Руді вовки - Сенченко Іван

Дуб сперечається з буком. Між ними ховаються білокора береза, міцні стовбури груш, а де їм несила подолати піски, там сиво-зеленою стіною зводиться сосновий бір. Гойдані вітром сосни крешуть одна об одну, дзвонять особливим шумом, переповненим пахощами живиці.

Долиною між двома горбами важко йде старий тур. Могутні роги гостро протинають повітря, шия туго нап’ята. Він наївся і йде до води. Іде самовпевнено, не хапаючись. Хай хто спробує напасти на нього: чи не потрощить собі ребра об кам’яний лоб потужного велетня, чи не зойкне, підлетівши вгору на височину десятирічного дуба! Вузька, пробита безліччю ніг стежка круто звивається, спускається вниз.

Вже через гілля й кущі видно срібні смуги Великої Ріки. Але тур не сам на березі. Он там за кущами калини бовваніє щось чорно-руде, волохате. Звір втягує носом повітря. Еге ж. Це п’є воду ведмідь. Він підводить голову і дивиться на тура. Тур звертає в інший бік і теж припадає до води. Її багато, і мешканцям Оленячої Долини нема чого сваритись за неї.

Не встигає тур зайти й по коліна, як за ним чути легкий тупіт. Навіть не обертаючись, велетень знає, що це, користуючись з його присутності, поспішають на водопій дикі кози. Їх троє, молодих, струнких і боязких. Тур не звертає на них ніякої уваги, проте це не перешкоджає їм підбігти до нього майже впритул. І недаремно. Десь зовсім близько шарудять кущі. Тур на хвилину підводить голову і прискає. Очі його, в яких враз загоряються грізні вогні, зустрічаються з очима вовка. Вовк самотній. Шкутильгає. Це старий ватажок з Великого Лугу. Він розгубив своїх вовків, покалічив ногу. Він оце мимохідь придушив двоє зайченят, ще безсилих утікати, і прийшов напитись після обіду. Зустріч з туром і його грізний погляд йому не до смаку. Повернувшись круто назад, вовк зникає в кущах. Гаразд, що швидко проскочив, а то якраз натрапив би на пантеру.

Але пантера, як і вовк, також усмак пообідала. Ступає вона нечутно й тихо. Все ж кози вже чують її і злякано ховаються за тура. З усіх звірів Оленячої Долини тур найбільше ненавидить цього хижака, що нападає зненацька з дерева. Однак він п’є, удаючи, що зовсім не помічає свого кривавого ворога, і раптом робить скок.

Летить на всі боки вода. Пантера, зненацька застукана, круто повертається. Вона вже майже вислизнула, однак враз злякано плигає назад, але й тур уже скільки сили тіка між кущі.

На берег, примружуючи великі круглі очі від несподіваного сяйва з ріки, виходить шаблезубий тигр — Великий Кіт — махайродус. Це самиця. Перед нею біжать двоє її кошенят: Вайло і Непосидько. Поки Вайло обережно переставляє ноги, щоб не вступити в калюжу, Непосидько уже на двадцять кроків в обидва боки оббігає берег. Як багато тут пахощів! Все повітря переповнене ними. Однак чому ніде нічого не видно? Тільки сліди, гарячі, вабливі, пахучі?

Непосидько припадає носом до землі і захоплено звертає в кущі.

— Куди? — грізно враз виривається клекотом із горлянки мами.— Назад!

Звіря невдоволено зупиняється, палахкотючими оченятами дивиться на хащі, але згодом слухняно повертається до матері. Воно ще таке мале, головате, кривоноге, тулуб товстий.

Для нього ще небезпечні самостійні мандрівки. Непосидько вже біля Вайла.

— Та розтруси трошки свої ліньки. Ну, ось. Так! Так!

