Листя землі - Дрозд Володимир
І кажуть матроси їм: "Ви — дезертири, ви — контра світова, бо не пішли ви до Червоної Армії, а милитеся тікать у банду". І повели їх матроси в берег, і постріляли їх у глинищі коло цегельні — до одного. І прибігла жонка Іванова в берег, а вже Івана нема, уже йому пенсія не треба. І прибігла його жонка у берег, упала на тіло мертве Івана Затирахи ї болєй не підвелася, бо, старіша роками, любила його кріпко. Л як поплив пароплав далєй і вернулися люди пакульські з ярів та лісів околишніх, одірвали її од тіла Іванового, а вже й вона — мертва. І поховали їх обох у одній могилі, бо не встигали тади на кожного могилу копать. Отакую жисть Іванову до Книги днів я вписую, щоб пам'ятали люди завжди, що нам переживать доводилося, бо спливають зими та весни як вода, і все пісок часу навіки заносить, і тольки перед Книгою днів безсилий час. І думку я, ГІрокіп Мшар, таку до Книги днів уписую: не все воно і на небі знають, а якщо і знають, то не завжди правду людяці земній кажуть, хоч би той же Нестор Семи-розум. Сто літ Іванові обіцяв, калі все так і було, як сам Затираха розказував, а прожив Іван, додому вернувшись, мо', яких сто днів. Пакуль був і є, а Івана Затирахи давно нема. Чи й угорі, як унизу, не одне небо, а кольки їх, і на нижньому небі одне планують, на верхньому ж — по своєму переплановують? І ніколи не знає людяка, що її завтра жде.
Сеє вписую до Книги днів своєю рукою, хоч тольки два годики я до школи й ходила. Далєй татко і матка із світу білого пішли, і кончилося моє учення. А учитель усе, було, мені каже: якби у твою розумну голівку та науки хоч трохи, не гибіла б ти вік коло припічка, далеко б ти пішла. А я і думаю своєю головою невченою на слова учителеві: а куди ще далєй іти, мо', і нема куди далєй іти? Бо до самого Бога я ходила, хочете — вірте, хочете — ні. Калі царя скинули, татко прийшов із війни, се, мо', у вісімнадцятім уже годі. А нужі ж тади було на них такої, ой нужі, тіла живого не видко! І покотився по людях тиф кріпко великий. Такі дужі люди, а опадали з дерева життя, як лист осінній. У татки мого — брат був і сестра ївга. Дак в одну ніченьку померли. Брат татків придибав до нас ізвечора: "Іди, Трохиме, ївги нашої уже нема". У нас корова саме телилася. Під ранок татко внесли теля у хату і пішли. Пішли вони, татко мій, на дворище батькове, де брат і сестра проживали, а вже й брата нема, помер.
Дак ховали обох в одну могилу, се, мо', у м'ясоїд, зимою. Викопали яму та підкопали під стінку, одну труну опустили й під стінку підсунули, тади й другу. А як опускали на вірьовках другу труну, повернулася вона. Плач та крик ще більший навколо могили зчинився, а ніхто з родичів не спішить поправлять. А татко мій тольки глянули на людяк — та й плигнули у яму, поправили труну. Третього ж дня злягли вони, та вже й не підвелися. Тольки поховали ми татка мого, аж і матка заболіли, а такая ж здорова людяка були. А нас у них — аж п'ятірко, я — найстарша. Заболіла моя мама і вже не встає з полу, уже вогнем горить. Далєй і каже: "Я меду хочу". Дак я побігла між родаків, глечичок меду мені дали. Принесла я той глечичок з медом, кажу: "Мамо, я меду вам принесла". Отак ось вікно, снігами заметене, бо се — в м'ясоїд, отак вона коло вікна лежала, на полу дерев'янім. Одвернулась вона до вікна та й мовить: "Донечко моя, мені йон уже не пахне, а смердить…" Далєй узяла мене за руку, гомонить: "Ой ручочки мої золотії, приймете ж ви горя!.." Та й поцілувала мене в долоню. А я — уся сльозами облилася.
