Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина

Щось у рисах його обличчя було знайоме, і Олексій Іванович раптом захотів , щоб той помітив у ньому щось таке, чим варто пишатися. Так ніби той був суддя, а головлікар – арештант.І тут люди розступилися.

— Ходіть, кинете грудку землі, — шепнув до нього Адам Віцентійович.

— Щось сказати?

— Ні, але можете перехреститись, якщо вмієте.

— Комуністи не хрестяться, — нагадав Олексій Іванович.

Підійшов до могили, до країв якої налипла жовта глина, похилив голову, як на військовому похороні, тоді взяв грудку землі, розділив її надвоє і кинув на одну й на другу труни.Невідомо, у якій лежала Настя , а в якій – Данило.Це його чомусь стурбувало.Усюди має бути порядок.Постояв трохи, намагаючись не дивитись у яму, а потім відійшов, пропустивши Адама Віцентійовича.Той не барився довго, і після того, як кожен кинув свою грудку землі, всі почали розходитися.Залишилися троє пацієнтів засипати могилу і два санітари, понурі сільські дядьки, за ними спостерігати.

— Чому ви не перехрестились? — спитав головлікар психіатра.

— Бо я – єврей.

— А...

— Цікаво, як я лишився живий? Мене двічі розстрілювали.Один раз у львівському гетто, а другий – тут, — і він показав на Діл, де у сонечку ніжився Добромиль.

— Вибачте, — тільки й вимовив Олексій Іванович.

Увечері він пішов до третьої і п"ятої палати.Аби було тепліше, на зиму хворих поселили тісніше. На фронті він заходив у палати, переповнені стогонами і гарячкою. А тут панувала тиша: кожен перебував у власному світі.У жіночій палаті стояло порожнє ліжко, на якому померла та стара жінка.Усі пацієнтки були якогось невизначеного віку, закутані в дрантя, скорцюблені.Вони трохи злякано подивились на нього, наче оберігали якісь скарби, а він міг їх відібрати. Олексій Іванович завжди ходив разом з медсестрою чи старим психіатром, тому не знав, як себе поводити.Він давно не бував у суто жіночому товаристві.Одна жінка зайшлась кашлем.

— Давно кашляєте?

— Відучора.

Це його трохи потішило.Записав у блокноті.

— А де пан доктор? – спитала жінка, схожа на циганку, пальцями розчісуючи довге волосся.— Помер?

— Чого ви так думаєте?

— Бо він старий. Йому не страшно вмирати.

Олексій Іванович згадав, що на похороні були лише дві жінки.Може, причина їхньої хвороби — страх? Не кажучи ні слова, він розгублено вийшов з палати,як з лігва дикого звіра, і вже у коридорі згадав, що йому було потрібно.Проте не вернувся.

У п"ятій палаті було семеро пацієнтів і таке саме порожнє ліжко.

— Ну, що, хлопці, як настрій? – сказав він весело, бо знав тут Тимка, котрий допомагав на кухні.— Скоро почнемо город садити! Так, Тимофію?

— Так, товарищу докторе, — відповів за всіх Тимко. – Хіба не посилайте мене жебрати.На Спаса мене побили в селі...забув у якому...не пам"ятаю...

Він жалібно подивився на Олексія Івановича, ніби той мав пам"ятати, у якому клятому селі могли побити такого бідолаху:

— Голова від того болить.

— Добре, що ти сказав мені , Тимофію.Нікуди ти не підеш.Без тебе ми не обійдемося.

Той засяяв:

— Я казав хлопцям, що тепер нам буде ліпше!

— Обов"язково.Посадимо багато всього..Бачу, вам добре напалили.А не снилось вам поганих снів? – він показав на порожнє ліжко.

— Ми всі добре спали, — сказав Тимко.

— Ой, не всі! – покивав пальцем лікар.— Хтось з вас не спав на вчора.Хотів би я знати, хто.

— Я спав.

— І я, — озвався його сусід, молодий хлопець.

— Як тебе звати?

— Місько.