Непосидько розкриває пащу, ловить Вайла за в’язи. Але бач,— хоч він і Вайло, а диви, як спритно звівсь на лапки, обхопив Непосидька за плечі, та й покотились разом під ноги мамі. Вона байдуже переступила через рудий багатоногий клубок і йде до води. Їй — спокій і воля. Ніде ні шелесне, ні писне. Хіба що пролетить яка пташка або зашарудить піском полоз-вужак.

Довго і з смаком Великий Кіт злизує воду, бо куди йому поспішати? Вже, напевне, не сполохає його ніякий звір і, напевне, ніхто не відважиться порушити його спокій своєю невчасною появою. Напившись, звір виходить на сухе і лягає, витягши вперед лапи. Так приємно полежати, відпочити. Лапи напружуються, і, граючись ними, Великий Кіт випускає пазури і, так само граючись, всаджує їх у м’який ґрунт.

Пазури гостріші за найкраще зроблений крем’яний ніж. Однак на лівій нозі їх тільки чотири. Про п’ятий краще не згадувати. Проте це і не таємниця. П’ятий пазур на лівій нозі Великий Кіт втратив у бою з носорогом. О! Згадай тільки за цю потвору, а вона вже й тут!

Справді, з того берега заходить у воду носоріг. Він іде рівно, дивлячись просто перед собою. Величезна морда його на ходу припадає до води, ріг грізно підіймається просто до Великого Кота. Великий Кіт не голодний. Його не мучить спрага; він не знає страху. Його діти тут, при ньому. Однак присутність стороннього звіра, хоча б і на тому боці, йому не подобається. Кіт ховає пазури — всі дев’ять. Не відводячись, він б’є себе хвостом по боках, і з горлянки його виривається хрипкий, клекотливий крик невдоволення й перестороги. Може, тут і гнів за відчахнутий пазур.

Носоріг підводить голову. Він не мастак бачити так далеко, проте голос звіра йому надто знайомий; він знає, що Великого Кота краще уникнути, ніж зустрічатися з ним віч-на-віч. І велетень злякано виходить на берег. Великий Кіт задоволено повертає голову, і своїм широким шорстким язиком починає лизати малят.

Одначе що за знак? Що за тінь майнула там збоку? Різкий запах б’є в ніс Великому Котові, і він уже на ногах, заступаючи Вайла й Непосидька. Збоку, з кущів, чути рик, і через хвилинку з’являється величезна гриваста голова печерного лева. Він стоїть, наполовину обернувшись до Великого Кота; довгий хвіст його з чорною китицею грізно б’ється об боки; груди, оброслі гривою,— потужні; товсті лапи, немов висічені з каменю, міцно упираються в землю. Два супротивники стоять один перед одним, але хвіст лева б’ється все слабіше й слабіше, і вигляд його не такий уже самовпевнений; могутні ікла його набагато менші за ікла махайродуса. Ні. Не печерному левові змагатися з Великим Котом.

Випустивши з грудей останнє приглушене рикання, він повертається і, більш напружено, ніж спокійно, іде вздовж берега у бік, протилежний від Великого Кота. Він таки не одійде від ріки, але вибере місцевість десь далі від грізнішого за себе звіра. Великий Кіт заспокоюється, але настрій йому все ж зіпсовано.

Раз у житті він мав сутичку з левом. Лев ішов так молодо, завзято і сильно, що Великий Кіт просто отетерів від здивування. Цей момент Великому Котові коштував дорого — надто дорого. Він проґавив найвлучніший момент, давши можливість левові вдарити першому. Як він ударив Великого Кота! Цей удар міг дорівнятись лише ударові носорога, але від носорога був завжди порятунок — відскочити вбік або вгору, від лева ж порятунку не було. Удар прийшовся просто в морду Великому Котові, звалив його з ніг, зламав два передні зуби і обернув у криваві клапті всю його голову.

