Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина

Хліб був чорний і глевкий, але його можна було виміняти на молоко, яйця чи сушені гриби. Де б він не був у Добромилі, звідусіль видно було монастир і три гори, на одній з яких стояв зруйнований замок. Звісно, то насправді не був монастир ще від 1939 року, але стояли дзвіниця, яку видно було найперше, і церква..Десь у закапелку Олексій Іванович запримітив купу старих паперів, та не мав часу їх оглянути..Найліпше було те все спалити, щоб не накликати біди.Але усе начальство сиділо тихо, наче миші, і можна було зачекати з ліквідацією залишків релігійного культу.

Що діялось в лісі, він не питав, але бачив, як звідти везли на фірах трупи у Діл на опізнання. Війна ніяк не закінчувалась в цих горах."Навіщо це? – запитував себе колишній фронтовий лікар. – Відомо, хто переміг, для чого гинути молодим хлопцям і вбивати таких самих молодих? Це – божевілля. "Він бачив гори трупів, пекельний вогонь, мародерство, розбій. Ось це була війна. А зараз – полювання, де люди полюють на людей.І поспішав сховатися в монастирі, як раніше ховались тут люди, котрі не хотіли ні вбвати, ні бути убитими.Щось у ньому зламалось. Забагато крові.Він не міг її бачити. Вона ввижалась йому скрізь: уся дорга, що вела в Діл, була захляпана кров"ю, і його очі помічали найменшу плямочку загуслої, свіжої, затоптаної людської крові

У неділю до монастиря під"їхала вантажівка з червоноармійцями. Олексій Іванович був у себе в кімнаті, пришивав гудзик до сорочки. Брама була відчинена, щоб впускати родичів хворих, попередньо обшукавши. Ніхто не нарікав, але прикро було дивитись в очі тим збідованим сільським жінкам, старшим чоловікам, які приносили трохи їжі хворим, відриваючи від себе. Олексій Іванович чекав швидку з лікарні, що мала привезти хворого, і зауважив вантажівку, коли та в"їжджала уже на подвір"я. Він пішов до Адама Віцентійовича, але той відповів через зачинені двері, що як їм треба, нехай прийдуть до нього самі.

Із солдатами був капітан НКВС. Із тих, що ніколи не воювали самі й не нюхали фронтового пороху. Очі у нього блищали від збудження, ніздрі роздимались. З таким треба бути особливо обережним, як з пацієнтом-параноїком. І лікар ще подумав, може, справді він стане колись їхнім пацієнтом, і на нього санітари вдягнуть гамівну сорочку.Це трохи зняло напруження.Офіцер поставив бійців довкола усіх входів, а сам у супроводі двох молоденьких солдатиків звелів показати йому всі приміщення.Олексій Іванович то блід, то червонів, коли капітан обзирав кожного хворого, чи немає у нього поранень, або слідів від ременя гвинтівки.Деякі хворі тихо схлипували, а головлікар з відразою дивився на наваксовані чоботи, вгодоване лице й новеньку форму. У четвертій палаті на підвіконні вікна, чомусь відчиненого, сидів пацієнт, схрестивши на грудях руки.

— Отойти от окна! – наказав капітан.

Чоловік навіть не поворухнувся.Олексій Іванович кинувся до нього.

— Назад!

— Це наш хворий Він...він.. – забелькотів Олексій Іванович, але не міг пригадати ні імені, ні прізвища. – Він може випасти!

"Усе пропало!" – майнуло у нього в голові, коли клацнули затвори обох гвинтівок Хоч такого не могло бути, як згодом дійшло до нього. – Товаришу капітан, він глухонімий ! Ідіот....

Хворий вискалив зуби. Він явно прикидався

— Где-то я его видел, — задумливо мовив капітан.

— Подивіться нього, — лікар навшпиньки підійшов до пацієнта і підняв на ньому сорочку. – Поранень немає.

