Руді вовки - Сенченко Іван

Он серед них, мов потужні горби,— тури. Які дужі, які могутні! Кожного б вистачило, щоб наїлися всі люди з роду Рудих Вовків.

Кендюх мовчав, умостившись якнайзручніше на своїй гілці, бо обоє сиділи на високих деревах, з яких річку і Великий Луг видно було мов на долоні.

— Хе, вони пливуть! Руді Вовки — могутній народ, вони примушують звіра робити так, як це потрібно людині. Ще не втратили сили плечі Голомозого, ще не хиблять пальці Ока, ще є грізна дужість у руках та списах всіх мисливців. То як же звір може зробити не так, як його примушено зробити учора вночі!

— Біжім, біжімо до своїх,— метушився Оленячий Ріг.— Треба все розповісти. Хай вони збираються. Надто вже всі позатягали пояски. Надто вже набридли ті кропив’яні корінці. Хай поласують свіжим, теплим, соковитим м’ясцем.

Товстий Кендюх, не повертаючи голови, глянув на хлопця. Оленячий Ріг показався перед ним у всьому своєму молодечому запалі. Він стояв на гілляці, стрункий і вродливий. М’язи тіла напружились і аж танцювали. В очах у хлопця іскриста нетерплячка. Сплутане кучеряве волосся майоріло на вітрі, відлітало назад, показуючи закруглений міцний і високий лоб. Хе, яке ж воно молоде й дурне! "Біжімо, біжімо", ніби Кендюхові ноги вчеплені тільки на те, щоб гасати. Однак своїх думок Кендюх не висловив уголос, а діловито, підладновуючись під настрій Оленячого Рога, сказав:

— Авжеж, бігти треба, обов’язково треба.

Та й удав, що береться спускатися з дерева. Але він був товстий, череватий, оцей Кендюх, наче набита піском і землею туряча шкура, і не йому було змагатися з Оленячим Рогом. Цей порснув униз по стовбуру, немов блискавка, і в дальшу хвилину зник у кущах.

Тоді Кендюх розкрив рота:

— Побіг, та ще побачимо, хто швидше принесе радісну звістку мисливцям.

Одсапавшись після такої напруги, бо останні слова Кендюх сказав уголос, він з п’ять хвилин ще посидів, опустивши важку голову на свої непомірно великі груди, і аж тоді поворухнув рукою. В торбині, причепленій до його пояса, стриміла дірчаста очеретяна дудка з затягнутою в неї губкою із перетлілого луба. Це був вогонь. З ним Кендюх ніколи не розлучався, ідучи від табору.

Ця червона істота, така тиха і покірна в дудці, могла, однак, з волі мисливця, обертатись у грізну силу, перед якою не встоїть і найсильніший хижак, могла обернутись також на щирого приятеля, що спалахував і одганяв геть нічний холод; зрештою, при належному вмінні, вогонь можна було використати ще й на те, щоб подати ту чи іншу звістку мисливцям.

Скільки пригод і небезпек чекає на мисливця у лісі: навколо самотність, зловісна тиша, може, навіть ніч і холод. Людина врятувалася на дереві, її спис зломився у тілі звіра, і той, лежачи внизу, терпляче чекає: ось-ось знесилений мисливець полетить з дерева сторч головою в його пащеку. Але стривай, що воно блиснуло там угорі? Ніби запахло димком? Що робить ця двонога тварина? В руці в неї сухі тріски, вони тліють, палахкотять, описують чудернацькі кола в повітрі. Ось три-чотири іскри упали вниз. Одна з них потрапила в ніс хижакові. Як він приснув, як підстрибнув угору, як вчесав себе лапою в писок. Але чш-ш... Що це таке? Ніби зашаруділа трава. Ніби потягло десь збоку їдким духом людини. О, і звідси, і звідси...