Облилася я сльозами та й думаю: "Якщо є Бог на світі, не забере йон матінку нашу слідом за татком, не залишить нас, пташенят малих, круглими сиротами у жисті сій страшкій". І подумала ще: "Сходжу я на гору Вишневу, попрошу я Бога". А чула я між людяк, що в біді великій ходили вони на Вишневу гору, де Нестора Семирозума могила, з хрестом великим на ній, і помогало кой-кому. І побрела я, матці не сказавши ані слова, на гору Вишневу. По коліна у снігу брела. І вибралася я на гору Вишневу, а вже смеркало. І як вибралася я на гору Вишневу, на самий шпиль її, опустилася коліньми в сніг і стала просить Нестора Семирозума за матінку нашу і за усіх нас. І плакала я, ридала, як береза весною. Просила-молила я так, що й камінь мертвий ожив би, одізвався. Але німіли небеса наді мною, і гора Вишнева німувала під одежею сніговою. Нічна тьма облягала світ і душу мою. І тади, на горі, уперше подумала я: "А чи ж є хоч йон, Бог, і чи Нестор Семирозум — не вигадка людяцька?" І побрела я з гори, стежки перед собою од сліз не бачачи. Тут зітхнуло щось за моєю спиною, так тяжко, так тяжко і глибоко, наче то самі небеса. Озирнулася я в надії раптовій, але все було як було: місяць холодний, зорі і хрест німий, на півнеба…
А уранні і я злягла. Я на лежанці лежала, дак помню: матка з полу так пильно на мене дивиться, а казать — нічого не каже. А потім брат, менший од мене на годик який, заходить до хати та як заголосить: "Ой мамочка, мамочка!.." А вже мама померли. Дак я в тифу лежала так кріпко, що підводили вже мене з маткою прощатися. А як виносили тіло мамине, я вже нічого не бачила, не чула, в безпам'яті глибокій була. Та не могла ж і я померти, бо сестри й брати — ще менші од мене, кому вони у світі цьому треба? І оклигала я, хоч і не знаю, у чім душа моя трималася. І стали ми поживать, але худенько, ой худенько. Про теє усе не впишеш навіть до Книги днів, бо кров'ю пекучою і горючими слізьми прийшлось би вписувати, ніякий папір не витримає, не придумали ще люди паперу такого…
Житіє Христі, душею у добрі скупаній
З трьох годів помню я усе, як сьогодні.
На Благовіщення повела матір Христю малу до церкви. А тої весни та прийшов у Пакуль здалеку, ніхто не знав звідки, дідок, що богомазом назвався. І малював він ікону для вівтаря — Божу Матір з дитиною. На Благовіщення ходив дідок між людей, що молилися, в обличчя зазирав. І зупинився він коло Христі, яку мати на руках тримала, бо стомилася вона стоять, і вже не пішов од неї. А як отслужив батюшка службу, мовив дідок до матері Христиної так: "Очі людини — вікна душі її. У багато вікон душ людських зазирав я на довгому віку своєму, і страшно мені від знаття мого. Немає страшнішого звіра, аніж людина, якщо звіра того розбудити і попуск йому дать. Поки ж спить звір, немає на землі істоти добрішої, аніж людина. А душа дитяти твого — з народження у добрі скупана. Трудненько людинці сій у жисті прийдеться, ой трудненько, бо злому легше по землі пройти, аніж доброму. Але тільки добрі люди світ от загибелі рятують, бо уже б давно він у злі потонув і сліду б од усіх нас не лишилося. І буде Христя твоя островом рятівним для багатьох, коли хвилі зла на землю потопом новим покотять".
