Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина
Хто міг так підставити його і цілу лікарню? А якби в церкві знайшли пораненого бандерівця? Персонал весь із місцевих, окрім нього і Адама Віцентійовича. Яка ж тоді стаття йому світить? Або розстріл, або 25 років без права переписки. Втім, він і так не має кому писати.Навіть з фронту не було кому. За вікном виднілося дивовижне мереживо молодого листя, затуляючи зеленувату траву на горах, залитих сонцем.На якусь мить він уявив те, чого ніколи не зробить: піде до якоїсь порожньої кімнати з північного боку, вилізе через вікно й піде до лісу. А там знову фронт, де все значно простіше.Тільки, якби він мав переконання, ідею, а не для того, щоб врятувати себе від НКВС.
Та раптом він побачив, яе содати швидко сідають у вантажівку й заводиться мотор.Від"їхали! Олексій Іванович відкрутив корок і втягнув у себе знайомий запах валер"янки, щоб пересвідчитись, що він у себе в кабінеті, а не сидить зараз у кузові зі зв"язаними руками, або не лежить в калюжі з власної крові.
У понеділок вони палили торішнє листя в саду і папери, помічені капітаном у дзвіниці.Щоб вижити, треба звертати увагу й на такі дрібниці.Паперів було зовсім небагато.Олексій Іванович навіть не здогадувався, хто і де міг переховати частину архіву Добромильського монастиря, який не вивезли увесь у тридцять дев"ятому році.Але спалення паперів відбувалось при свідках.Церква була відчинена аж до сьогоднішнього ранку, доки не прийшов завгосп і знову не забив двері дошками.Він нічого не казав, чи бачив щось у церкві незвичайного. Олексій Іванович прийшов туди сам.Ікона була чиста, однак на підлозі залишилася пляма від засохлої крові.Стефан не прибрав її. Він навчився бути мудрим: не виявляти жодної ініціативи, нічого не питати. Адам Віцентійович теж нічого не питав про вчорашній інциндент,так ніби все знав, або вмів бачити крізь стіни. Один тільки головлікар усвідомлював, якої біди їм вдалося уникнути.Увечері він пройшовся палатами.Хворі поводили себе, як звичайно, навіть повеселіли, бо після обіду були відвідувачі.Зрештою, той світ, у якому перебувала їхня свідомість, міг виявитися значно страшнішим, аніж той, що увірвався до них недільного ранку.Олексій Іванович спинився коло пацієнта, який так не сподобався капітану, й спитав, як той себе почуває
— Чудово! – посміхнувся той якоюсь світлою дитячою посмішкою, через що не хотілось йому докоряти.Проте Олексій Іванович усе ж зітхнув:
— Ледь не втратили до халепи, шановний...
— Я маю дар потрапляти в халепу, пане докторе.
" Який же в нього діагноз? — подума лікар. – От, чорт, дірява голова!" Те, що він хотів спитати у пацієнта, мусив знати сам.Однак, наступного дня завгосп затіяв генеральне прибирання території, і потребував допомоги.
— Скоро Паска. У моєму селі хати білять, перуть, церкву обновляють...
— Церква нам не належить, — нагадав головлікар. – Клич надвір усіх, хто бажає погрітись на сонечку. Я потім підійду.
Найбільше роботи виявилось у саду, що впирався до гори.Після обіду посеред саду височіла величезна купа сміття, довкола якої зібрались усі хворі.
— А вогонь їм не зашкодить? – спитав Олексій Іванович старого психіатра. – Ну, те, що вони дивитимуться на вогонь?
Той криво посміхнувся: — Це – не вогонь, а правдиве автодафе!
— Що-що?
— Спалення книг, заборонених Інквізицією.
— Де ви тут бачите хоч одну книжку? – обурився Олексій Іванович. – Та. якби на карту було поставлена ваша чи моя свобода, здоров"я пацієнтів, я спалив би навіть книжки із вашої валізи. Ви не розумієте, що вас можуть звинуватити в нацизмі!
