Залишенець. Чорний Ворон - Шкляр Василь
А мене — ні. Ідіть звідси, бо я вам покажу, що таке мертва петля. Он на тому дубі.
Я його випхав з нашого табору, як паршиву вівцю. Потім трохи жалкував: може, погарячився? Яка ж то тяжка річ — не вірити обіцянкам, якщо вони збігаються з твоїми сподіваннями.
3
"Бандой Черного Ворона совершен дерзкий налет на Лебединский сахзавод, где во время агитационного культурного мероприятия в клубе завода бандиты устроили националистический шабаш. При этом они произвели кровавую расправу над ответственными советскими работниками, вследствие которой есть много убитых и раненых.
Бандиты также забрали с завода около 100 литров спирта, двести пятьдесят миллионов советских рублей из кассы. Трудность их поимки состоит в том, что активное ядро банды Холодного Яра распыляется на мелкие группы с целью ускользновения из под удара охвативших его со всех сторон частей 74 бригады, 467 и 68 полков. Пользуясь густотой леса и чрезвычайной пересеченностью местности, бандиты вновь активно группируются вне холодноярских лесных массивов шайками по 40–80 человек, а потом при первой необходимости собираются в более крупные отряды.
Губинформатор Антропов".
(З інформаційного зведення Кременчуцької губчека
від 28 серпня 1921 року.)
…Подих йому перехопив запах понтійської азалії, кадила духмяного і дикої орхідеї. Якась дивна чортівня вийшла з ним сеї ночі, та не знати, де в неї хвіст. Євдося… Дося — дві відьми раптом з'єдналися в одну, бо це ж одне й те саме ім'я, — лиш тепер подумав собі Чорний Ворон, коли за Досею вже й смуга лягла. Дві чортиці. Одна старша, друга молодша, й ось ця старша позичила у молодшої ніченьку золоту, чи, може, молодша випросила у старшої чарів на одну ніч, бо чого б це Дося опинилася аж біля Ірдинських боліт?
Ворона приніс сюди Мудей після того, як його потовкло біля Старосілля, та якби ж тільки його одного. Сам бачив, як упав підкошений кулеметною чергою Маковій, потім Їжак, за ним Добривечір… Після гранатного вибуху полетів-покотився з коня Вовкулака, та швидко схопився на ноги, підбіг до вбитого коня, впав на коліна. Видно, був контужений, бо щось кричав, заїкаючись і, вже не відаючи, що робить, намагався зняти з убитого коня сідло. "Покинь! — гукнув йому Ворон. — Покинь і — за мною!" — та Вовкулака його не чув — чи оглух від вибуху, чи геть знетямився, бо й далі розсупонював сідло. Ворон розвернув Мудея, кинувся до Вовкулаки, і тут його спершу вдарило в ногу, потім пропекло наскрізь, шарпнуло зсередини, в очах спалахнули свічки. Він завалився на шию коня, чіпляючись за його гриву, й уже нічого не бачив, та ще якийсь час крізь темряву чув, як стугонять копита, тільки не міг збагнути, чи то вони крешуть під ним, чи по ньому…
Очі розплющив у лісі. Лежав горілиць на землі, тупий загуслий біль підказував, що він ще живий, проте звестись на ноги не міг. І тоді Мудей зігнувся в колінах, опустився й ліг біля нього.
А все починалося так весело! Невеликим загоном, тридцять п'ять козаків, вони майже парадом зайшли в Капітанівку. Всі як один були перевдягнуті в будьонівське манаття, а Вовкулака їхав попереду ще й з червоним прапором. Треба було бачити цю самовдоволену пику з вишкіреними зубами. І як йому пасував червоний прапор! Вовкулака не випускав його з рук навіть тоді, коли шаблею шаткував москалів, що охороняли в Капітанівці зсипний пункт[*]. Вони теж зустріли їх весело, хоча трохи й розгублено:
— Какой празнік, ребята? Пачєму нікто нє прєдупрєділ?
