В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

за чо­ти­ри днi Мав­ру з шат­рiв та так ви­ря­ту­ва­ти її вiд ли­ха, смер­тi. А ма­ючи її раз по­за шат­ра­ми, во­ни вва­жа­ли її вря­то­ва­ною. Мав­ра бу­ла муд­ра i хит­ра i, пев­но, дасть со­бi ра­ду в жит­тi, за­ки знов ко­ли стрi­нуться. Ди­ти­ну її пiд­ки­не Анд­ро­на­тi без­дiт­но­му ба­га­че­вi… мо­же, от там десь в од­нiм iз сiл за го­рою Ча­ба­ни­цею, i бу­де все доб­ре. Лiп­ше так, нiж за­ги­ба­ти або бу­ти по­ка­лi­че­ною на весь вiк. Ра­ду лю­бив iно­дi ка­лiцт­вом ме­та­тись на своїх во­ро­гах, i то­го бо­яв­ся ста­рий му­зи­ка.

I на­ко­ли справ­дi всi зас­ну­ли сильним сном вiд трун­ку, зап­рав­ле­но­го Анд­ро­на­тi усип­ля­ючим зiл­лям, за кот­рим хо­­див вiн два днi по го­рах, Анд­ро­на­тi i то­ва­риш ви­нес­ли Мав­ру з ди­ти­ною з шат­ра.

Не ги­ну­ти ма­ла во­на, мо­ло­да i крас­на, оди­но­ка ди­ти­на йо­го, як яка звi­рю­ка, але жи­ти. Жи­ти мiж доб­ри­ми людьми ще дальше. Свiт ши­ро­кий, бог го­дує всiх i її ви­го­дує та­кож. При Ра­ду їй ос­та­ва­тись го­дi, - вiн пiмс­титься на нiй на цi­ле жит­тя, на­ко­ли во­на ли­ше пi­дiй­меться на но­ги. В сво­го сла­в­но­го батька, се­миг­радсько­го ота­ма­на ци­га­нiв, своєю зло­бою вдав­ся, ли­хий i мсти­вий, як смерть, дар­ма що крас­ний, як мi­сяць, i по­над свiй вiк муд­рий.

Мавра, та­кож упоєна зiл­лям, спа­ла, мов мерт­ва, як її ви­но­си­ли, i не чу­ла нi­чо­го. Лиш мi­сяць ба­чив та зо­рi, що дi­ялось, бiльше нiх­то.

Андронатi дзво­нив зу­ба­ми, як її ви­но­си­ли, з жа­лю уги­нав­ся. Але лiп­ше нес­ти на лас­ку мiж чу­жi лю­ди, як ба­чи­ти вби­тою або на­вi­ки по­ка­лi­че­ною. Так все ще по­ба­чить її ко­лись у жит­тi, пiз­нi­ше або скор­ше вiд­най­де, але ка­лi­кою ба­чи­ти гiр­ше, як смерть.

Iшли Ча­ба­ни­цею поп­ри гуч­ли­ву рi­ку, що пi­ни­ла­ся i ме­та­ла­ся в своїм ло­жиську, ди­ким роз­го­ном роз­би­ва­ючи­ся вiд ча­­су до ча­су об ве­лет­нi-ка­ме­нi.

Iшли в про­тив­ну сто­ро­ну вiд своїх шат­рiв, аж най­шли вiд­по­вiд­не мiс­це, де бу­ли пев­нi, що во­но i опо­да­лiк вiд се­ла, i… на­вi­ду­ва­не людьми.

Недалеко мли­на не­дав­но пов­до­вi­лої ба­гач­ки Iва­ни­хи Ду­би­хи, гетьте вiд се­ла, ук­ла­ли Мав­ру пiд ви­со­кою, роз­ло­жис­тою сме­ре­кою i зос­та­ви­ли.