Та що ж це таке? Звір нашорошує вуха, вишкірює зуби, шерсть стає йому сторч на спині, він уже ладен зробити скок у найближчий кущ, але в цей час фурчить щось у повітрі... І звідти, і з того кінця. Щось боляче втикається в груди хижакові. Це спис. Але він не один, їх іще чотири чи п’ять впинаються в горлянку, в груди, у живіт, в легені... Це мисливець, загнаний на дерево, за допомогою вогню подав знак своїм товаришам, і вони, поспішили на допомогу.

Кендюх з перепочинками, з перервами добуває свою дудку й витягає губку. Верхній край її вкритий білим попелом. Але це нічого. Під ним десь тліє вогонь. Назбиравши трісок, сухого листу й лубу, Кендюх розкладає їх трьома купками на великій широкій гілляці, а потім прикладає до першої купки свою губку і дме.

Одначе, що за знак? З губки не вискакують іскри, сухий лист і тріски не беруться полум’ям. Невже вогонь умер? Кендюх розгинається й уважно досліджує луб. Він надто туго скручений і до того ж на ньому видно кільце, саме на тому місці, де його охоплювало коліно очеретини. Кендюхові все зрозуміло. Вогонь таки вмер. Досадно. Та ця досада нітрішечки не позначається на обличчі Кендюха. Він тільки сопе і, опустивши на момент голову, знову лізе в свою торбину. Ого! З нього завбачливий мисливець!

З торбини Кендюх виймає загострену паличку й дощечку з викрученою посередині ямкою.

Обидві ці речі особливі. їх узято з Громового Дуба. На Громовий Дуб вогонь упав з самої хмари. Ох, як він палахкотів! Але слідом за вогнем падала вода, і вогонь, рятуючись, сховався всередину дерева та й залишився там назавжди. Це бачили й знають Руді Вовки. Це добре знає й Кендюх, а йому не так уже важко викликати вогонь із середини деревини наверх.

Кендюх ніжно гладить дощечку і проводить пальцями по кілочку. О, будьте розсудливі й спокійні! Вам не може зробити чогось поганого цей Рудий Вовк. Він вам друг і найщиріший приятель.

Запевняючи так у своїй приязні ці скалочки з Громового Дуба, Кендюх обережно затискає між колінами дощечку і вкладає малюсіньку пучечку піску в ямку. Пісок, як перед тим і все це знаряддя, мисливець добуває з торбини. Зробивши все це, Кендюх вставляє кілочок загостреним кінцем у ямку, обкладає її сухою тирсою з луба, бере між долоні кілочок і обережним, але сильним рухом вертить його між долонями.

Уважне до всього, що тут діється, вухо його вловлює, як шарудить і рипить пісочок, розтираючи на потерть древесину, а очі стежать за тим, як вона від обертового руху підіймається вгору навколо загостреного кілочка.

Не зупиняючи руху долонь, Кендюх нагинається і починає легенько здувати потерть на свій луб-губку. Ось блиснула малюсінька іскорка, і ледь-ледь запахло димком. На губці показалась жаринка й одразу ж вкрилась тонесеньким шаром попелу. Вже й кінець. Готово. От! Вогонь горить.

Оленячий Ріг мчить. Так спритно може бігти лише молодий олень. Цікаво, де оте одоробло, Кендюх? От попопріє, от посопе! Не зупиняючи бігу, Оленячий Ріг прислухається, але ніде не чути нічого. Ну, ясно ж, Кендюх ще, мабуть, не вибрався навіть з долинки. Теж зібрався бігти, теж має принести чудову звістку мисливцям!

Однак як ще далеко до табору! Справді далеко. Еластичне туге тіло Оленячого Рога вже вкривається потом, волосся прилипло до лоба. Та це нічого. Це тільки примушує хлопця налягати на ноги. От тільки що воно там зачорніло в кущах? Оленячий Ріг втягає носом повітря. Ведмідь. Однак куди це він так поспішає? Ведмідь справді чапав, трусячись, назустріч Оленячому Рогові. Хлопець спритно шугнув за кущі, ведмідь також сахнувся, зиркнув у той бік, але, не затримуючись, знову побіг своєю дорогою. Чи не нагнали його Руді Вовки? От дурні!

