Повернення до Вавилона - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Він покірно згодився. Лінкольн повернувся до вітальні й запропонував йому випити.

- Що ж, чарку віскі можна,- відповів Чарлі.- Мою сьогоднішню порцію.

У вітальні було тепло - якось по-родинному тепло й затишно. Діти почували себе добре в цьому гнізді й не знали під крильцем у батьків ні тривог, ні страху. А батьки невтомно піклувалися про них, надаючи найменшому їхньому бажанню куди більшої ваги, ніж візитові Чарлі. Проти ложки мікстури, призначеної для дитини, всі його чвари з Меріон блідли й відходили на задній план. Ні, про Пітерсів не можна було сказати, що вони нудні й нецікаві люди; просто їм скрутно жилося, не було коли й голови підвести. Треба допомогти Лінкольнові знайти кращу роботу, поки цей банк не засмоктав його зовсім, подумав Чарлі.

У передпокої задеренчав дзвоник. Покоївка пройшла через вітальню й поспішила коридором до дверей. Дзвоник нетерпляче залунав знову, двері відчинилися, і всі троє у вітальні стрепенулись. Лінкольн став так, щоб видно було коридор, Меріон підвелася. Покоївка ввійшла перша, позад неї чулися голоси; належали вони Данкену Шефферу і Лоррейн Кворлес.

Вони були веселі, збуджені й аж заходилися сміхом. На мить Чарлі остовпів - як вони пронюхали адресу Пітерсів?

- Ай-ай-ай! - грайливо посварився пальцем на Чарлі Данкен.- Ай-ай-ай!

І вони знову зареготали. Стривожений, розгублений Чарлі квапливо потис обом руки й відрекомендував їх Лінкольнові й Меріон. Меріон, не розтуляючи уст, кивнула, позадкувала до каміна, де стояла її дочка, і обняла дівчинку за плечі.

Поволі скипаючи гнівом, Чарлі ждав, чим вони пояснять своє вторгнення. Нарешті Данкен п'яним голосом урочисто оголосив:

- Ми прийшли запросити тебе на обід. Нам з Лоррейн набридла ця гра в котика-мишки, і ми заявляємо, що ти не маєш права ховатися від нас.

Чарлі підійшов ближче, неначе збираючись грудьми виштовхнути їх за двері.

- На жаль, я зайнятий. Скажіть, де ви будете, і я подзвоню вам за півгодини.

Та вони наче й не чули його слів. Лоррейн присіла раптом на бильце крісла і, витріщивши очі на Річарда, вигукнула:

- Ой яке ангелятко! Підійди до мене, хлопчику.

Річард глянув на матір і не зрушив з місця. Лоррейн знизала плечима і обернулася до Чарлі:

- Ходім обідати. Твої родичі не образяться. Адже ми з тобою сто років не бачилися. Згадаємо давнину. Чи пак дивину.

- Я не можу,- гостро відповів Чарлі.- Ви йдіть обідайте, а я вам подзвоню.

І тоді з несподіваною люттю Лоррейн відповіла:

- Ну, гаразд, ми підемо. Тільки ти, видно, забув, як з'явився колись до мене о четвертій ранку, горлаючи, що хочеш випити. Я тобі тоді не відмовила. Ходімо, Данку.

Обоє повільно підвелися - їхні запухлі обличчя почервоніли від злості - й, заточуючись, зникли в коридорі.

- До побачення,- сказав Чарлі, відчинивши їм двері.

- До собачення! - відказала Лоррейн.

Коли він повернувся до вітальні, Меріон стояла в тій самій позі, тільки другою рукою тепер обіймала й сина. Лінкольн усе ще гойдав Онорію на руках, мов маятника.

- Яке свинство! - вибухнув Чарлі.- Яке дике свинство!

Ні Лінкольн, ні Меріон йому не відповіли. Він упав у крісло, схопив свою чарку, знову поставив її й сказав:

- Яке ж нечуване зухвальство треба мати, щоб, не бачивши людину два роки, отак узяти й...

Він не доказав. Меріон хрипло, розлючено видихнула: «Оххх», крутнулася на підборах і вибігла з кімнати.

Лінкольн обережно поставив Онорію на підлогу.

- Гайда обідати,- звелів він дітям, а коли ті вийшли, звернувся до Чарлі: - У Меріон розладнані нерви, вона не витримує струсів. А зустрічі з такими людьми просто валять її з ніг.

- Я ж їх не запрошував сюди. Вони випитали в когось твоє прізвище... Вони навмисне...

- Що ж, шкода. Нам від цього не легше. Вибач, я на хвилинку…

Залишившись на самоті, Чарлі скам'янів у кріслі. Він чув, як у сусідній кімнаті обідають діти, як вони весело перемовляються, забувши вже про сцену між дорослими. З іншої кімнати до нього долинали притишені голоси, потім дзенькнув важіль телефону - хтось узяв трубку,- і Чарлі квапливо перейшов у інший куток вітальні, щоб не чути, про що розмовлятимуть.

Незабаром Лінкольн повернувся.

- Знаєш, Чарлі, нам, видно, сьогодні не обідати разом. Меріон занедужала.

- Вона сердиться на мене?

- А як ти гадаєш? - жорстко відповів Лінкольн.- З її здоров'ям...

- Ти хочеш сказати, що вона тепер не віддасть мені Онорію?

- Не знаю. Твої друзі довели її до нестями. Зателефонуй мені завтра на службу.

- Будь ласка, поясни їй: я ні сном ні духом не відав, що вони поткнуться сюди. Я обурений не менше, ніж ви.

- Зараз я нічого пояснювати не можу.

Чарлі підвівся, взяв пальто й капелюха і рушив коридором до виходу. Потім, згадавши, вернувся, прочинив двері дитячої кімнати й сказав якимсь чужим голосом:

- До побачення, діти.

Онорія вискочила з-за столу, підбігла й пригорнулася до нього.

- До побачення, золотко,- мовив він глухо, а тоді якомога ніжніше, немовби намагаючись задобрити когось, додав: - До побачення, любі діти!

Шоферові таксі Чарлі наказав їхати до «Рітца». Він хотів зірвати злість на Лоррейн і Данкенові, але в барі їх не було, а він ще по дорозі зрозумів, що скандалом однаково не зарадиш. У Пітерсів він так і не пригубив чарки й тепер замовив віскі з содовою. Поль підійшов побалакати з ним.

- Ну й часи настали,- сумно поскаржився він.- Ми тепер не маємо й половини того, що мали. Про кого з американців не спитаю, кажуть: збанкрутував, якщо не в перший крах, то в другий. Ваш приятель Джордж Гардт, кажуть, утратив усе до останнього цента. Ви повернулися до Штатів?

- Ні, я тепер працюю в Празі.

- Хтось мені казав, що криза й вам вийшла боком.

- Мені вийшов боком бум, а не криза.

- Надто ризикували?

- Можна й так сказати.

Спогади про ту пору