Навіжена - Нечуй-Левицький Іван

Вона неначе показувала молодому хлопцеві: на, мов, дивись, яка я ліберальна: до служби божої в неділю вранці панчоху плету! Ту панчоху вона почала плести ще на перший день різдва і до великодня насилу виплела половину. Плела вона в свята та в неділі, ще й до служби, при гостях, щоб показати, що вона дуже ліберальна людина і не вважає на празники та на людські забобони.

Це, може, вас соромить, що я роблю роботу в неділю? — спитала вона в Ломицького.— Може, ви богомільні?

— Ні, ні кришки. Цей погляд залежиться од вашого сучасного напрямку, та й годі! — сказав Ломицький, але на друге питання не одповів і слова.

— Ваш начальник, здається, дуже богомільний? — сказала Каралаєва?

"Мій начальник чи й справді богомільний, чи тільки вдає богомільного, бо часто ходить до церкви… в церкві часто стає навколішки і б'є поклони… Як скажу, що я не богомільний, то… часом, це донесеться до начальника і це мені пошкодить на службі. Може, й ця Каралаєва часом при нагоді і сама йому скаже… може… Усе може трапитись… Не годиться багато про себе говорити… Лучче змовчати,— подумав Ломицький і потім промовив: — Не знаю, бог його знає! Певно, богобоящий".

— Тут, на Бессарабії, інтелігенція ще дуже старосвітська, патріархальна, ще дуже богомільна,— знов обізвалась Марта Кирилівна, мигаючи на сонці дротами.

— Ото, скажіть! — обізвався Ломицький. Ломицькому здалось, що він десь чув цю фразу, таку саму од слова до слова. Він почав пригадувати і нагадав: цю фразу говорила недавно Маруся, обмальовуючи звичаї і вдачу бесарабської інтелігенції. Очевидячки, мати промовляла те, що чула од своєї дочки.

— Оце недавно була я в гостях в однієї знайомої. Моя знайома — дама з розумом і не без просвіти: подивитись на неї — зовсім європейська дама; до неї зайшло ще кільки сусід. І подумайте собі, що цілий вечір тільки й було розмови, що за церкви, за монастирі та за чудові образи,— все розмовляли про чуда од чудовного образа Гербовецької богородиці. Я трохи не вмерла з нудьги! Дві дами прийшли в гості в чорних сукнях і з чотками в руках. Чи поймете віри? Мені здалося, ніби я зайшла в панянський монастир в гості до черниць, абощо.

Марта Кирилівна зареготалась з усієї сили своїх здорових грудей так голосно й дрібно, що сповнила своїм реготом усю гостинну.

Маруся стояла в другій кімнаті і через двері чула всю материну розмову.

"Що це мама оповідає там Ломицькому? Сміється з богомільних бесарабських дам, а сама на минувшому тижні ходила на прощу в той-таки Гербовецький монастир до чудовного образа богородиці, ще й п'ять здорових ставників та три фунти ладану дала на церкву. Я сама купувала ладан і свічки в Одесі. Гм! моя мама таки добра брехуха. Гм… Гм… це диво!.. А може, вона тільки чваниться своїм лібералізмом перед молодим хлопцем",— подумала Маруся.

Маруся вже насторочилась виходити до гостя, але почувала, що од тих чваньковитих і брехливих материних слів дуже почервоніла. Вона глянула в дзеркало: щоки аж пашіли од сорому. Підождавши трохи, поки прохололи щоки, Маруся вийшла в гостинну.

Ломицький встав з крісла і проворненько, по-джентльменському, навіть трохи по-офіцерському прискочив до Марусі і цокнув закаблуками. Маруся широко витріщила на його очі. Фрак, циліндр в руці, ясно-жовті рукавички, джентльменська, зовсім не демократична, манера Ломицького, потім підслухана брехня й чваньковитість матері, і веселий регіт, блиск її очей — все це неначе туманом повило її очі. Світ сонця лився через двоє вікон і заливав різким блиском гостинну. І при тому ясному південному світі Маруся ще ніби виразніше примічала якусь хибу, котрою ніби сповнилась уся гостинна і одбивалась на виду в матері і навіть в тихих карих очах в Ломицького. Щирій, правдивій дівчині стало чогось ніяково, навіть соромно.