Яке ж тепер полювання на ведмедів, коли біля Великої Ріки повно оленів? Спереду почувся шелест і шум зламаної тріски. Якийсь мисливець? Оленячий Ріг уже намірявся обізватись, як збоку від нього порснуло щось руде й могутнє. Великий Кіт — махайродус, шаблезубий тигр.

Хлопець аж остовпів і, напружуючи всю свою силу, скочив на найближче дерево, аж засвистіло повітря. Але даремний переляк.

Великий Кіт, як перед тим і ведмідь, не звернув на Оленячого Рога ніякої уваги. Майнув і зник у кущах. Що ж це може значити? Куди вони так поспішають?

Оленячий Ріг поквапливо спускається з дерева. І вчасно. Спрожогу він був умостивсь на трухляву гілляку, де звили гніздо Червоні Мураші. Як вони заметушилися, як вони накинулись на бідолашного втікача! Обсіли ноги, повпиналися в стегна, в боки, навіть у шию. А, хай вам морока! Хлопець танцює, зганяє долонями дрібних кровопивців. Коли б знав, сів би на вищу гілляку.

Тепер Оленячий Ріг біг зосередженіше, уважніше придивляючись до дороги. І недаремно. Двічі перетинали йому путь сірі величезні вовки; перечікуючи на дереві, куди довелося втікати від зграї цих хижаків, він зауважив левицю з малими левенятами. І ці мандрували до Великої Ріки. Де вони набралися в Оленячій Долині? Куди це вони поспішають?

Оленячий Ріг не міг розв’язати цього питання. Йому було страшно. Невже Великий Вогонь знову спустився в Оленячу Долину, женучи перед собою всіх звірів? Але ж диму не чути? Але ж птахи спокійні, як завжди? Але ж заєць, що він його сполохав, побіг не до Великої Ріки, а просто перед хлопцем? Але ж вужак спокійно лежав серед стежки, підставляючи тіло під сонце? Ні, це не Великий Вогонь.

Оленячому Рогові було моторошно. Коли б з ним був хоч той Кендюх! Кендюх знає все. Кендюх чує, як виходить із землі трава. Спис, кинутий його рукою, укладав на смерть першого-ліпшого звіра. Очі його бачать крізь дерева. Вуха чують, де риється кріт під землею.

Оленячий Ріг біг і біг, забувши про втому. Коли ж з-за кущів показався димок і вуха його вловили дзявкіт малих вовченят, він дуже зрадів. Забув про всі жахи дороги. В жилах знову грайливо закипіла кров. Ноги самі мчали вперед. Як би там не було, але він перший принесе щасливу звістку мисливцям.

Однак таборище він застав уже в повному зборі. Мисливці лагодили й оглядали зброю. Жінки збирали шкури, домашній скарб, всаджували немовлят у похідні торби. Діти стрибали, гопцювали, кричали.

— Ідуть, ідуть уже олені! Та як же ж багато!

— Ой, скільки ж наші наб’ють дичини!

— А яке смачне оленяче м’ясо!

— Я з’їм його хтозна-скільки!

Оленячий Ріг вражено зупинився.

— Як? — тільки спромігся сказати бідолашний хлопець.— Хіба хто подав уже звістку? Хіба Кендюх?

В таборі не знали ні пригод Оленячого Рога, ні його героїчної мандрівки. Приписавши ж його збентеження загальному піднесенню, що опанувало табір, йому відповіли:

— Та звісно ж, Кендюх. Це його звістка. Ти тільки поглянь.

Оленячий Ріг глянув, куди йому показали, і його кинуло в мокрий, липкий жар. Десь на обрії від Великої Ріки здіймалися три легенькі стовпи диму. А збоку ще один, більший.

Перші три стовпи Руді Вовки прочитали так: Великий Луг неспокійний. Олені сунуть до Великої Ріки. їх сила-силенна. Вони вже пливуть. Будьте готові, мисливці. Звістку цю подав Кендюх, а що це так, про це свідчить оцей окремий товстий стовп диму.

Отож, не рухаючись з місця, дебелий, важкий Кендюх випередив легконогого хлопця.