— А , може, ти, Міську, випадково збудився і побачив ...ну, щось дивне ?

— Бігме, я спав! – плаксивим голосом сказав Місько.

— Лишіть, пане докторе, хлоця в спокої, — озвався з кутка немолодий вусатий чоловік.— Він вам ніц не скаже.

— То , може, ви скажете? Хто підв"язав бороду небіжчику? Хто склав ще теплі руки на грудях і вклав до них хрестика? Нічого поганого ви не вчинили. Я хотів навіть похвалити, а не знаю кого.Мене ж не було.Але ви могли покликати когось з санітарів, Адама Віцентійовича. Я хотів би знати, чи мучився Данило перед смертю, чи ні.

Хлоп перехрестився:

— Дай, Боже, кожному так файно вмерти! Під музику...

— Яку ще музику?

— Небесну.Хто почує її, або вмирає до трьох днів, або буде жити дуже довго.

— Я щось не розумію.Хіба між вас є музиканти? І на чому тут грати? – лікар роззирнувся по вбогій палаті.

— Пан доктор думає, що, як ми варіяти, то над нами можна сміятись! – буркнув хлоп і вкрився з головою, навіть повернувся на другий бік.

— Ну.добре. добре, — примирливо мовив лікар, щоб не тривожити хворих. – Я думаю провести вам радіо.Там передають всілякі концерти з Києва, Москви...А я хотів би послухати вашої музики.

Тимко перезирнувся з рештою, і як по команді, всі поховались під ковдри.Така злагодженість дій вельми здивувала Олексія Івановича і він тихо вийшов.

Одразу по тому в коридорі блимнуло і погасло світло, що, зрештою, траплялось часто.Олексій Іванович вийняв з кишені недогарок свічки.У дзвіниці був цілий ящик таких недогарків зі справжнього бджолиного воску. Заболів шлунок, спочатку не дуже, а потім різонуло як ножем. З"їв нині пару ложок перлової каші, дурний. Знав, що приступ минеться.Треба полежати спокійно, притиснувши болюче місце долонями, щоб зігрілося.У вікно світив круглий великий місяць і лікар погасив свічку.Майже впав, не роздягаючись, на ліжко,заліз під два тонкі коци."Власний біль завжди буде ближчий, ніж чужий", — подумав, зціпивши зуби.Накрився з головою й лежав на спині.То було єдине, що відрізняло його від поведінки цих , зболених тілом і душею, людей, які відгороджувались шматком вилинялої байки, вважаючи, що коли світ їх не бачить, то й не може скривдити.І вони згортались в клубок, як їжаки, або скорцюблювались в позі ембріона, однак ніколи не лежали горілиць, як лежать мертві.Олексій Іванович заснув, коли біль стишився, але ще не покинув остаточно, і переродився у страшний сон. Ніби він стояв над ямою в оточенні хворих, і раптом земля порушилась, і він упав у яму навзнак.Над ним зімкнулись обличчя, дуже багато облич, потворних, огидних, злих.Вистачило б кожному кинути по грудці глини, щоб яма зрівнялась із землею. Чомусь він виявився зв"язаним, мотузки боляче врізались у живіт і шию."Хто був угорі, тепер – внизу", — майнула думка.Він не почував жалю чи образи, лише страх перед невідомістю наступного кроку, до якого вдадуться ті жахливі істоти.

Тут Олексій Іванович прокинувся з мокрим від поту лицем.Лежав горілиць, зі складеними на животі руками, як оті двоє, що померли вчора, ні, позавчора.Будильник не цокав, бо забув його завести, і панувала неймовірна тиша. Місяць помандрував світити кудись далі, можливо, у вікно п"ятої палати.Усім відомо, як погано впливає світло місяця на людей з порушеною психікою. Адам Віцентійович мав би подбати про це , позаслонювати вікна.Чи, може, той волів спостерігати за перебігом хвороби?Міг належати до тих безжальних дослідників, які рятують ціною життя одного – тисячі життів. Саме тому й втримався на посаді. Біль знову розлився по всьому тілу.Ту стару жінку теж міг боліти шлунок, що не приймав жодної їжі. Шлунок— вмістилище життя, генератор життєвої енергії.Як лікар він розумів, що йому потрібне повноцінне харчування, але по селах і містах люди мерли з голоду, і в облздраві йому сказали: приїжджайте восени.У нас — діти в інтернатах, ветерани голодують.