А як розійшлися люди з церкви, малював дідок у притворі очі Христини малому синові Богоматері, а Христю матір її на руках тримала. І намалював він синові Богоматері Христину сорочечку, васильками вишиту. А ще намалював тонкі Христині ручки, з пальчиками наче свічечки. А як освятили тую ікону і поставили у вівтарі, дивувалися люди доброму світлу, що з очей малого Христа струменіло.
І молилися люди пакульські перед тою іконою самозабутньо. І з сіл околишніх приходили помолитися, і з Мрина самого, бо слава про ікону чудотворну од людини до людини по усьому Краю мандрувала, ї співчував людям у горі їхньому Син Божий. Бо — добрий він був до людей, і на землю, у душі тих, що молилися, співчутливо дивився, а не й небо, суворо та неприступне, як на інших іконах. І приїздили люди вчені аж із Києва далекого, годинами біля Ікони простоювали, дивуючися світлу, яке з очей Христових променіло. І розглядали вони витвір майстра крізь скло збільшувальне, допитувалися в отця Олександра, де той богомаз, що таке диво намалював. Але зник дід-богомаз із Пакуля невідомо куди, як і з явився він невідомо звідки. І в селах околишніх ніхто про нього не чув, ніхто його не бачив.
А того не знали люди грамотні з Києва далекого, що в сина Божого — очі Христі, дочки пастуха пакульського та поденки.
А як знімали у церкві пакульській ікони, уже в році тридцятім, Марфа Голодуха на іконі, дідом-богомазом намальованій, танцювала. Дак танцювала яна і приспівувала: "Гопця-дриця, гопця-дриця, а де ж твоя хвалена сила, Божа цариця, мужик тобою од роду дурений, а син твій — нагуляний!.." Далєй не помню, яни тади самі і складали припівки різні, отакі людяки. Опосля тих танцюльок на іконі обв'язала Марфа Голодуха ікону матузкою і дала дитяті своєму по вулиці тягать, наче возик. Тольки ж недовго, яно, бідне, тягало, а спіткнулося і впало оком на тріску, що з землі стриміла. Упало яно, бідне, на тріску оком, а ми саме у церкві, уже її розкасирували і колгоспу під комору оддали, дак ми у церкві просо віяли. Дак Марфі сказали, яна — плач і в голос, а вже не поможеш, бо ока в дитини — нема. Се ж Андрій Голодуха, син Марфи, так кривим і прожив жисть свою, мо', сім разів женився, як не болем. Ні з ким йон зжитися не міг, і дєток не було од його, хоч сім жінок мав. А десь скоро по війні од раку помер, усе нутро йому рак роз'їв. Іду я до лавки, аж йон під парканом біля колгоспної контори сидить. Наче з хреста знятий, такий страшний, молочної машини піджидав — усе по дохторах городських їздив. Але не поможуть ніякі дохтори, як на роду йому рання і страшка смерть написана була…
А мо, яно і нема нічого, а так уже йому прийшлося на віку його?
Мо', й нема, ніхто сього не скаже, докуль землю топчємо, докуль самі не зазирнемо за занавіску, що білий світ од чорного одділяє. А тольки ж і Марфу Голодуху скоро по синовній смерті страшкій скрутило і струсило. Прийшла я її провідать, хоч далека ж, а родичка. Калі ж по ній, ще живій, черви повзають. Нема кому за нею ходить, сама ні рукою, ні ногою не ворухне. Дак я сяк-так помила її та й кажу: "Ой Марфо, Марфо, се великий гріх на тобі, що Бог чи доля так тебе карають.." А яна мені й одказує: "Знаю, про який гріх ти гомониш. Тольки ж якби я та не ходила тади з "червоною мітлою", не танцювала на іконах, що ними нас, селюків, од віку дурено, і власті сьої не було б давно. Та й не сама я тади "червоною мітлою" по селу ходила, а нас Другі, грамотніші, направляли, набираючи таких, як я, бідняків, у бригади червоні".
