Руді вовки - Сенченко Іван

Зовсім нічого не видно.

Звіря підводить голову, і руда чула мама тривожно зализує його порожньо-криваву орбіту.

— Так, бій був як бій,— стверджує і вовк, обережно поглядаючи на чагарник, виходить на галявинку позбирати, що лишилось від птаха.

Він не програв нічого, коли не вважати на час. Але ж навіть його він використав з насолодою. Не завжди ж щастить побачити бій птаха із звіром у повітрі.

Великий Кіт летить на вогняних ратищах

Костяна Голка лежала й лежала. їй ввижалося, що трапилося щось страшне. Можливо, вона вже не живе в своєму двоногому тілі, можливо, вона вже блукає, шукаючи шляхів до великого предка, до прабатька роду — могутнього Вовка. Адже ж з первовіку в Оленячій Долині жив лише чотириногий Рудий Вовк. Він сам полював і користувався всіма добрами лісу й лугу.

Але згодом, з того краю, де щодня встає сонце, прийшов Великий Мисливець. Він мав списа і вогонь. Рятуючись від нього, прабатько-вовк обернувся в людину. Діти первововка довго змагалися з Великим. Мисливцем, та перемогли лише тоді, коли хитрощами викрали в нього вогонь.

Вони вкинули його в суху траву, і з того знялась усесвітня пожежа. Обеззброєний ворог намагався був утекти, але не зміг перебігти через вогонь. Його вбили Руді Вовки, прилучивши до своєї зброї ще і його спис.

Відтоді вони знову стали володарями Оленячої Долини.

Костяна Голка насилу розплющує очі. Над нею висока сосна; гострі глиці сяють, освітлені збоку сонцем. На гілці сидять в ряд дві білки і пильно стежать за Костяною Голкою.

Але де вона? Костяна Голка підводить голову, підіймає руку, пробує ворухнути ногою. Як, вона ще вкупі з ним? Тіло підводиться разом з нею? Це таки правда! Костяна Голка вже сидить, навіть намагається встати. І разом з нею підводиться все її тіло.

Наступила на спичку, вкололась між пальцями,— болить.

Ну, то що ж воно виходить. Далебі, Костяна Голка не вмерла? Вона жива, така, як була, у своєму звичному тілі? Костяна Голка навіть зраділа, але відразу нашорошилась. Десь спереду чути потужний рев Великого Кота. А це що? Що це нявчить? Кошенята? Костяна Голка розводить гілки. Там он галявинка. Чорний гриф б’є крилами у повітрі; він хоче летіти й не може, бо в одно крило йому уп’ялось кошеня, а друге висить на нозі...

Великий Кіт люто підстрибує в повітря. Костяна Голка стоїть деякий час нерухомо, а далі одривається од гілок і кидається тікати; вона біжить скільки сили, не дивлячись під ноги, не розбираючи шляху,— тільки б далі від цього страшного місця.

Їй уже все ясно: вона справді жива, але тільки завдяки чорному грифові. Великий Кіт доніс її майже до свого лігва, та гриф напав на отих кошенят, і, рятуючи їх, звір забув про неї. Тепер треба використати час і втекти, сховатись раніше, ніж хижак опам’ятається. На шляху трапився терник — Костяна Голка його не помітила; глибокий рівчак, де весною збігала вода, вона перелетіла так швидко, що придавлена її п’ятою чорна гадюка не встигла навіть тицьнути її в литку і лише тричі скрутилась та люто зашипіла, випускаючи свій роздвоєний довгий язик.

На березі сиділа сорока. Вона весело щебетала з борсуком, розповідаючи йому безліч лісових новин. Мова йшла про Червоних Мурашів. Сорока на свої власні очі бачила, як двоножці оточили селище тих мізерних комах. Вони прийшли із вогняними головешками. Ну ж і гримали, кричали! Голомозий тупав ногами, погрожував списом, а далі ухопив оберемок трави, листя й сухої глиці і кинув усе те на комашнище. Це чистісінька правда! Сорока сама бачила, як товстий двоножець далі жбурнув у ту купу свою головешку, і вона спалахнула. Ось тут піднявся ґвалт! Мураші біжать хто куди, тягнуть свої подушки, хапають своїх дрібненьких зелененьких корівок. Та куди!