— Пєрвоє мая! — сказав Вовкулака.
— Да какой к чьорту май, осень на дварє!
— Ну, тоді празнік октября, — городив своє Вовкулака.
— Вот чудак, єшо далеко да актября.
— То у вас далеко, — сказав Вовкулака. — А в нас він уже четвертий рік тягнеться, і краю не видно.
Він так себе розпалив тими червоними святами, що вже не витримав, — не чекаючи отаманового сигналу, висмикнув шаблю, махнув раз, другий, хлопці йому підмогли, й шестеро охоронців зсипного пункту лягли трупом, навіть не писнувши.
Один, щоправда, якось таки прослизнув поміж оглашенними "будьонівцями" й кинув ноги на плечі.
І тут Вовкулака подивував Чорного Ворона ще одним хистом: не довго думаючи, він замахнувся держаком прапора й запустив його, наче списа, навздогін утікачеві. Древко полетіло, як змій, тягнучи за собою червоного хвоста, і влучило бідоласі прямо в потилицю. Він ткнувся носом у куряву, придурився, що мертвий, але Вовкулака оживив його кінчиком шаблі, примусив підвестися, а потім ще й наказав обтрусити виваляного в пилюці прапора. Лише після цього він спровадив нещасного туди, де немає ні свят, ні буднів, ніяких тобі прапорів, а тільки вічний спокій і благодать.
— Ти часом не служив у донському війську? — спитав Ворон у Вовкулаки.
— А то чого б?
— Донці спритно воюють піками.
— Проти кого? — спитав Вовкулака.
— Проти нас, звісно.
— Ні, не служив. А що там воювати тою пікою? І дикун зможе, — показав Вовкулака ікла, й Ворон здогадався, що він сміється.
У Капітанівці вони ще запалили волосний виконком, перед тим забравши в його голови "громадський податок" — сто десять мільйонів совєтських рублів, сто вісімнадцять рублів сріблом та п'ять золотом. По дорозі заодно підпалили ще комнезам, спровадивши його голову до небесної канцелярії, й оскільки диму вже було забагато, подалися чимдалі від гріха аж на Старосілля.
Далі теж усе відбувалося весело, а подекуди й зовсім кумедно. Уже верст через десять наші "будьонівці" наштовхнулися на кінний відділ міліції, який нишпорив на дорогах спільно з летючим загоном ББ. Червоний прапор тут краще було згорнути й сховатися, тож вони почали відходити вбік — до хутора Заяча Балка. Але ворог зрозумів, що тут щось нечисте, здійняв стрілянину й почав їх переслідувати, поки загін Чорного Ворона не потрапив з вогню у полум'я. З іншого боку на них сунули відразу два ескадрони кавалерійського полку. Оскільки позаду пер летючий загін, то їм не залишалося нічого іншого, як швиденько прослизнути до хутора, що ховався у вибалку.
І тут почалося найцікавіше! Сміливці кавполку, побачивши, що до хутора втікають будьонівці, а слідом за ними женеться якась банда, з криками "ура" рвонули в атаку на переслідувачів. Їх зупинив кулеметний вогонь летючого загону. Кавалеристи спішилися і з коліна відкрили стрільбу по своїх. Так "радімиє" воювали між собою хвилин зо п'ять, поки нарешті дотумкали, що тут щось не те. Порозумівшись, вони з потрійною люттю кинулися наздоганяти козаків, які тим часом теж упіймали ґаву. Замість того щоб тікати чимдуж до лісу, хлопці повитріщали очі на цю комедію, ждали, поки червоні перетовчуть одне одного, а тоді вже й самим накинутися на те, що зостанеться. Вовкулака навіть приготувався розгорнути прапора, щоб було веселіше — атака з червоним прапором під вигуки "Слава!" могла налякати й самого люципера.