Смерека ува­жа­ла­ся ци­га­на­ми свя­тим де­ре­вом, що охо­ро­няє вiд смер­тi i є то­ва­ри­шем ци­га­на. По­ки що бу­ла во­на те­пер оди­но­кою охо­ро­ною не­щас­ли­вої, до­ки не зми­ло­сер­ди­ть­ся над нею яка людська ду­ша. Обiч спля­чої пос­та­ви­ли клу­­нок з усi­ма її ре­ча­ми i чер­вiн­ця­ми, що зiб­рав то­ва­риш-ци­м­ба­лiст з зем­лi i да­ру­вав те­пер доньцi сво­го вiр­но­го при­яте­ля Анд­ро­на­тi.

Вiдтак пiш­ли.

Товариш впе­ред, щоб ляг­ти на­зад на своє мiс­це, не збу­див­ши в нi­ко­го пi­доз­рiн­ня, а Анд­ро­на­тi пiз­нi­ше. Анд­ро­на­тi вер­нув­ся на хвильку са­мий до доньки.

Ще спа­ла…!

Поплакавши ко­ло неї гiр­ки­ми сльоза­ми та про­мо­вив­ши над нею ча­рiв­нi якiсь сло­ва, що ма­ли охо­ро­ня­ти її в да­ль­шiм жит­тi вiд зла, заб­рав її бi­ло­го си­на i пi­шов. Ту­лив йо­го нiж­ним ру­хом до се­бе, вод­но про­мов­ля­ючи та прок­ли­на­ючи, щоб той во­рог, що зба­ла­му­тив йо­го ма­тiр, до­вiв до оцього не­щас­тя, не дiж­дав нi­ко­ли ста­ну­ти пе­ред гос­по­да бо­га… а ти­няв­ся вiч­но в злид­нях i жу­рi… в го­ло­дi i хо­ло­дi по свi­тi. Щоб вiн сього не дiж­дав.

Куди нiс си­ро­ти­ну? - пи­тав се­бе. Не знав ще. До яко­го ба­тька-ма­те­рi? Вiн їх не знає, не ба­чив, не чув ба­га­то про них - а iде. Чи пiд­ки­не в щас­ли­ву го­ди­ну? До­ки жит­тя йо­го, вiн бу­де заєдно во­ро­га прок­ли­на­ти. А йо­го прокльони страш­нi, їх бо­яли­ся всi. Во­ни справд­жу­ва­ли­ся.

I йшов.

Iшов пiд го­ру вузькою стеж­кою, що роз­по­чи­на­ла­ся не­да­ле­ко мли­на Iва­ни­хи Ду­би­хи i об­ви­ва­ла по пра­вiй сто­ро­нi Ча­­ба­ни­цю, хо­ва­ла­ся чим­да­лi в лiс, а пра­во­руч ве­ла са­ме по­над край гли­бо­ко­го яру-про­пас­тi, якою гнав який­сь шум­ли­вий по­тiк.

"Бiла" та стеж­ка, як її зва­ли лю­ди в се­лi, то пну­ла­ся вго­ру, то спус­ка­ла­ся знов ниж­че, вiд­по­вiд­но до фор­ма­цiї го­ри Ча­ба­ни­цi, i все пра­во­руч поп­ри гли­бо­кий тем­ний яр, що дi­лив; впро­чiм, Ча­ба­ни­цю вiд дальшої су­сiдньої ска­лис­тої го­ри, звер­не­ної до Ча­ба­ни­цi стрiм­кою за­лiс­не­ною стi­ною, i її бi­лої стеж­ки.

Та бi­ла стеж­ка тяг­ну­ла­ся то гус­тим лi­сом Ча­ба­ни­цi, то знов гар­ни­ми ле­ва­да­ми i ца­рин­ка­ми, а все ос­та­ва­ла­ся од­на­ко­во бi­ла i ву­зенька.

Врештi скiн­чи­ла­ся.

Скiнчившися, во­на не­на­че при­ляг­ла, розп­ли­ла­ся в якiй­сь до­ро­зi, що тяг­ла­ся впо­пе­рек звiд­кись поп­ри бi­лу стеж­ку i, вiд­ти­на­ючи її дальшу путь, пог­ли­ну­ла ву­зенький, мов рi­ка, по­тiк в се­бе. З сi­рою дни­ною враз увiй­шов Анд­ро­на­тi в третє се­ло вiд Ча­ба­ни­цi, що ле­жа­ло вже не­да­ле­ко од­ної го­ри, яка зно­си­ла­ся са­ме на угорськiй гра­ни­цi.