Він заплакав від безсилля перед власним болем і перед несправедливістю, що ділила одних людей на гірших і на кращих, від того, що хворі підуть жебрати, а він їх буде чекати восени.Але Тимко залишиться.Заплакав від приниження, бо бачив, як завгосп Стефан всипав собі до торби мисочку перлової крупи. Мав дома четверо дітей, і ті діти йому важливіші, і що він міг би повідомити про це органи, й тоді Стефан опинився би за гратами на 5 років, чи скільки тепер за це дають після війни.І скільки він, головний лікар, міг би заподіяти зла кожному з цих людей, і, певно, зробив би, якби війна не зрушила сталеву вісь порядку, не змусила ігнорувати закони задля власного чи чужого порятунку.Але війна скінчилась, і знов усе поверталось, навіть божевільні не сміли говорити зайвого. Цікаво, чи Адам Віцентійович мав у своєму арсеналі отруту, яка вбиває людську свідомість, чи користався з неї хоча б раз?

Може, він людина, яку не можна вбити, посадити в тюрму, бо від нього йде сила, яка змушує відступати кожного.Старим людям можна позаздрити: вони стоять на порозі остаточного звільнення.

Нарешті з"явився пульсуючий біль, що підкоряє тіло й думки єдиному ритмові.Єдині ліки, які він міг собі дозволити, це абсолютний спокій .І ще трохи музики, такої, у якій безконечно повторювалась би проста мелодія, біз крутих підйомів і різких спадів.Вона звучить в нього у голові, догоджає болю, щоб не став сильніший. Мабуть, це флейта, бо скрипка не така ніжна, у ній не бере участі дихання. І під цю музику, яку чують ті, що сплять і ті, хто ще не заснув у Добромильському монастирі, лікар заснув вдруге, перевернувшись на бік, підібгавши ноги, зовсім близько від дитинства і материнського лона.

Три дні в лісах було чутно вибухи й стрілянину.А шкода, бо стояла сонячна тепла погода, і когось, напевно, убили. Не можна було піти до лісу, піднятись до монастирського саду в горах, до руїн замку. Вони жили наче в облозі, й навіть місцеві жителі не насмілювались йти до лісу, щоб не стати жертвою сліпої кулі.Тому й начальство сюди не їздило, ні зі Старого Самбора, ані зі Львова.Тільки вночі підіймались у гори й спускались з гір найвідважніші..Олексій Іванович, котрий пробув на фронті цілих чотири роки, боявся, щоб повстанці не захопили лікарню згідно неписаних правил партизанської війни, і щоб звідти їх не вибивали війська НКВД. Він заборонив хворим підходити до вікон, попереставляв подалі від них ліжка, а коли стрілянина наблизилась, зігнав усіх до їдальні. Деякі пацієнти виглядали наляканими, ховались .А інші, навпаки, не звертали на постріли жодної уваги..Ані ті, ані інші, проте, не виглядали нормальними, здоровими людьми. Безлад і відчуття небезпеки загострювали ледь притлумлені хвороби, про остаточне вилікування яких навіть не йшлося. Не така то була лікарня.

Ніхто не знав, чи це надовго, бо тривало воно вже кілька років. Олексій Іванович був тут новою людиною і кожний постріл сприймав як катастрофу.Йому здавалось, що після війни він вже ніколи не почує цих моторошних звуків.Після кількох місяців розгубленості й дошкульного почуття того, що він не на своєму місці., лікар нарешті почав давати собі раду, як полководець в оточенні.Але ж не в облозі! Попри все спускався у Діл за електриком, за хлібом, який допомагав нести завгосп Стефан.