Правда, далі боротьба закінчилася перемогою Великого Кота. Лев упав з переламаним хребтом, але й сам Великий Кіт вже ледве-ледве дихав; по тому він багато днів і ночей пролежав у чагарях, зализуючи рани. Ця боротьба міцно засіла в пам’яті хижака, і відтоді він завжди з напруженою обережністю ставився до можливої сутички з левом. Сьогодні ж справу ускладнила ще й присутність малят, і Великий Кіт поспішив з цього небезпечного місця; він ніяк не міг заспокоїтись. Тепер його дратував кожен шерех, кожен пах, хоч би він належав наймізернішій тварині. Не розкриваючи пащі, звір глушив повітря могутнім клекотом, і все живе поспішало з дороги. Так дійшли вони у свій чагарник.

Він містився поруч з веселою, залитою сонцем галявиною. Тут росла м’яка шовковиста трава, переткана безліччю квітів. На цій галявинці щоразу любив відпочивати Великий Кіт, виставивши проти сонця велику сильну голову. Які ж то були щасливі хвилини для малят! Як вони гралися, бігали, скакали, змагались на силу і спритність! Та тепер, замість приємної розваги проти сонечка, Великий Кіт, гримнувши, потягся в чагарник. Туди за ним подалися й малята. В чагарнику вони лежали так довго, що аж набридло, і саме тоді з лісу долетів до них гучний галас.

Це йшов якийсь численний звір. Відмінно від усіх інших, він мав властивість бити палицями в порожні колоди, міняти до безлічі відтінків свій голос, причому так, що лився він безнастанно. До гомону цих чудернацьких тварин приєднувався дзявкіт тварин чотириногих, але його покривав дитячий вереск.

Великий Кіт упізнав у всьому цьому похід двоногих мешканців Оленячої Долини — Рудих Вовків. Складне і невимовно тривожне почуття наповнило груди звіра. З усіх тварин землі він не знав кволіших і водночас жахливіших істот. Сам-один такий звір не міг би витримати нападу навіть двох звичайних вовків. Зуби його нікчемні, пазури короткі і плескуваті; удар лапи не сильніший за удар Вайла. Гола шкіра не рятує його навіть від укусу малої мошки.

Ледве що — він тікає на дерево і сидить там, тремтячи всім тілом, поки прийдуть його рятувати інші двоногі голошкірці. Але збившись у гурт, озброївши руки жахливими пазурами з дерева й каменю,— вони грізні і майже непереможні. Тоді пазури враз відділяються від передніх лап і з свистом впинаються в тіло того, хто змагається з ними.

Це Великий Кіт знає з власного досвіду. Колись він наскочив на трьох двоножців. Вони вмить злетіли на дерево, однак пазури їх були досить довгі й гострі і дуже не сподобались матері оцих двох малят. Та все ж ці нікчемні тварини мають чудесне ніжне м’ясо. Ще бувши маленьким, Великий Кіт завжди, з ласки своєї безстрашної мами, ласував цими голошкірцями. А з цього боку їх навіть і рівняти не можна з будь-якою іншою звіриною. М’ясо найменшого оленячого теляти здається надто жилавим і несмачним проти м’яса двоножця.

На двоножцеві також дуже зручно навчити малят полювати і душити живу дичину. Занесений живцем у лігво голошкірець — цілком беззахисна, немічна тварина. Зуби його не страшні. Це не зуби вовка. Ноги м’які, слабосилі, і удар їх — це не згубний удар ноги тура, оленя або зубра. Шкура така, що навіть зуби Вайла прокусять її.

Знятий двоножцями галас стає нестерпним. Гримлять колоди, всі голоси зливаються в один, і на додаток звідти тягне їдким задушливим димом.

Великий Кіт підіймав голову і сильно б’є себе хвостом по боках. Він ладен уже розігнати своїм риком цю нікчемну наволоч, але прислухається.

— Який товстий стовп диму там на березі, чуєш, Оленячий Ріг? Їм, мабуть, сьогодні таки пощастило, і непогано.

Замість відповіді чути гучне калатання в колоду, і аж згодом двоножець, до якого звернено це запитання, відповідає:

— Оббий головешку, Печерице, поправ огонь.