Морозів хутір - Самчук Улас

Іван підійшов до них, взяв обох за комір, вивів за поріг і жбурнув їх у темноту.

— Теж мені бандити! — проговорив він з серцем. — Дмитре! Викинь їх далі! — енергійно сказав Іван. — А ми з Мар’яною їдемо до церкви.

Всі заметушилися. Надворі помітно дніло. На сході небо замазалось подихом заграви. Водяний, Таня і їх товариші збираються від’їхати. Мар’яна в розпачі. — Невже це мусить бути?

— Мабуть, мусить, — каже Водяний. Прощання швидке й тяжке. До старого навіть не заходили, Таня й Мар’яна не втримались від сліз. Василько вчепився до Тані і не випускає її. Коні готові. І ось на тлі світанку — чотири зариси вершників. Андрій біжить побіч Таниного коня аж на луг. — Прощай! — каже Таня, торкає здухвини коня закаблуками і пускається вчвал навздогін за своїми.

Андрій деякий час стоїть на місці, погляд його летить у світання, серце повне, думи клубами обертаються в голові. Як навкруги порожньо! Вертаючись, у воротях зустрів Івана й Мар’яну, що виїхали чвалом на возі в напрямку Ліпляви. Андрій поволі ступає в напрямку ґанку, і йому здається, що в цій ночі він чує сильну музику, щось із Ваґнера. Сильні, урочисті, що, здається, виходять із нутра землі, звуки. Він зупиняється біля фіртки, права рука тримається за стовпчик огорожі, ліва підноситься до чола і натрапляє на болюче місце на лівій щоці. Це приводить його до свідомості. Це нерви, думає він. Це нерви. Я втомлений. Ми всі втомлені. Свято. Революція. Планета висить криваво. Все падає в безодню… В саду починали обережно свистати пташки, з лугу тягнуло свіжістю.

Потім Андрій пішов до батька. Старому значно покращало, він намагається встати.

— Боже, — каже він, — який гріх!

Він був змушений у таку ніч лишитися в постелі. Який гріх, який гріх!

Андрій заспокоює батька.

— Нема, тату, в цьому гріха.

— Кажеш — нема? — перепитує старий. — Є! Все, що діється з нами, послане нам від Бога. А тут… Щось ми завинили. Ми цього, сину, не знаємо, ми не можемо знати. Але щось ми робили не так.

Андрій дивився на батька, не перечив йому, посидів біля нього, перечитав йому кілька глав з "діяній" і вийшов.

А як сходило сонце, Іван з Мар’яною входили до свого дому з кошами свяченого.

— Христос воскрес, Христос воскрес, Христос воскрес! — христосувалися з батьком, з Омелянчихою, з Васильком, з Андрієм, з усіма хлопцями, з Горпиною, що саме прийшла, щоб допомогти робити порядки. У кімнатах уже все на місці. Поволі зводився зі свого ложа старий. На столі палали свічі. Сонце зійшло, прорвалось через мереживо дерев і обливало сяйвом лутку вікна їдальні. Всі урочисто, повільно, як велить звичай, сідали за стіл. Старий розкраяв свячене яйце на частинки. Кожний простягнув руку за своєю частиною, і всі розговлялися. Христос воскрес — чулося звідусіль, їли паску, їли, що було, Андрій налив по чарці. Випили за відсутніх, за вершників минулої ночі. Велика втома позначує кожне обличчя, і все-таки ніхто не відважиться першим розірвати коло і відійти.

Довго сиділи в упоєнні й півдрімоті, насолоджуючись спокоєм. Сонце прямим променем уже заливало простір перед широким вікном їдальні. Помітно відлітали враження минулої ночі. Життя знов, мов завмерла на хвилину жила, заповнялося соками добра. Все навкруги пульсувало. Іван з Андрієм забрались у філософію, чи, краще, в метафізику. Старий деякий час слухає їх мову, нічого не розуміє, встає і повільно відходить до своєї комірки. Іван збирається зробити те саме, але Андрій саме в ударі. Його уява горить.