— Паліть, я їх давно знаю напам"ять, — здвигнув плечима Адам Віцентійович. – Але паління книжок легко переростає у звичку. І знаєте, шановний пане докторе, як би ви не вичищали усе, завжди знайдеться привід, аби вас і мене відправити самі знаєте куди.Існує лише один засіб – протиотрута...
— Що ви маєте на увазі?
— Писати доноси.Тільки, якби усі це почали робити, не залишилося б нікого.Треба просто прийняти те, чого не можна змінити.Бути бездіяльним, пасивним...
— Ви не бачили того капітана, — чомусь пошепки сказав Олексій Іванович
— А ви не знаєте, що у тридцять дев"ятому році цей капітан, тоді ще лейтенант, вивіз звідси і з Лаврівського монастиря бібліотеки кудись, здається, у Стрільницю, де їх спалили.І вивіз усіх ченців. Звісно, він виконував накази, втім, люди кажуть, ніби він сам нечистий, бо навіть куля його не бере.Він нас усіх переживе..
— Отже, цей енкаведист безсмертний? – іронічно посміхнувся головлікар.
— Таким, як він, колись відтинали голову, а серце пробивали осиковим кілком. Моліться Богу, щоб він не стрінувся вам знову...
— Я – атеїст.
— Богові байдуже, чи ви атеїст, католик чи юдей.Без його волі жодна волосина не впаде з голови. Я це знаю. Коли мене двічі розстрілювали, я казав собі: " Бог зі мною , а тому не може трапитися нічого лихого."
— Але ж інших вбили!
— Так, їм не пощастило.
Мусили незабаром відійти від вогню, бо стало гаряче.Листки, змережані старанним почерком давно померлих ченців, корчились у полум"ї.
— Ну, що ж, — сказав Адам Віцентійович, — мої предки не раз спостерігали подібні видовиша у Фламандії, Іспанії, Німеччині, а потім їх самих спалювали на кострищах як єретиків або чаклунів. Коли я дивлюся, як горить папір, у мені щось оживає.Здається, ніби ось-ось розірветься запона, яка відділяє минуле від майбутнього, і я згадаю все.От тільки не знаю, навіщо це мені. Піду, прогуляюсь садочком...
Олексій Іванович заплющив очі й запах диму пригнав йому видіння: туша вепра на величезному вогні, золотистий килим, розстелений поверх гістої зеленої трави, оксамитовий присмак мальвазії.Перстень з печаткою врізався у палець руки, спухлої від меча.Рожеве небо на заході...Хлопчик — слуга накладає мазь на поранену ногу....
Лікар стріпнув головою, відганяючи ману.У нього ж ні роду, ні племені: мати — прибиральниця у школі, з варикозом на ногах, тата взагалі не було.Стеля , що завжди протікала і доводилося підставляти миски, вічний запах сирої крейди."Де мій батько?" – кричить він, худющий підліток. І мати б"є його по лиці.Кров з розбитої губи, гидкий присмак крові...
Тим часом старий лікар майже зникає у надвечірньому тумані. Олексій Іванович повертається у 1949 рік, як у нову реальність, і бачить пацієнтів,санітарів, завгоспа Стефана з розчервонілим лицем і вилами в руках. Дим від автодафе ХХ століття підіймається вгору, але, здається, тільки Олексій Іванович сприймає його, як жертву, марну жертву.Він дивиться на людей, котрих неможливо вилікувати, бо душу лікує тільки інша душа.Рани закриваються і відкриваються, ніби двері. Їх не можна забити дошками навхрест Вони відкриваються від кожного подуву вітру Історії чи навіть випадково підслуханого слова.