— Що це ви з таким парадом до нас? — вихопилось слово в Марусі проти її волі, якось несамохіть.

Ломицький спустив очі і стояв мовчки. Він і сам не знав, що на те одповідати.

— Я бував у вас у будень, а тепер неділя, ще й свято…— насилу спромігся він знайти сяку-таку одмовку.

— Ха-ха-ха! — зареготалась Марта Кирилівна.— Ви, як я бачу, людина старого стилю, хоч на літа й молоді. В вас, бачу, є ще й якісь будні й свята. Сказати правду, ви мене трохи налякали своїм парадом. Ми не стародавні аристократки, а люди нового часу. Ви, будьте ласкаві, заходьте до нас в простішому убранні; мене оцей фрак та циліндр просто-таки лякає: я людина сучасна і показного параду не люблю, навіть його зневажаю.

Маруся широко розкрила очі на свою маму. Вчора мати нарікала, що Ломицький прийшов в гості до їх в піджаку, неначе до міщан, а сьогодні співає зовсім в інший тон і трохи не лає Ломицького за той фрак. Вона знов почервоніла.

"Що це за знак, що сьогодні на маму напала якась пропасниця фальші?" — подумала молода дівчина.

Марта Кирилівна несподівано зітхнула дуже вже демократично і навіть рота не затулила рукою. А не затулила вона рота, мабуть, тим, що в неї зуби були білі й дрібненькі.

— Отже я не зовсім виспалась цієї ночі,— сказала вона до Ломицького.

— Може, вчора в вас були гості? — спитав Ломицький.

— Ні, ми самі вчора ввечері були в гостях. А там зібралась компанія, зовсім мені не до смаку,— сказала Марта Кирилівна.

"Цікаво знати, який то в вас смак до людей",— подумав Ломицький.

— В нас в гостях звичайно усе грають в карти, а ви, мабуть, не любите карт? Еге? — обізвавсь Ломицький.

— Не люблю тих карт, хоч і сама поневолі часом мушу грати, як часом присилують та наможуться господар або господиня,— сказала Марта Кирилівна.— Та там і в карти грало не багато гостей, але, знаєте, зібралась компанія стареча, усе лисі діди та баби. А в їх розмова була усе стареча, дуже вже пісна, буцім пилипівчана або петрівчана. Я більше люблю компанію молоду; та й те мені до вподоби молоде товариство не тоді, коли воно танцює та співає,— я більше люблю ті змагання молодих людей про вищі питання, усякі загальні світові сучасні питання; слухала б та балакала цілий вечір. Отака розмова припадає мені до смаку,— в цьому в мене з Марусею один погляд.

Ломицького трохи стривожив цей смак в Марти Кирилівни і самої Марусі.

— Часом до нас посходяться Марусині товаришки, то в їх усе змагання та розмови та знов змагання про нові…

— Про нові ідеї,— додала Маруся, неначе підказала.

— Про нові ідеї, а найбільше, знаєте, про нові…— тягла далі Марта Кирилівна і неначе запикувалась, буцім-бито соромилась говорити далі, щоб не видати секрету.

— Про нові принципи,— знов неначе підказала Маруся.

— Про нові… про нові новомодні науки, нову віру,— тягла далі Марта Кирилівна.

Ломицький зовсім стурбувався, почувши про ті нові принципи та ще й про якусь нову віру в такому затишному закутку. "Оце, гадав собі сховатись од тих ідей в цьому затишку, а тут тобі на: якась нова віра!" — подумав він.

