця проривались через листя і сипались гарячими плямами на доріжки, на зелену траву. Надворі було тихо-тихо, що й листочок ніде не ворушивсь…

— От і літо розгорілось, і абрикоси вже жовтіють… Вже доволі часу минуло од того вечора, як я перший раз прийшов до вас в ваш дім. Я пам'ятаю, тоді саме цвіли абрикоси, а тепер вони вже починають стигнути,— почав Ломицький.

— І я пам'ятаю той тихий весняний вечір,— тихо обізвалась Маруся і чогось почервоніла.

— Тоді моя симпатія до вас саме розцвіталася, наче весняний цвіт, а тепер…— почав Ломицький та й не договорив: в його не стало сміливості просто признатись Марусі, що він її любить і хоче її сватати.

Він замовк, довгенько мовчав, похиливши голову, і почував, що сміливість його покидає.

"А треба признатись… Треба ж колись сказати, що я люблю її і без неї жити не можу",— думав він, роздивляючись на золоті краплі сонця, котрими була забризкана доріжка попід абрикосами.

— Молоді панни тепер бувають усякові: одні кинулись до просвіти, до науцтва, ідуть в університети; другі кинулись до еманціпації: вільно держать себе в товаристві, їздять верхи; треті пішли в народ, вдарились в демократизм. Є такі, що нехтують стародавніми звичаями, люблять тільки ліберальничати і навіть оригінальничати…— почав Ломицький.

— А вам ці всі категорії нашої сестри не подобаються? — спитала Маруся і сміливо глянула Ломицькому в вічі.

Я не кажу, що всі категорії сьогочасних паннів мені не подобаються. У всіх категоріях я знаходжу деякі прикмети, котрі мені припадають до вподоби, до моїх поглядів.

— Це дуже цікаво знати, які ж то ті прикмети,— сказала Маруся і трохи стривожилась за себе.

Я люблю дівчину не тоді, як вона убрана в квітки, стрічки та кружева, літає метеликом в танцях на балах, по лиснючому паркеті, як у неї блищать очі вакханальним огнем од жвавих гуків балового оркестру, од руху веселого танцю, од запалюючих очей веселої молодіжі; я тоді ладен милуватись нею, слідкувати очима за її легенькими рухами, граціозними зворотами, ловити іскряні погляди її очей, вогких і блискучих, але… мушу признатись, що любити такої дівчини не можу. Не люблю я молодої дівчини і тоді, як вона в довгій амазонці летить, ніби завірюха, на баскому коні в бадьористій позі. Я ладен милуватись її граціозною постаттю, ладен дивитись, як вітер вихає довгою амазонкою, розкидає її хвильками по блискучому баскому коні,— все це виходить гарно, але… любити дівчину в тій позі не можу. Не люблю я тих паннів, що люблять виставлятись дуже вже простою одежею, напинають часом на себе трохи не старе дрантя, підперізуються якимись простими шнурками, неначе ченці-францішкани, ходять для якогось демократичного шику в викривляних старих черевиках, тоді як у їх є новісінькі і чистісінькі. Не люблю я паннів з паничівськими вихватками, що бігають по тротуарах з паличками в руках, з окулярами на носі, задравши бадьористо голову вгору до неба, і неначе репетують на всю улицю своєю вдатною постаттю: "Звертайте, мов, з дороги, бо летить вільна особа, громадянка, геній науцтва й штучництва, що нехтує непросвіченим, дурним, консервативним натовпом". Це та ж сама модна чваньковитість, що і в стародавніх дам; ті ж самі тюрнюри та шлейфи, тільки надіті на інше лице… Ні, не такий мій ідеал і зразець молодої дівчини,— сказав Ломицький.

— Сказати щиру правду, і я ніколи не любила товаришити та приятелювати з такими паннами,— обізвалась Маруся,— моя товариська компанія зовсім не таківська.

— Знаєте, коли ви подобаєтесь мені, Маріє Павлівно? Тоді, як ви сидите в своїй маленькій гостинній і шиєте.