— Ох, як би ти, голубе, зиркнув був хоч одним оком! І сміх і біда. Ті тікають, а ці давлять їх ногами, штурхають у них головешками... Чи й врятувався хоч один...

Сорока на момент спиняє свій стрекіт. Користуючись з цього, борсук, якому найменш було діла до Червоних Мурашів, поцікавився, визирнувши чорпеньким носом з-під пенька:

— Але скажи, вони, оті двоножці, звісно, буди із своїми гострими довгими палицями?

— О, а то ж як,— підскочила білобока,— там у кожного такий костур, просто жах!

Борсук пирснув і сховався під пеньок. Вона розказує! Попросила б у борсука,— він, чого доброго, знає дещо більше. Костури! Добре про них згадувати, перелітаючи з вершечка на вершечок, а от коли б такий костур та потрапив їй у крижі,— як це весною було з борсуком. Ледве зостався живий.

І борсук ще дбайливіше сховався в нору. Але сороці до цього було байдужісінько.

— Га,— клопоталась вона,— костури такі зграбні, але ти додивився б, що вони стали робити далі. Неймовірно!

Сорока спурхнула нижче і сіла на ту гілку, що якраз була проти нори. В голосі її чулася таємничість.

— Ти чуєш?

Борсук чув; йому самому страшенно кортіло довідатись, що

стали робити далі двоножці. І він визирнув з нори.

— О, це щось неймовірне! — застрекотіла сорока.— Покінчивши з мурашами, вони найперше оточили праматірну сосну,— ти знаєш, вона росте за ярком проти сухого бука... Тоді голомоза людина здобула з торбини ножа і на глибину двох воронячих дзьобів устромила його в сосну. І це саме почали робити й інші двоножці. Як дерево з усіх боків укрилося ранами, вони перейшли до тигрячої сосни,— знаєш, об неї тигр завжди чистить свої пазури?

Вони страшенно зраділи такій нагоді, бо кора на деревині і без них була пошматована, і на ній позастигали великі бурульки живиці. Я це все помітила, бо дуже й дуже уважно стежила з сухого бука. Обдивившись дерево, вони швидко стали віддирати ті бурульки і наліпляти на кінці своїх костурів...

— Ти хочеш сказати, на ті кам’яні наконечники? Вони гостріші за пазури...

— Овва,— нетерпляче застрекотіла сорока,— дозволь уже мені не розбиратись у таких тонкощах,— але вони їх геть-чисто пообліпляли живицею, щоразу вкачуючи в мох і суху траву.

Як це зробили, а бурульок лишилося ще багато, вони почали віддирати їх, качати у кульки, і так довго це робили, що коли б не нестерпне бажання довідатись, чим це все закінчиться, можна було б навіть заснути.

Вони обібрали всю живицю з обох дерев і, йдучи до табору, не облишали цієї роботи й далі. Отже ж дурні! Вони обдивлялися кожну соснину, поки не понабивали живицею своїх торб так, що кожна з них стала товща, мій любий друже, від твого кряжа.

Всім відомо: товщого кряжа, ніж у борсука, немає ні в кого, і він аж пирснув від задоволення. В цю мить щось шелеснуло в кущах. Борсук одразу злякано увібрав писок у плечі і зник у норі. Сорока і собі злякано пурхнула вгору. Хтось лісом біг так швидко, що аж пір’я з голови одлітало, довге, мов конячий хвіст. Це ж видовище! Це ж картина! О матінко, зачепилось за пеньок. Та куди,— не зважає — біжить далі. Ціле пасмо облишило на тернині. Треба затямити місце, дуже делікатна річ: можна вистелити зсередини гніздо отим чудернацьким пір’ям!

