Морозів хутір - Самчук Улас
— Мовчиш? Дуко! Ми з тебе вичавим твоє золото!
— Перестань! — раптом озивається з другого переділу Іван.
— Мене питай, чортова душе! — Іван зривається з місця, на нього накидається двоє, валять його з грюкотом на землю.
— Рятуууйте! — викрикнула Омелянчиха.
Іван лежав уже на долівці, і його обличчя тиснули до вогкої і холодної землі. Двоє гострих колін упиралося в його спину.
— Кажи — де золото! — шипіло над його головою. Андрій робить намагу допомогти братові. Міцний удар у зуби валить його на долівку. Тупіт, викрики, входять і виходять якісь люди, стогони, на зацвілих стінах балухаті тіні.
Це триває. Час біжить швидко. Потім усіх Морозів і навіть Василька в’яжуть, затикають ганчір’ям роти, гасять світло і лишають їх самих.
— Сматрі — єслі кто попробуєт вийті… — почули вони останні слова.
В льоху робиться тихо і темно. З подвір’я доноситься тупіт ніг і копит, притишений гамір, клапання коліс возів, окремі вигуки. Морози все це чують, думка шалено працює. Іван пробує угадати час, пам’ятає, що мала прибути Таня, і думає, що кожної хвилини вона може з’явитися. Щоб порушити тишу, він починає грюкати ногами об дошку засіка. Нарешті на дворі затихло, і гавкіт Кудлая вказує, куди ті подалися.
І раптом десь там, з боку саду, падає постріл. Всі ув’язнені насторожені, а Іван та Андрій з усіх сил намагаються звільнити свої руки. Це Таня. Це, напевно, вона — мигцем пробігає думка. Недовго — і весь двір заповняється кінським тупотом. Чути — біжать люди. — Отой! Отой! — Бах!
Хтось біжить до дверей, до кухні. — Татууу! Іванее! — Так. Це Таня. Всі пізнають її голос. Іван і Андрій починають бити ногами об дошки засіків. І серед цієї грюкотні в льоху проривається голос:
— Танююю! Ми тут!
Був це голос Василька, якому першому вдалось усунути з уст пов язку, і він, скільки стало духу, хрипко і перелякано закричав.
На дворі і в будинку — рух. В кімнаті загорілося світло. Далі світло появилось у комірці старого, в кімнаті Івана. Таня довго не чує криків з льоху, їй страшно, вона не може думати. Біжить з кімнати в кімнату і щойно в сінях почула грюкіт, що виривався з льоху. І коли вбігла до темного простору, не знала, кого наперед звільняти. — Господи! — викрикнула і почала розв’язувати першого, хто їй попався під руку. Була це Омелянчиха.
Найгірше було зі старим. Його знайшли непритомним. На устах його проступала кров. Його занесли на руках до його комірки. Всі були сильно стривожені, але старий застогнав, і це було знаком, що він живе.
У мешканнях було мало світла, все розкидане. Під ногами валялось багато речей. Мар’яна нашвидку очищала простір. Увійшов Водяний, що довго барився на подвір’ї. — От так-так! — було його першим словом, і це внесло певне відпруження. — От чортяки! — казав далі Водяний. — Всі живі? Що зі старим? — і він подався до комірки Григора.
Той уже був притомний, лежав спокійно, Таня й Мар’яна давали йому пити чай. — Дай, Боже, батьку! — сказав Водяний. — Зле? — На що старий поволі відповів: — Треба б на всюношну…
Всі мають багато роботи. Водяний заявив, що на городі лежать два трупи. Це, видно, вартовики, яких залишили вартувати, поки тамті не від’їдуть. Коли вершники Водяного в’їжджали в двір, один вистрілив. Потім вони почали тікати, вершники погналися за ними, ті не послухали наказу стати — і сталося. Прибіг від Кандора Дмитро з Корнієм. Тих також стероризували. Водяний наглить. Вони йдуть по свіжих слідах, коні готові. Мить — і четверо вершників вирушило з двору. З ними на Таниному коні виїхав також Андрій.