" Я теж божевільний – думає з жахом Олексій Іванович, — тільки ще здатний себе опанувати." У гарячому повітрі над вогнищем тремтять обличчя людей, яких він бачив досі сидячими на ліжку, або згорнутих в позі ембріона із закутаною головою.Тут, у саду, на свіжому повітрі, вони такі самі змучені, виснажені, але вогонь відбивається в їхніх очах, дерева, він, їхній лікар, стіна, за якою – Добромиль з його убогим базаром, заповненими трупами криницями і соляними шахтами, де непохованими лишились останки їхніх родичів.Саліна, Саліна, Саліна. Це слово він чув від одного чоловіка, що міг би стати його пацієнтом.Сидів на землі коло ринку, зарослий, брудний, і повторював це слово. Люди його оминали, хрестились, а дехто плакав.Але ні про соляні шахти, ані про розстріляних євреїв лікар нічого не знає.Це стане відомо через п"ятдесят років, коли його вже давно не буде на світі.
До нього підходить чоловік, котрий стояв зі схрещеними на грудях руками учора, в четвертій палаті на тлі розчиненого вікна.Це його думки про Саліну і людей, чиї поламані кістки лежать на споді соляної шахти, а не думки лікаря, у кого рани подібні до дверей, які не можна замкнути, бо від них немає ключа.Він стає навпроти лікаря і той починає розмову першим:
— Подобається?
Він має на увазі вогонь, що стає щораз яскравішим у сутінках, які наближають неминучу темряву ночі.
Той посміхнувся лагідно:
— Ніхто так не любив вогонь, як я. Мені доводилось віддавати йому все.Я розпалював його і сам гасив.Можна сказати, що я народився у вогні, і вже не знаю, чи супроводжую його,а чи він супроводжує мої вчинки.
— Вчинки?
— Ви думаєте, пане докторе, що тут, поміж ваших пацієнтів, ніхто не робить вчинків, що ми існуємо, як бур"ян?
— Не знаю, що ви робите Але кожен має підстави перебувати тут, і ці підстави задокументовані, — трохи роздратовано мовив лікар.
— Я потрапляв у гірші ситуації.Мене намагались знищити ще немовлям.А люди, котрі врятували мене, не питали, чи хочу я жити далі.Я мушу бути їм зобов"язаний. Ви хочете сказати, що ніхто нікому не зобов"язаний ? З юридичної точки зору – так, тобто vita minima.Але з точки зору vita maxima я маю досі борги.
— І доки це буде?
— Доки не залишиться жодного живого нащадка моїх доброчинців.
— Дивно це чути.Оригінальна теорія...
— А ще мені треба багато чого робити, що випливає з мого статусу боржника: виправляти заподіяну кривду, пом"якшувати зло.Світ стає щораз складніший, і мені важче сповняти мої обов"язки, бо я вже старий...
— Скільки ж вам років?
— Моя доля звершилась у 1301 році від народження Христа.
Дечого головлікар таки навчився за півроку свого урядування в Добромильській психіатричній лікарні. Наприклад, не сперечатись зі хворими.
— Он як, — сказав він ущипливо.— Як на такі літа виглядаєте ви нівроку.
— Коли я почав себе пам"ятати, мені було два роки, отже, народився я приблизно у 1287 році .Признайтеся чесно, ви колись заглядали до моєї історії хвороби?
— Не встиг.
— І не дивіться! Записи робив Адам Віцентійович, проте він не не зміг нічого путнього написати, хоч знає напам"ять Фройда і вважає мене симулянтом під прибраним ім"ям.
— Прибране ім"я – не дивина.Розшукувані злочинці роблять це не раз. – Олнксій Іванович делікатно кашлянув. – Я не вас маю на увазі.Просто знаю, що в нашій країні це не допомагає.Тут якщо можна від когось сховатись, то тільки від себе.Втім, без документів вас сюди б не прийняли.У вас же є документи?
— Аякже!
— І як вас звати згідно документів?
— Можете звати Іваном,або Петром, мені байдуже.