Тоді взяв його за руку й посадив на ліжко, а сам зачинив вікно, на яке ніхто й досі не поставив грат.Втім, то був перший поверх.Капітан трохи постояв, ворушачи своїми енкаведистськими мізками, а тоді повернувся і вийшов з четвертої палати.Олексій Іванович поволікся за ним. Він опинився у цілковитій владі цієї істоти, котра не просто виконувала свій обов"язок, а ще й насолоджувались цим. Головлікар не був маленьким хлопчиком: ціле життя виконував накази і вмів себе поводити.Але тепер було інше: він стрівся зі злою владою, яка сама напрошувалась, щоб їй чинили опір, бо тільки тоді могла стати сильнішою.Водночас у ній було щось магічне і Олексій Іванович йшов за капітаном як заворожений, дозволяючи тягнути із себе силу, якої й так мав небагато.Він боявся проявити запопадливість, і соромився б найбільше Адама Віцентійовича, якби той був тут.Капітан йшов попереду, зупинявся перед кожними дверима, але відчиняти їх мусив головлікар, що мав нині єдиний вихідний, й підбираючи ключі, відчувавв, що зараз йому урветься терпець. До того ж він не знав, що за дверима, і страх наростав з кожною хвилиною, замість того, щоб спадати, бо все було наразі в порядку, тобто нічого не трапилось. Капітана зацікавила купа паперів, що лежала за сходами, які вели на дзвіницю.Олексій Іванович навіть не здогадувався, яку бурю спогадів викликали ці абияк звалені рахунки, рукописи, здебільшого, німецькою та польською мовами.Намагаючись приховати сіпання повіки на лівому оці, капітан різко кинув:

— Что делает здесь этот мусор?

Олексій Іванович задивився кудись угору, де з отворів у камені лилося світло.

— Я вас спрашиваю!

— Ми беремо звідти папір на розпал, щоб тріски загорілись.

— Чтобы завтра здесь не было этой поповской мрази!

" Чому я дозволяю так з собою розмовляти? – дивувався Олексій Іванович. – Я ж теж капітан, я тут господар."І пригадав собі чорний 1937 рік, коли був на волосину від Сибіру. Але й капітан боявся не менше за нього , тому відразу скис.

Наостанок головлікар повів їх до моргу, що знаходився під церквою.Там було пронизливо холодно й вогко, як ніколи дсі . Зате порожньо. Столи, оббиті бляхою, помили й зовсім не відчувалося запаху тліну, лише слабкий повів дезинфекції, однак очі в капітана якось дивно заблищали.

— Морг, — коротко кинув Олексій Іванович, гадаючи, що це все пояснює.Однак погляд капітана був спрямований на двері, обкуті залізними штабами.

— Открывайте!

— У нас немає ключа від цих дверей.Вони у коменданта Добромиля.Це лише вхід до церкви.

— Ведите в церковь! – наказав капітан, що вже геть остогид Олексію Івановичу.

У церкві сам головлікар не був.Обоє дверей були забиті дошками І навіщо туди йти? Олексій Іванович згадав, як недавно чув у підвалі звуки, ніби хтось ходив у церкві, й похолов.

У церкві на диво було тепло і зовсім не затхло.Бракувало, зрештою, кілька шибокНа викладеній кольоровими плитками підлозі лежала купка торішнього листя.Розбиті царські ворота акуратно поскладані на місці вівтаря.

— Кровь, — сказав капітан. – Здесь пахнет кровью.

Олексій Іванович безпорадно оглянувся.Йому нестерпо захотілось стати під купол, звідки падав пучок теплого сонячного проміння, підставити йому голову, болючий живіт, вічно змерзлі ноги через те, що мав порушений кровообіг.Т реба ступити лише два кроки й він майже їх зробив, коли почув слово "кров".

"Звідки тут кров? – здивувався він.— Та він і справді ненормальний!" Досить було глянути у ці очі, що стали раптом непроникно чорними.А ці ніздрі, що ворушаться, ніби у пса, який натрапив на слід.Він знав, що є люди, яким подобається когось мучити, садисти.Але їх збуджують крики, стогони, а не кров.Зараз обличчя капітана в ясному світлі виглядало просто потворним: брезкле, нездорове, з борознами, проораними часом. Він аж тепер почув запах немитого тіла, не старості й не вбогості, а сморід розпусти й нехлюйства. Але Олексій Іванович зумів позбутися упередженості. На мить йому навіть стало шкода цього офіцера, на якого постійно чигає смерть в горах і долинах. Він промовчав і ступив другий крок до світла.