— Як, — казав він, — могло, скажімо, постати життя без втручання вищої сили? Я ось недавно натрапив на кілька цікавих обчислень. На око, розуміється, життя складається з матерії. Але як постала сама матерія? Візьмімо білок. Молекула його складається з трьох тисяч атомів вуголю, водню, кисню, азоту, заліза, сірки й міді. Кажуть, що її постання відбулося шляхом тасування атомів, але один фізик спробував вирахувати, скільки на це потрібно часу… Уяви, він дійшов до таких вислідів: якби простір всесвіту збільшити в секстильйон секстильйонів разів, то "щасливого збігу обставин" для підтасування однієї молекули білка треба було б чекати десять з двісті сорок трьома нулями довше від гаданого віку нашої земної кулі… Це молекула. А що скажемо про клітину? Про її функції творення життя? І матеріалістові найлегше сказати, що, мовляв, нема ніякої вищої сили. Припустімо. Можливо. На землі діється безліч вчинків, що ніяк не підходять під поняття дозволеного волею розумного, однак…

— Я зовсім тобі не перечу, — перебиває його Іван. — Це ясно. Що мені твої секстильйони! Я тільки іноді, грішна людина, думаю, чи направду наша вища сила хоч трошки цікавиться такого роду подробицями, як скажімо… ну… наші щоденні турботи, включно, скажімо… з тим, що ми видумали собі навіть певний ритуал апеляції до тієї вищої сили. Вживаємо певних слів — так, ніби вони, ті слова, можуть нам помогти. Потім робимо підлоти, потім каємося, потім божимося, що ми хочемо добра… А вкінці, заплутавшись, самі вже собі брешемо, що ті наші підлоти робляться в ім’я добра. І це якраз захитує нашу віру в добро. Адже ти не заперечиш: всі ті підлоти, що ми бачимо на землі, робляться ким? Людьми, що хочуть робити добре. Тоді на чорта всі ті чесноти, коли нема виходу з мізерії. Таж Ленін, вбиваючи мільйони людей, переконаний, що він діє правильно, бо тим переслідує вищу мету.

— Бо він переконаний, що вбивав поганих людей. Ворогів, — каже Андрій.

— Мільйони нещасть тепер, щоб досягнути мільйонів щасть колись. Бідна, трагічно глупа людинка. Паршива комашка. Мікроб. Що ми, дурні, знаємо про те, чого бажатиме собі людина за півстоліття після нас?

— Ідіотство, мій милий, також вкладається в синтезу життя, — каже на це Андрій.

— Але прикро, що люди такі до… до трагічного обмежені… Особливо ті, що думають. Найбільша мудрість ще лежить у самій природі, бо там бодай нема того комічного, що змушує нас страждати від власної глупоти.

— Так, видно, треба, — каже Андрій.

— Тоді нема чого нарікати. Треба? Добре! Тоді терпи! Мовчи! Не мекай! Тішся з того, що собі створиш. Мене найбільше сердить у всіх тих ідіотських революціонерах, що вони ніколи ніде не створили нічого кращого за шибеницю або кулю в лоб. Для блага людства… Ха-ха-ха!.. А мільйони дурнів вірять… замість…

— Гордіїв вузол, брате… Виходить, немає замість…

— О, є! Є! Вже Христос про це казав: не мудрствуй лукаво! При добрій волі, брате, можна рішити всі питання, що виникають у голові людини. Єдиного, чого ми не маємо досить, це доброї волі..

До розмови нарешті вмішалася Мар’яна:

— Чи ви, мої панове, не думаєте сьогодні відпочити?

— Так, думаємо! Мар’яночко! Йдемо! — весело сказав Іван і швидко встав. — А ти, філософе, також іди. До нас ось-ось прибудуть із Канева.

Андрій ліниво звівся, потягнувся і позіхнув.