Та москалі вже перегрупувалися і, розділившись навпіл, пішли в обхід балки підковою. Поки загін Ворона вихопився нагору, червона кавалерія мчала вже за якихось двісті кроків. Приймати бій, що його нав'язує ворог, та ще й у відкритому полі — не партизанське то діло. Козаки нападали знаскоку неждано-негадано, їхньою козирною картою була несподіванка.
Розсипавшись полем, щоб уникнути прицільного обстрілу, вони помчали до лісу, який виднівся удалині чорною смугою. Але коні втомилися, загрібали ногами, надсадно хропіли. Чорна смуга ставала виразнішою, ліс ближчав, однак ворог уже сопів у спину.
Відстрілювалися з револьверів поспіхом, навмання, хоча Воронові вдалося зняти з коней двох найпрудкіших кавалеристів.
Застрочив ручний кулемет, скинув угору руками й покотився на землю Маковій. По обидва боки від Ворона дибки стала трава.
Кулі, вже не свистіли, а фуркали — то полетіли горезвісні "дум-дум", які, влучаючи в жертву, не залишали їй жодного шансу.
Упав кінь Їжака, той заліг, поклав на коня карабін — пах-пах, і затих. За ним вилетів із сідла Добривечір, нога застрягла в стремені, зляканий жеребець волочив його по землі.
Вовкулака вже попід лісом сам розвернув свого румака їм назустріч.
"Тіка-а-ай, я заступлю!" — крикнув до Ворона, високо, майже на повен зріст, піднявся в стременах і пожбурив гранату — одну, другу. Зі скаженим іржанням здибилися передні скакуни, скидаючи з себе вершників, а коні, що мчали за ними, закрутилися, замісили ногами на місці. Тоді котрийсь із кавалеристів відповів Вовкулаці тим самим — граната, зашкварчавши в повітрі, розірвалася під його румаком. Кінь упав, перекинувся набік і, дриґаючи ногами, почав битися головою об землю.
А контужений Вовкулака замість того, щоб тікати до лісу, заходився знімати сідло…
Тепер важко сказати, чи його зарубали на місці, чи захопили живим, щоб замордувати на допитах. Перед очима у Ворона і зараз стояло це майже потворне і таке свояче лице, схоже на страхітливу маску — ощирене, з червоними голими повіками і лисими бровами, які Вовкулака обсмалював біля нічних багать. Якщо вночі не було роботи, він понад усе любив посидіти коло вогнища, подмухати в нього, поки не спалить вії і брови, не наковтається диму до глибокого кашлю. Може, від того вогню лице його було задубіле й червоне, як мідний казан, одначе Вовкулака не проміняв би свою фізіономію ні на чию іншу. На декого вона справляла куди більше враження, ніж бомба в його руці. Особливо, коли Вовкулака виходив на сцену…
Тоді вони робили трус на Лебединській цукроварні — вийшов такий водевіль, що сам дідько позаздрив би. Ще за тиждень вістовий приніс поголоску: наступної суботи у клубі цукрового заводу збереться чи не вся повітова верхівка, приїде начальство зі Шполи, Звенигородки, Кальниболота, щоб відгуляти свято врожаю. Це вони виконали місячний план заготівлі хліба, здерши серпневу "развйорстку". Буде концерт, місцевий аматорський гурток навіть готує виставу "Шельменко-денщик", після чого, звичайно, гряне бенкет.
Ворон відчув, як у нього замлоїло під "ложечкою" — так було завжди, коли передчуття віщувало цікаву роботу. Він любив гучні бенкети і також готувався до них на совість. Цього разу насамперед постановив не робити ближчими днями ніяких випадів, зачаїтися у Лебединському лісі аж до суботи. Тільки нічні звідуни ходили на вивідки, серед них, певна річ, і Вовкулака, який, крім важливих вістей, десь роздобув ще й книжечку Квітки-Основ'яненка.