Їх було усього двоє у величезній церкві. Солдати пішли чатувати надвір. Капітан обернувся і пішов на ногах, що не згинались в колінах, у бічний вівтар, чи як це називалось, бо головлікар нічого не тямив у церковній архітектурі.Олексій Іванович ступив ще крок і опинився у світлі, заплющивши очі від втіхи.Він хотів би розчинитись у тому світлі назавжди.Це було так, якби він сидів на сонячному пагорбі над рікою.Та раптом до нього долетів здавлений крик жаху, і він розплющив очі, чекаючи на постріл, на багато пострілів.

...У кутку висів образ Божої Матері. Лікарю здалось, що він чимось вимазиний, бо на золотому тлі вирізнялись дві темні смуги.Він наблизився і справді відчув запах крові.Під іконою була темна калюжа загуслої крові.Із очей Богоматері текла кров.А між бровами був темний отвір, наче від кулі.Олексій Іванович не знав, що йому робити.Він став свідком приниження офіцера НКВС, його тваринного жаху, і це його у першу хвилю вразило більше, ніж кров, яку він звик бачити в найнесподіваніших місцях.Тепер це не була мана: вони обоє бачили її, але сприймали по-різному. Якби лікар побачив ікону в крові сам, то підійшов би ближче.Але він не насмілився цього зробити, бо в капітана був геть божевільний вигляд.Олексій Іванович позадкував і сховався за колоною, щоб не потрапити під кулі.У нього спрацював інстинкт самозбереження."Хай воно все горить!" – подумав він, опинившись у безпеці. Хотів притьмом вискочити з церкви, але боявся, що його там схоплять, як підозрюваного в злочині, тому вийшов повільно й одразу відчув щось схоже на зловтіху.Торкнувся рукава солдата, що курив при вході:

— Слухай, капітану трохи недобре.Йди до нього, а я принесу чогось заспокійливого. І пішов до лікарняного корпусу, як господар, якому нема куди тікати."От і скінчилось моє перебування", — подумав так, ніби між іншим.Зрештою, пожив трохи на світі. Мав дружину, яка померла при пологах разом з дитиною у 1940 році, мав квартиру, в якій поселились інші люди, поки він був на фронті. Мав друзів, яких пропав слід, і двадцять років втручався у функції людського організму, нічого не знаючи про людську душу.

Слуга з Добромиля , 1949 рік

Трохи нетвердою ходою Олексій Іванович подався до свого кабінету, машинально вийняв пляшечку валер"янки, поставив на стіл, і виглянув у вікно, хоча й не хотів цього робити.Загалом картина була мирна.Кілька солдатів оточили криницю під дашком, намагаючись витягти води. Хотіли пити. Коло церкви не було нікого.Це занепокоїло головлікаря.: безневинний весняний полудень, щебет птахів під дахом, і похоронна тиша в коридорі, бо відвідувачі мали прийти пізніше, або їх завернули, — здавались затишшям перед бурею.Як на фронті, порівняв він.Та ні, на фронті йому не загрожувало нічого, крім смерті чи поранення, бо снаряди часом вцілювали й у госпіталі,і тоді доводилось вивозити поранених глибше в тил.Однак ніколи він не почував себе заручником ситуації.Дивно поводився Адам Віцентійович.Спершу його відмову спілкуватися з офіцером НКВС головлікар сприйняв як страх перед мундиром., але тепер це виглядало на тихий бойкот.І про нього наче забули! Старий розчинився у повітрі.Навіть кімнату його не оглянули, бо десь у туалеті загримотіло відро, й стався переполох у капітановій свиті.Не буде кому навіть передати ключі.Зрештою, залишить на столі.

Олексій Іванович не мав наміру йти дивитися, що з капітаном, хоч почувався трохи незручно, бо він як лікар мав би надати тому допомогу.Але щось поки що його стримувало.

Шкода, що він не дізнається, звідки взялася кров на іконі.Чия то була кров? Ікони не плачуть і не стікають кров"ю.