Іван, Дмитро і Корній, озброївшись, пішли в обхід хутора. На грядках, дійсно, лежав труп. Не два, як казав Водяний, а один. Лежав лицем до землі. Коли його повернули, за темнотою і брудом не могли впізнати, хто це такий. Був ще теплий. Кинули його та йшли далі через сад, до поля, на узгір’я. Темно, зоряно, з заходу повівав слабий вітер. Всі мовчали. Іван нервово наслухував. Зненацька, майже одночасно, в Каневі, Ліпляві та Селищі почали дзвонити дзвони. З трьох боків повільно, поважно, один за одним, ніби краплі води, падали протяжні, соковиті і свіжі звуки. Іванові здавалось, що він вперше на своєму житті чує їх так виразно, і коли по часі задзвонили "всі дзвони", Іван зрозумів остаточно, що "камінь від гробу відвалено", що правда воскресла. Йому стало легко на душі, ніби він сам воскрес з якогось чорного небуття.
І раптом з північного сходу, від Тростянкова, почулися постріли.
— Це наші! — почув Іван наглий вибух Дмитра, і це відразу повертає його назад до землі. Постріли падають. Через простір вони долітають лише глухим паканням. Дмитро і Корній не можуть спокійно стояти, їм хочеться бігти туди, звідки прибігають ті звуки.
— А, чорти прокляті! — каже Корній. — Попались! Він мені кричить "руки вверх". А я вам кажу: їй Богу, це були наші! А того чорного — я тобі присягну — я бачив не раз під нашими ворітьми. Він, клятий, лазив тут кілька тижнів…
Іван мовчки рушив, за ним пішли хлопці. Першим словом Івана, коли ввійшов до хати, було:
— Як з батьком?
— Та, Господоньку святий! — затеренділа Омелянчиха. — Хочуть іти на всюношну!
Іван ступив до комірки батька.
— Лежіть! — каже він до старого. — Цього року я за вас іду…
— Але ж я не влежу, — каже старий. — Як? Боже! Таж я ще на своєму житті не пропустив ні одної всюношної…
— Та й коней нема, — каже Іван. — Чим поїдете… Старий почув цю несподіванку, але, на диво, ті слова не дуже поранили його. Він замовк і, здавалось, спокійно дивився перед себе. Іван вийшов до їдальні. Тут вешталась Таня.
— А тепер, Таню, дозволь хоч до тебе доторкнутися, — казав він. — Як там у вас?
— Краще, ніж тут у вас, — каже Таня. — Ніяк не сподівались бачити вас у ролі героїв ковбойських романів.
— От бачиш. Це зветься — дожилися. Нічого. Видряпаємось. — На правій щоці Івана темнів знак від удару. По різних місцях тіла відчував біль, але не було часу над цим зупинятись. Треба все-таки піти і посвятити паску.
— Мар’яно! Йдемо з тобою до церкви, — каже він до жінки.
— А може, зачекаємо Миколи Івановича, — каже Мар’яна. Вона все ще бліда й неспокійна. — Ніяк не можу прийти до себе! — додає вона.
На Миколу Івановича не довелося довго ждати. На дворі задудніло від кінських копит. Всі вибігли з хати. Перед порогом сіней уже стояли дві морозівські підводи, навантажені морозівським майном.
— Знайшли, — казав спокійно Водяний. — Свої сватки. З Макарівських хуторів. Ге, герої! Злазьте-но та покладіть усе на місце! — звернувся він до погоничів, що сиділи на возах. — Та не пробуйте мазати, бо не вийде.
У сінях зробили світло. Мар’яна з Танею керували рухом. Дмитро, зачепивши за плече рушничку і для певності уткнувши за пояс, як він казав, "бутилочку", виконує функції вартового. Впіймані "герої" у своїх шинелях виглядають сіро й задрипано. Репані, кирпаті дядьки, а одного з них Іван відразу пізнав. — Го-го! Здається, Волох? — дивується Іван.
