Повернення Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
- Саме так, любий мій Ватсоне. Це спало на думку й мені. Але хіба ви не знаєте, що коли ми з’явимось на пошті й попросимо корінець телеграми, тамтешні службовці навряд чи допоможуть нам. У їхній праці стільки мороки з паперами! Проте якщо взятися до цього трохи лагідніше й мудріше, то можна сподіватися на краще. А тепер, містере Овертоне, я хотів би при вас оглянути папери, що лежать на столі.
Там була купа листів, рахунків та записників, які Холмс перегортав спритними тонкими пальцями й переглядав жвавими, пильними очима.
- Нічого немає,- врешті сказав він.- До речі, ваш молодий друг, здається, ніколи не скаржився на здоров’я?
- Ні, він був здоровісінький, як бичок.
- Ви колись бачили його хворим?
- Ніколи. Хіба якось ногу розбив, та ще один раз у нього колінна чашечка зсунулась, але ж то дрібниці.
- І все-таки, може, він не такий здоровий, як ви гадаєте. Мені здається, що він приховує якусь хворобу. З вашого дозволу, я візьму з собою дещо з паперів - вони можуть знадобитися нам у подальших розшуках.
- Хвилинку, хвилинку! - заскрипів чийсь голос, і ми побачили в дверях маленького кумедного дідка, що вимахував руками. На ньому були вицвілий сурдут, біла краватка й циліндр із широченними крисами - справжнісінький сільський пастор або найманий жалібник. Проте, незважаючи на цей непоказний, дивакуватий вигляд, його різкий голос і рішучі манери свідчили, що він має звичку наказувати.
- Хто ви такий, сер, і за яким таким правом берете папери цього джентльмена? - спитав він.
- Я приватний детектив і хочу відшукати, куди він зник.
- А, он воно що! А хто вас просив про це, га?
- Оцей джентльмен, друг містера Стонтона; його послали до мене зі Скотленд-Ярду.
- Хто ви такий, сер?
- Я Сиріл Овертон.
- То це ви надіслали мені телеграму? Я лорд Маунт-Джеймс. Я приїхав сюди першим бейсвотерським омнібусом. Це ви найняли детектива?
- Так, сер.
- І ви готові платити?
- Я не маю сумніву, сер, що мій друг Ґодфрі, коли ми знайдемо його, сплатить рахунок.
- А якщо не знайдете, га? Відповідайте!
- Тоді, звичайно, його родина...
- В жодному разі, сер! - заверещав чоловічок.- Ані пенса від мене не дістанете, ані пенса! Зрозуміли, містере детективе?! Я єдиний родич цього юнака, і я кажу вам, що мене це все не обходить. Якщо він має право на спадщину, то лише через те, що я ніколи не марнував грошей і зараз теж такого не робитиму. Що ж до паперів, з якими так вільно поводитесь, то мушу сказати: якщо вони мають хоч якусь цінність, ви відповідатимете за кожен аркуш, який пропаде!
- Дуже добре, сер,- відповів Шерлок Холмс.- Але дозвольте мені все-таки спитати, чи маєте ви самі якусь думку про те, куди міг подітися цей юнак?
- Ні, ніякої. Він уже достатньо дорослий, щоб самому за себе відповідати, і якщо в нього вистачило глузду зникнути, нехай нарікає сам на себе. Я відмовляюся брати участь у цих розшуках.
- Що ж, я вас розумію,- мовив Холмс із зловтішним вогником в очах.- Але ви, здається, не зовсім розумієте мене. Ґодфрі Стонтон - людина небагата. Якщо його викрали, то не заради майна. Слава про ваше багатство, лорде Маунт-Джеймсе, долинула й за кордон, отож банда злодіїв могла викрасти вашого небожа, щоб вивідати в нього все про ваш будинок, звички й коштовності.
Обличчя нашого бридкого відвідувача зблідло, як його краватка.
- Боже милий, сер, що це у вас на думці! Я такого й не чекав! Яких тільки мерзотників немає в світі! Але Ґодфрі - чудовий хлопець, стійкий. Ніщо не змусить його зрадити свого старого дядька. Проте я ще сьогодні відвезу до банку своє срібло. А ви не шкодуйте зусиль, містере детективе! Благаю вас, розшукайте його живим і здоровим. А щодо грошей, скажімо, п’яти чи навіть десяти фунтів, то можете будь-коли звернутися до мене.
Але навіть у цю хвилину прояснення вельможний скнара нічим не міг зарадити нам, бо майже нічого не знав про свого небожа. Єдиним нашим ключем був уривок телеграми, і Холмс, переписавши його, сподівався відшукати наступну ланку цього ланцюга. Врешті ми випровадили лорда Маунт-Джеймса; Овертон теж пішов, щоб разом з усією командою поговорити про нещастя, яке впало на них.
Поряд із готелем була пошта. Ми зупинилися перед нею.
- Варто спробувати, Ватсоне,- сказав Холмс.- Звичайно, з ордером у руках я міг би просто наказати, щоб мені подали корінці, але до цього кроку ще далеко. Не думаю, щоб вони добре запам’ятали обличчя, побачивши його серед такої юрми людей. Спробуймо.
- Пробачте, що потурбував вас,- мовив він як тільки умів лагідно до молодої жінки за віконцем,- у телеграмі, яку я вчора послав, трапилася невеличка помилка. Відповіді чомусь нема, і я побоююсь, що забув підписатися. Чи не могли б ви це перевірити?
Молода жінка дістала пачку корінців.
- О котрій годині ви надсилали її? - спитала вона.
- Одразу після шостої.
- До кого?
Холмс притулив палець до вуст і позирнув на мене.
- Останні слова в ній були: «заради Бога»,- прошепотів він.- Я так хвилююся, що немає відповіді.
Молода жінка взяла один бланк.
- Ось вона. Прізвища справді немає,- сказала вона, розгладжуючи бланк на прилавку.
- Так я й думав. Ось чому нема відповіді,- мовив Холмс.- Боже мій, який же я дурень! На все добре, міс, і щиро вам дякую.
Він задоволено засміявся й потер руки, коли ми знов опинилися на вулиці.
- То що? - спитав я.
- Все йде якнайкраще, любий мій Ватсоне, все йде якнайкраще. Я припас сім різних способів, щоб добратися до тієї телеграми, але й не сподівався, що пощастить із першої спроби.
- Про що ж ви дізналися?
- Про місце початку нашого розшуку.- Він покликав кеб.- На вокзал Кінґс-Крос!
- Ми вирушаємо в подорож?
- Так, мені здається, що нам слід разом поїхати до Кембриджа. Все свідчить про те, що треба шукати в цьому напрямку.
