Повернення до Вавилона - Фіцджеральд Френсіс Скотт
- А може, з'їси ще щось овочеве?
- Мені на другий сніданок завжди дають що-небудь одне.
Офіціант удавав, що страшенно любить дітей.
- Qu'elle est mignonne la petite! Elle parle exactement comme une Francaise. 3
- А що візьмемо на десерт? Чи, може, потім вирішимо?
Офіціант зник. Онорія очікувально подивилася на батька.
- Куди ми сьогодні підемо?
- Спочатку до нашого магазину іграшок на вулицю Сен-Оноре - накупимо тобі всього, чого забажаєш. А потім - на вар'єте в «Ампір».
Повагавшись, вона сказала:
- На вар'єте - ходім, а от до магазину іграшок мені не хочеться.
- Чому?
- Ти ж уже купив мені цю ляльку.- Вона взяла ляльку з собою.- І в мене повно всяких іграшок. А ми тепер не багаті, еге ж?
- Ну, справді багатими ми ніколи й не були. Але сьогодні ти одержиш усе, що тобі заманеться.
- Гаразд,- зітхнула вона.
Він не дозволяв собі балувати дочку, коли про неї піклувалися її мати й гувернантка-француженка. Але тепер він більш не стримував себе й відкинув зайву суворість. Він мусив бути для неї за батька й за матір водночас і хотів, щоб вона нічого від нього не приховувала.
- Дозвольте з вами познайомитись,- поважно сказав він.- Мене звуть Чарльз Джей Уейлс, я живу в Празі.
- Ох, татку! - пирснула вона.
- З ким маю честь? - чемно провадив він далі.
Вона відповіла йому в тон, одразу ж увійшовши в роль:
- Мене звуть Онорія Уейлс, я живу в Парижі, на вулиці Палатін.
- Ви одружені?
- Ні, незаміжня.
Він показав на ляльку.
- Але у вас, бачу, є дитина, мадам.
Відцуратись її дівчинці не хотілось. Вона притисла ляльку до себе і швиденько придумала:
- Розумієте, я була одружена, але тепер живу сама. Мій чоловік помер.
Він квапливо запитав:
- А як звуть вашу дитину?
- Сімона. Я її так назвала на честь моєї найліпшої шкільної приятельки.
- Мені приємно було довідатись, що ви вчитеся добре.
- Цього місяця я в класі - третя,- похвалилася вона.- Елсі,- так звали її двоюрідну сестру,- аж вісімнадцята, а Річард - той взагалі пасе задніх.
- Річард і Елсі - гарні діти, правда?
- Еге ж. Річард кращий, та Елсі теж непогана.
Він обережно, ніби мимохідь, спитав:
- А з дорослих хто тобі подобається більше - тітка Меріон чи дядько Лінкольн?
- Більше все-таки дядько Лінкольн.
Він помітив, що люди звертають на неї увагу. Коли вони вдвох ввійшли до ресторану, з усіх боків чувся шепіт: «Чарівна»,- а тепер відвідувачі за сусіднім столиком досить безцеремонно розглядали її, наче перед ними була не дитина, а якась екзотична квітка.
- Чому ми не живемо разом? - раптом спитала вона.- Тому що мама померла?
- Тобі треба жити в Парижі, щоб добре вивчити французьку мову. І тато не міг би доглядати тебе так добре, як доглядають тут.
- А мене вже й не треба дуже доглядати. Я все вмію робити сама.
У вестибюлі ресторану його гукнули чоловік і жінка.
- Боже, старий Уейлс!
- Добридень, Лоррейн... Привіт, Данку.
Перед ним несподівано постали привиди давніх часів: Данкен Шеффер, приятель по коледжу, і Лоррейн Кворлес, вродлива, білява тридцятилітня жінка, одна з тих, що золотої пори три роки тому допомагала їм змішувати тижні й місяці в суцільну хмільну ніч.
- Цього року мій чоловік не зміг приїхати,- відповіла вона на запитання Чарлі.- Ми тепер злидарі. А мені сказав: надсилатиму двісті доларів на місяць - і живи як знаєш... Це твоя доня?
- Вертайтесь назад, візьмемо столик,- запропонував Данкен.
- Не можу.- Чарлі радів, що є привід відмовитися. Колись Лоррейн вабила його своєю хтивою, хижою красою, але тепер вони жили в різних часових вимірах.
- То, може, зустрінемось пізніше й пообідаємо разом? - сказала вона.
- У мене справи. Дай мені свій телефон - я подзвоню.
- Чарлі, по-моєму, ти тверезий,- сказала вона, прищуливши очі.- Їй-богу, Данку, він тверезий. Ану щипни його - тверезий він чи ні?
Чарлі кивком голови показав на Онорію, Лоррейн і Данкен засміялися.
- Де ти зупинився? - поцікавився Данкен.
Чарлі завагався - йому не хотілось називати їм свій готель.
- Та ще, власне, ніде. Краще давайте я вам подзвоню. Ми зараз їдемо на вар'єте в «Ампір».
- Правда? Я теж хочу! - вигукнула Лоррейн.- Хочу подивитися на клоунів, і на акробатів, і на жонглерів. Ходім на вар'єте, Данку!
- Але ми ще маємо залагодити деякі справи,- сказав Чарлі. - Тож до зустрічі в «Ампірі».
- Що ж, гаразд, задавако, гаразд... До побачення, лялечко.
- До побачення,- чемно вклонилась Онорія.
«Краще б ми не зустрічалися»,- подумав Чарлі. Він розумів, що вразив їх своєю нормальністю, своєю серйозністю, вони відчули в ньому силу, якої їм так бракує, і тепер вона вабитиме їх до нього.
В «Ампірі» він хотів посадити дочку на своє згорнуте пальто, але вона рішуче відмовилась. Онорія була вже майже сформована особистість, із своїми звичками та вподобаннями, й Чарлі охоплювало дедалі більше бажання прищепити їй щось своє, поки вона ще піддається його впливові. Але на це потрібен час.
В антракті вони зустрілися з Данкеном та Лоррейн у фойє, де грав оркестр.
- Вип'ємо?
- Гаразд. Але не біля стойки - сядемо за столик.
- Зразковий батько!
Неуважливо слухаючи Лоррейн, Чарлі стежив за поглядом Онорії - дівчинка задумливо роздивлялася довкола. Що вона бачить, про що думає?
Їхні погляди зустрілись, Онорія всміхнулася.
- Такий смачний лимонад,- промовила вона.
Що вона хотіла сказати? Що він сподівався почути від неї? Потім, коли вони в таксі верталися додому, він пригорнув її до себе.
- Люба, ти згадуєш маму?
- Так, іноді згадую,- якось невпевнено відповіла вона.
- Я не хочу, щоб ти її забувала. В тебе є її фото?
- Здається, є. В тітусі