Не дов­го вiн так iшов, а все був вже весь зiп­рi­лий.

Сiв край лi­су на го­рi й розг­ля­нув­ся. Сон­це са­ме за­по­вi­да­ло схiд, а сме­ре­ки ди­ха­ли хо­лод­ним за­па­хом жи­ви­цi. По­ра­нок iшов до розс­вi­ту, але всю­ди па­ну­ва­ла ще свя­та по­ран­ко­ва ти­ша.

Всюди ще сон.

Старий батько з бi­лим вну­ком на ру­ках шу­кав чо­гось го­ст­рим оком там, вни­зу се­ла.

Не мiг вiд­най­ти, дар­ма що в нiм ду­ша дри­жа­ла.

Там, в до­ли­нi, в се­лi пiд го­рою Ча­ба­ни­цею, не­да­ле­ко би­ст­рої рi­ки, в лi­сi, де лиш не­да­ле­ко са­мiт­ний млин з рi­кою враз гу­дить, по­ки­нув хо­ру доньку, мов звi­рю­ку, щоб влас­нi лю­ди не стра­ти­ли, не по­ка­лi­чи­ли, а тут дер­жить її не­щас­но­го си­на, щоб пiд­ки­ну­ти йо­го чу­жо­му без­дiт­но­му ба­га­че­вi в до­лах, i от якось не щас­титься.

Сива мря­ка, мов умис­не, мов не хо­че здiй­ми­ти­ся з се­ла, щоб вiдс­ло­ни­ти йо­му до­ро­гу, якою має iти, по­ка­за­ти осе­лю за­мож­нi­шо­го газ­ди. А день чим­раз роз­вид­нюється, чим­раз зрос­тає.

Зiтхнув тяж­ко. От чо­го до­жив. Що су­ди­ло­ся чи­ни­ти. Вчо­ра роз­бив з жа­лю, про­ща­ючись з донькою пiс­нею, свою скрип­ку, ли­шив жiн­ку i пi­шов. А як по­вер­не, хто знає, чи зас­та­не жи­ву. Ци­га­нiв лиш ци­ган знає - що в них ки­пить, що в них коїться. От що зна­чить ци­ганське жит­тя. Ни­нi тут, завт­ра там, а по­завт­ра, мо­же, i мерт­вий. Йо­му при­га­да­ла­ся на­раз каз­ко­ва, вже май­же ти­ся­чо­лiт­ня ле­ген­да про при­чи­ну вiч­ної ци­ганської манд­рiв­ки i злид­нiв. Бу­ду­чи ще в Єгип­тi, во­ни не прий­ня­ли Ма­рiї з Йо­си­фом та бо­жим ди­тят­ком у се­бе на вiд­по­чи­нок, - i че­рез те за ка­ру ти­ня­ю­ть­ся, манд­ру­ють спо­кон­вi­ку по свi­тi. I чи скiн­читься ко­ли оця ка­ра гос­под­ня? Вiд­бу­дуть її? - пи­тав­ся.

Усмiхнувся гiр­ко, мов у снi.

Правдоподiбно, до­ки плем'я ци­ганське бу­де iс­ну­ва­ти - во­­на не скiн­читься…

А те­пер йо­го вчи­нок з донькою та з бi­лою не­вин­ною ди­ти­ною її, чи не ка­ра се ще, не по­ку­та яка? Гос­по­ди бо­же, зми­ло­сер­ди­ся над грiш­ним на­ро­дом твоїм - вiн кається. В злид­нях i по­ко­рi, в го­ло­дi i хо­ло­дi кається вiн тяж­ко.

Прошептавши сi сло­ва, вiн жде.

Мряка ви­сить над се­лом, не здiй­мається ще. Во­на чи не спи­няє ди­ти­нi вступ. Чи