Повернення до Вавилона - Фіцджеральд Френсіс Скотт
- Чому ж не думав. Я думав. Але у нас із Гелен не виходило життя. А на опікунство я погодився, лежачи лежма в лікарні, та ще й після звістки, що банк мій прогорів і я лишився без цента за душею. Крім того, я ладен був піти на що завгодно, аби тільки Гелен полегшало. Але тепер усе змінилося. Я не п'ю, не гуляю, працюю, як чорт...
- Прошу тебе при мені не лаятися.
Він розгублено подивився на Меріон. Неприхована ворожість бриніла в кожному її слові. Вона боялася жити, вона спорудила з своєї боязні непроникний мур і розмовляла з Чарлі з-за того муру. Цей дріб'язковий випад був, мабуть, наслідком якоїсь недавньої сутички з куховаркою. Ні, не можна залишати Онорію в руках людини, що так ненавидить його. Рано чи пізно ця ненависть прорветься в ненароком кинутому слові, в жесті чи просто у виразі обличчя, прорветься й западе Онорії в душу, назавжди перейде до неї. Але він не дав волі своїм почуттям - і тим здобув хоча й невелику, та все ж таки перемогу: Лінкольн, присоромлений безглуздим спалахом дружини, жартівливо спитав, відколи це слово «чорт» стало для неї лайкою.
- І ще одне,- сказав Чарлі.- Я можу тепер створити їй якнайкращі умови. Я випишу для неї гувернантку з Парижа. В Празі у мене нова квартира...
Він затнувся, зрозумівши свою помилку. Нащо ж було наголошувати, що він знову заробляє вдвічі більше, ніж вони.
- Звісно, ти можеш дати їй те, що нам і не снилося,- мовила Меріон.- Коли ти розкидався грішми, нам доводилося лічити кожен франк... Звісно, тепер ти знову візьмешся за своє.
- Ні, я вже навчений. Адже ви знаєте - я десять років працював як чорний віл, поки мені не всміхнулося щастя - тоді воно багатьом усміхалося, але мені особливо. Посипалося стільки грошей, що далі працювати було вже наче й ні до чого, от я й покинув роботу. Але вдруге я таким дурним не буду.
Запала довга мовчанка. В усіх трьох нерви були напружені до краю, і вперше за цілий рік Чарлі захотілося випити. Він уже не сумнівався, що Лінкольн ладен віддати йому Онорію.
Меріон раптом пройняв дрож. Розум підказував їй, що Чарлі вже міцно стоїть на ногах, і, як мати, вона не могла не зрозуміти його бажання; але вона з самого початку ставилася до нього з упередженням - їй чомусь не вірилося, що сестра буде щаслива за таким чоловіком, а після тієї жахливої ночі упередження переросло в ненависть. Сталося все те в пору її життя, коли безнадія, викликана хворобами і скрутою, упевнила її в думці, що світом заправляє зло й людина людині - вовк.
- Я не можу не думати про це! - зненацька скрикнула вона.- Я не знаю, наскільки ти винен у смерті Гелен. Нехай твоя совість буде тобі суддею.
Біль пронизав його, мов удар електричного струму. Він сам не знав, як усидів на місці, як стримав крик, що розпирав горло. Тримайся, наказав він собі. Тримайся.
- Тихо, тихо,- збентежено промовив Лінкольн.- Я особисто ніколи не вважав, що ти винен у її смерті.
- Гелен померла від хвороби серця,- глухо проказав Чарлі.
- Атож, від хвороби серця,- озвалася Меріон, неначе вкладаючи у ті слова зовсім інше значення.
А потім, спустошена після вибуху почуттів, вона побачила все як є й зрозуміла, що Чарлі взяв гору. Вона глянула на свого чоловіка, але не знайшла в його очах підтримки й несподівано легко, так немов ішлося про якусь дріб'язкову справу, здалася - підхопилася на ноги й вигукнула:
- Роби що хочеш! Онорія твоя дитина. Я не маю ні сили, ні нервів опиратися тобі. Але якби йшлося про мою дочку, я б її радше...- Вона вчасно стрималася.- Вирішуйте без мене. Я не можу цього знести. Мені погано. Я піду ляжу.
Вона стрімко вийшла з вітальні. За мить Лінкольн сказав:
- Меріон сьогодні сама не своя. Ти ж знаєш, як вона близько бере все до серця.- Він говорив майже вибачливим тоном.- Коли жінка забере собі щось у голову...
- Та вже ж.
- Але все буде гаразд, Чарлі. По-моєму, вона вже зрозуміла, що ти... що тобі можна довірити дитину. І що ми не маємо більше права стояти між тобою й Онорією.
- Дякую, Лінкольне.
- Я, мабуть, піду гляну, як вона там.
- Я вже йду.
Виходячи на вулицю, він усе ще тремтів, але прогулянка по вулиці Бонапарта до набережної заспокоїла його, а зійшовши на міст через Сену, свіжу й прозору під ліхтарями, він був уже сповнений радісного піднесення. Потім, у ліжку в своєму номері, він довго не міг заснути. Перед очима в нього стояла Гелен. Гелен, яку він так кохав, поки вона не почала зловживати його коханням, а він не відповів їй тим самим, поки вони не порвали своє кохання на шматки. Того лютневого вечора, що так запав у пам'ять Меріон, сварка назрівала поволі, протягом кількох годин. Нарешті Гелен поскандалила з ним у «Флоріді», потім він спробував забрати її додому, а тоді вона за столиком поцілувала отого шмаркача Вебба - і в істериці наговорила всіх отих непростимих речей. Він повернувся додому сам і, не тямлячи себе від люті, замкнув за собою двері. Звідки було йому знати, що вона приїде за годину сама, що надворі лютуватиме хуртовина й Гелен блукатиме вулицями в бальних туфельках, напівпритомна після п'яної істерики, неспроможна навіть зупинити таксі? А після того - тяжке похмілля: чудом уникнувши запалення легенів, вона впала, однак, у найчорнішу депресію. Вони «помирилися», але то був уже початок кінця, а Меріон, свідок усього того, вирішила, що сестра її мучиться за недолюдком-чоловіком, і зненавиділа його.
Спогади наблизили Гелен до нього, і в світло-сірому м'якому серпанку напівсну, що огорнув його над ранок, він знову почув її голос. Вона казала, що він робить усе правильно,- Онорія повинна жити з ним. Вона казала, що її радує його поведінка і що вона тепер спокійна за нього. Вона казала ще багато чого - багато приємного, але розмовляла з ним, сидячи в гойдалці, убрана в біле, й розмовляючи, гойдалася все швидше й швидше, і під кінець він уже зовсім не