Волох не відповів, а лишень швидше забігав. Зносили одежу, сало, муку, паски, ковбаси… Коли все було на місці, обидва впіймані вайлувато впхалися до дверей кухні. Зупинились біля порога. На них дивилось багато очей, і вони не знали, що мають робити. Один був понурий, обвітрений, з розпатланою, як солома, чуприною. Волох виявляв більше життя, ось він закотив поли задрипаної шинелі і поліз до кишені по махорку. Обидва закурили козячу лапку. Волох пустив прудко дим, сплюнув під ноги і дубовим, з перебоями, голосом заговорив:
— От ви дивуєтесь… Воно й понятно! — і він знову сплюнув.
— Був господар — і раптом бандит. Що? А от візьми і спитай мене: як ти, Карпе, дійшов до такого? їй Богу, не дам отвєта. Ви, Іване Григоровичу… найліпше зробите… От виведіть обох нас отуди… ге… під Дніпрову кручу і пустіть з водою. Собаці собача смерть. Понімаю. — Волох затягся димом і знову сплюнув.
— Хто ж тебе на таке навів? — питає понуро Іван. Волох уникає погляду.
— Ет! Хто?.. Ніхто!
— Не вірю! Така голова, як твоя, сама до такого не додумається, — перечить Іван. Усі слідкують за кожним порухом Волоха. Його товариш стоїть мовчки і понуро.
Волох затупцяв на місці. — Та воно… Як сказати по правді... Отой… Голобенко… Ничипорів зятьок… З Бучака…
— І ти його послухав? — презирливо питає Іван.
— То знаєте… Яке там послухав… Все, знаєте, слабода наробила. То був вам урядник, стражник, а тепер от, кажу вам, нічого. А в нього, каже, диви, скільки… А той усе носом крутить та легкого хліба шука. А я вас спрашую: де лежить легкий хліб? А Голобенко був п’ять годов у салдатах, а там йому красна власть до мозку вдарила. Всьо для нього ніпочом. Хазяйство не йде до голови, — а нащо, каже, Ленін і Троцький слабоду дав? І от він тобі в грабьож! Давольно, каже, навоювався за царя-кровопійця! Сукин, кажу вам, син! А до вас пішло все під п’яний лікоть… Я не хотів… Хтось там бляузнув, що у вас золото, — додав понуро Волох.
— А кого то ви там на варті лишили? — питає Іван.
— Як від’їхали, думаєте? — перепитує Волох.
— Еге ж.
— А кого це, Сергію? — звернувся Волох до свого мовчазного товариша. Той зрадів, що може звук подати. — Та того… Кузьменка.
— Якого це Кузьменка? — швидко запитав Іван.
— Ге! Не догадаєтесь. Ні, ні… Батько двадцять десятин має… Один синок… Ге!
— З Решіток? — дивується Іван.
— Еге ж! З Решіток! — каже поволі Волох.
— І як це сталося?
— Та кажу ж — під п’яний лікоть… Він же був вам на фронті три годи. Для нього, каже, вбити людину й вошу — одна стоїмость.
Іван підступив на крок. — Так знаєш, що? Йдіть ви обидва до всіх чортів, щоб я вас тут не бачив. І скажіть старому Кузьменкові, що його син лежить у нас на городі. Напоровся, скажеш, на кулю.
— Диви! — тупо й байдуже каже Волох.
— І мусиш нам помогти цапнути того самого Голобенка. Поняв?
Волох чухався за потилицею. — Поняв то воно поняв, а от…
Я… Не знаю, як сказати. Ні, Іване Григоровичу! Як не кажіть, а… що там довго думати! Воно нам тепер ніяково на світ дивитись, а начальства тепер ніякого, суду нема. Хто нас тепер осудить? Хіба Бог… Але хто тепер… Тепер… Тепер… Я проклятий! — виривається з Волоха глухий рев. — Ви мене вбийте! Як собаку!
— Йдіть собі до ста чортів! — буркнув Іван.
— Я проклятий! Я проклятий. Простіть мені — стогнав Волох.