Перед втікачем — стовбур старого дуба. Дуб цей повалився в останню грозу, а як падав — сплутався з трухлим явором; хилячись удвох, вони зачепили осокора. Той осокір давно вже підгнив і держався лише за грушу й кленок; і от вони всі п’ятеро гримнули на землю, сховавши під собою цілий підлісок з терну, ожини, глоду й хмелю.

Ох, як вони шелеснули, як пручався підлісок! Та куди там йому,— увесь захряс під листом звалених велетнів. Проте не минуло й десяти днів, як дрібнота таки перемогла. Перший показався тисячами своїх пагінків хміль. Він біг по гілках, звивавсь у кільця, крутився вусиками і таки домігся свого,— оповив мертвого дуба знизу до найвищої гілочки, заслав листом, як самому хотілось.

Ну то от,— той утікач добігає сюди, пнеться на дуба, на покрівлю, нап’яту хмелем, провалився та й шелеснув униз. Але яке ж цупке та живуче! Он показалась лапа, іще одна, наверх визирає голова. Втікач чарапкається, сопе, прискає...

Сорока не може усидіти, перелітає з гілки на гілку то вище, то вниз. Ох, як цікаво! Вона аж захлинається. От, якби хоч одним оком міг поглянути на це диво борсук.

Руді Вовки прислухались. Стрекіт сороки в однаковій мірі може віщувати й добре, і зле. Вона може летіти слідом за левом, що цупить убитого оленя, і може любісінько стежити за мисливцем, коли він підкрадається до дичини. Але тепер у лісі має бути щось виняткове, і до того ж події відбуваються швидко. Напевне, лісом мчить якась звірюка, і сорока не відстає від неї ні на крок. От вона на хвилину вщухла; тепер вона знову стрекоче, але на тому ж самому місці. Вона пурхає з гілки на гілку. Можливо, зав’язалась боротьба.

Але дивно,— не чути звірячого рикання. Не чути ніякого запаху, а тим часом вітер віє саме з того боку. Кендюх роздуває ніздрі. Голомозий — також. Вогняна Хмара тим часом зліз на самий вершечок величезного бука. Він добре вмостився. Очі його вже намацали білобоку. Це там, де впав сухий дуб. Там, напевне, ведмеже лігво,— стільки стовбурів навалило.

Ні, там немає ведмедя,— говорить Голомозий. Він там полював оце недавно і нічого не бачив. Але що гаяти час?! Руді Вовки закінчили свої справи в лісі; вже вечоріє; сонце хилиться нижче й нижче. Треба поспішати до табору.

Вогняна Хмара нехотя злізає на землю. В одній руці у нього головешка, у другій спис. Спис помітно важчий з того кінця, де наконечник. Хлопець милується: як він вдало обкрутив його сухим мохом з живицею. Це небезпечна зброя. Вона така ж грізна, як і небесний вогонь.

Голомозий і Кендюх радяться. Мандруючи в лісі, вони дізналися, що Великий Кіт, який сьогодні напав на таборище,— забродько з Великого Лугу. Це самиця. Вона не має одного пазура на передній лапі,— це ясно видно із сліду. В чагарях у неї сховані кошенята. Кошенята ці ще малі, щоб полювати самим. Великий Кіт носить у лігво їм слабосилу живу здобич. Коли б це було не так, Руді Вовки помітили б кров Костяної Голки. Цього ж не було, хоч Голомозий сам якнайуважніше розглядав сліди, які залишив після себе Великий Кіт.

— Але що, зрештою, втішного,— після довгої паузи сказав Кендюх,— це те, що .наші Коти, з Оленячої Долини, після 4 позаторішнього миру поводять себе як годиться...

— Вони не дурні, щоб встрявати у якусь спілку супроти Рудих Вовків,— відповів Голомозий.— Коли в часи глибокого снігу Безвухий Кіт увійшов у спілку з Щербатим Ножем і разом накинулась на Кривозуба, то Руді Вовки їм цього не подарували.