— Так-так! — вирвалось у нього. Похитуючись, він поплівся до себе.

Іван та Мар’яна також відійшли. Вони були останніми, що залишили їдальню. Коли вони зостались самі, Мар’яна підійшла до Івана, мовчки обняла його, тепло поцілувала його в уста і проговорила:

— Христос воскрес, Іване.

Іван дивується. — Воістину воскрес, — каже він і дивиться на дружину здивованими очима.

— Але я, Іване, така недобра, така дуже недобра. Мені за себе соромно, — тихим голосом проговорила вона. Іван посміхнувся.

— Всі, Мар’яно, того… Нема перед ким сповідатися. Мар’яні в цей момент видавалось, що "він усе знає", як це вже не раз їй здавалося. Він мовчить. Він терпить. Він добрий. Він сильний. На очах Мар’яни появилися сльози. Іван повернувся, підійшов до своєї улюбленої канапи і блаженно розтягнувся навзнак.

В цей час на дворі загавкав Кудлай. О! Хто там? Мар’яна швидко стерла сльозу. Може, з Канева? До дверей постукали.

— Хто? — питає Іван.

— Приїхав, чуєте, отой… Хоче вас бачити, — чути з-за дверей голос Омелянчихи.

— Ааа, — невдоволено бурчить Іван. Напевно, Кузьменко, подумав він. Це саме подумала і Мар’яна.

— О! Вийди до нього, Іване…

Іван незадоволено встав. На кухні біля порога, з батогом у кулаці, похнюпившись, з червоними очима стояв старий Кузьменко. Волосся його сиве аж біле, стрижене під гребінку, одягнутий він у свитку сивого доморобного сукна. Побачивши Івана, він здригнувся, несміло зробив назустріч два кроки і зупинився.

— Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес! — проговорив старий. Голос його тремтить. Іван підступив до нього і тричі з ним поцілувався. Старий ледве додибав до столу, впав на лавицю, обперся ліктями об стіл, і з його грудей вихопилось тяжке ридання.

— О, Боже! О, Боже! — виривалось у нього через плач. — Простіть мені… Простіть мені… Як можете — простіть мені, — благав він, ридаючи.

З передпокою вийшли Андрій з Мар’яною, але Іван дав знак, щоб вони вийшли. Сам деякий час постояв над старим і, коли той дещо заспокоївся, звичайним, спокійним голосом сказав: — Не маємо вам, дядьку Матвію, чого прощати. Простіть ви нам…

— Бачите, як Бог милосердний скарав мене за якісь гріхи на старості літ, — казав старий крізь сльози. — І за що? І за що? — і він плакав далі, а потім, ніби на виправдання, казав: — Я вже, знаєте, слабий. Як не кажіть, а восьмий десяток живу. І от тобі дожився. Скажіть вашому татові… Не маю відваги до них тепер підійти… хоч були товаришами… Скажіть їм, що я… що я… що я їх прошу — хай дарують вони моєму бідному синові.. Як не заради мене, то заради Христа… Що за нас усіх пішов на муки… Бідна моя дитина! Бідна моя дитина! Простіть йому! Він уже досить покараний. А все, кажу, моя вина, бо я… бо я… — старий не міг далі говорити, уста його тремтіли, сльози сипались по його білій бороді.

— Бог простить, дядьку Матвію! — казав Іван.

— А ми вже йому простили. Зайдіть ось до нас на хвилину.

— О! Де там!.. Не можу, голубе! Не маю на таке сили. І тата вашого не смію бачити. Мушу їхати… Там моя стара… Як подумаю… — і старий знов зайшовся плачем. Він повернувся до дверей, рухи його були слабі й повільні, ішов похитуючись. Іван взяв старого під руку, вивів його на подвір’я, де стояла підвода. На возі сидів молодий парубок. Іван тільки вказав, де лежить труп, і вернувся до хати.

VII

Хутір залитий міцним, гострим сонцем. Тепломір показує плюс вісімнадцять.