"Отже збрехала святителька Христина! В цій Каралаєвій зовсім сидить не дві бабі, а одна; і ця одна — суцільна, а не штукована — визначається ясно і виразно: баба ліберальна. От тобі й на! Коли б часом і дочка не була така дуже вже ліберальна… а то…" — подумав Ломицький.

— Ви, мамо, вже геть-то піднімаєте нас на високий п'єдестал. Ми стоїмо зовсім-таки не на підніжках, а на землі, долі, як і усі люди, і пиндючитись нам зовсім-таки не личить,— обізвалась Маруся.

В Ломицького трохи одійшло од серця. Йому зовсім не бажалось, щоб його жінка стояла на високому підніжку та ще, борони боже, і його тягла на той підніжок па показ людям.

"Ох, краще було б жити так, щоб тебе ніхто не знав не відав, щоб про тебе ніхто навіть не чув, що ти й на світі животієш; щоб ніхто не знав, які думки ворушаться в твоїй голові і як вони ворушаться",— подумав Ломицький.

— Ми, здається, земляки? на одному степу зросли? в чумацьких краях? — несподівано спитала в Ломицького Марта Кирилівна українською мовою.

— Земляки. Я родом з-за Дніпра, з Херсонщини,— сказав Ломицький і знов почутив, що його душа трошки ніби збентежилась.

— Я люблю свою мову, а ще більше люблю наші українські пісні. А ви? — спитала Марта Кирилівна якось одрубчасто.

"Випитує… здається, випитує… Щось є! Ліберальничає й випитує… Може, вона потайна жандармка. Дідько її вгадає! Щось воно трохи чудне. Спитала навіщось про це діло і так несподівано, неначе з тину вирвалась",— подумав Ломицький.

— Чом же…— сказав Ломицький так, що його одповідь можна було погнути трохи сюди, трохи туди.

— Одначе ми годуємо гостя речами, а не калачами,— сказала Маруся.

— Час кофе пити. Біжи, серце Марусю, та принеси нам кофе,— сказала Марта Кирилівна, і її голос став різкіший, приказуючий.

Маруся принесла кофе. Марта Кирилівна почухала чоло дротиком і поклала панчоху на столі.

— Присовуйтесь ближче до нас,— сказала Марта Кирилівна і показала рукою на порожнє місце перед столом.

Ломицький сів коло стола. Маруся поставила перед ним стакан кофе, а сама сіла на софі попліч з матір’ю. Ломицькому здавалось кофе таке смачне, якого він ізроду не пив. Проти його на канапі сиділа Маруся. Проти своєї червоновидої матері вона здавалась пишною, делікатною трояндою або білою лілеєю. Ще ніколи її матове лице не здавалось йому таким делікатним, ще ніколи її чималі подовжасті очі не світились таким тихим, ясним рівним світом: вона була рада, що її мати посиділа, привітно побалакала і ласкаво обійшлась з Ломицьким, була весела і навіть реготалась.

"Хоч накидала мама повну хату хиб, але, здається, Ломицький припав їй до душі",— думала Маруся, допиваючи кофе і втираючи свої повні, як вишня, та червоні, як черешня, уста маленькою салфеточкою, вишитою червоними взірцями.

А справді, Марта Кирилівна розбалакалась і ліберальничала, щоб почванитись перед молодим хлопцем і уявки виявити, що вона, хоч ніби й літня людина, але ще молода і тілом і душею. Вона молодилась своїм лібералізмом та своїми сьогочасними поглядами. Випивши кофе, Маруся взяла стілець, сіла рядком з Ломицьким і почала з ним веселенько розмовляти. Матері це не сподобалось.

— Марусю! візьми стакани та однеси в столову,— сказала мати.

Маруся встала, однесла стакани, вернулась і знов сіла поруч з Ломицьким. Ломицький повернув стілець й сів лицем до Марусі. Вони знов почали любенько балакати. Мати мовчала, плела панчоху та вряди-годи кидала допитливим оком на дочку.