Викрадення - Тендюк Леонід
Вони — найбільші дотепники й веселуни на світі. А ще — люди енергійні й заповзятливі.
Василь Окань (він щойно завітав до нас, підвахтових, у каюту) теж з Одеси. То вітер мандрів, романтична вдача заманили його на Далекий Схід.
Одначе Василь не схожий на своїх земляків, хоч і намагається бути дотепним і практичним. Жарти його не завжди смішні, а всі наміри досягти житейської вигоди й благополуччя (задумав побудувати кооперативну квартиру — розтринькав гроші, поступав у технікум — провалився, дівчина, з якою дружив, — покинула) кінчаються невдало.
От саме про це ми нині й заходилися з Куксою пащекувати, "перемиваючи" Оканеві кісточки.
— Пристрасть до віршування зробила Василя таким безпорадним і незахищеним, — просторікував Кукса.
— А міг же бути справжнім, діловим одеситом! — додав я.
Сам Сашко, я знаю, поезії не любить. За все життя він прочитав хіба що буквар та листи, які надсилає Моніка. Правда, вивчив також напам'ять кілька сороміцьких куплетів, що їх склав про нашого штурмана Окань, і, як той папуга, сипле тепер ними доречно й просто так, аби не мовчати.
— Ех, Василю, Василю, правду ти писав: "Море нам дає не гроші — тусани приносить і горе".
— Загинув у тобі через ту чортову романтику хохмач і великий пройдисвіт, яким був, до речі, твій земляк Остап Бендер.
— Меліть, меліть! — підохочував Окань, умостившись під рундуком на лаві. — Язик усе одно без кісток.
Зиркнувши в ілюмінатор, він раптом вигукнув:
— Ба! Кого я бачу? Одеса-мама!
На зморшкуватих брижах неподалік від "Садка" погойдувалось судно.
Вподовж його борту чорним по білому було виведено: "Кашалот". А на кормовій, полусканій, в плямах іржі й сурику обшивні, там, де хвилі щоразу намагаються перехлюпнути через ватерлінію, замість Одеса — порту приписки "Кашалота" — три напівзітерті літери: ОСА.
— Прийшла коза до воза! — кинув я.
Одеситів із "Кашалота", команду забезпечення наших підводних робіт, ми чекали давно. Намічалось зустрітися з ними ще в Сінгапурі.
Угледівши ту "ОСУ", Окань схопив олівець, шмат газети, і от уже залящало:
Надворі ще не осінь,
А вже злетілись оси.
Яка ж бо то краса,
Коли дзижчить ОСА!
— Клянуся пам'яттю покровителя моєї покійної прабабусі — дюка Армана Емманюеля дю Плессі Рішельє і головою засновника нашого квітучого міста адмірала де Рібаса, — цей хлопець, що говорить віршами, — одесит.
— Угадав! — закричали ми, й собі висунувшись з ілюмінатора. — Він нешлюбне дитя Молдаванки.
— От бачте! — зрадів говіркий бородань з "Кашалота", до якого долинуло сказане нами. — Інтуїція мене не підвела. Мамочка! — схопився він за серце. — Та ви, мабуть, не розкумекали, кудою ми топали. То чуйте: після того, як агресивна прем'єрша — тітка Голда Мейєр послала своїх пейсиголовців бомбити Єгипет і Суецький канал закрили, нам довелось обгинати мис Доброї Надії — навіть в Аден, де мали отоварюватися, не зайшли! Такий гак зробили! А ще ж заштормило. Кошмар! Це, скажу я вам, не в Одесі по Дерібасівській прогулятися. Ну, а тепер наша лайба на чистоводді. Привіт вам, азіати, від мене, матроса Забулдиги, і всієї команди славетного "Кашалота".
Він схрестив руки на грудях і з викінченою галантністю поклонився.
— Салют відважним мореплавцям! — хором відповіли ми.
Зачувши лемент, із кают повибігали учасники експедиції — океанологи, матроси.
На палубах "Кашалота" теж з'явилися люди.
Одесити махали руками, навперебій запитували, як плавалось, чи давно ми тут. Пропонували купити — мовляв, є зайві — якісь "шедевральні" імпортні плавки, леза, інший крам.
— Хоч сам я одеський араб, але скажу: не гоже, браття, об'єгорювати православних, — по-джентльменськи втрутився Забулдига.
Торг не відбувся. Під щемливий мотив пісні ("Бродяга я, бродяга я…"), що лунала з усіх гучномовців, від "Кашалота" відчалила шлюпка.
Двоє матросів, налягаючи на весла, чимдуж гребли, а високий, в насунутій на очі мічманці капітан, широко розставивши криві, "кавалерійські" ноги, стояв посередині.
Човен прямував до "Садка".
Не гаючи часу, ми заходилися вивалювати парадний трап. Та високий гість нас зупинив:
— Ша, матроши! — не вимовляючи й плутаючи шиплячі, кумедно прошепелявив він. — Капітан Макотруш ше ждатний лажити й по шторм-трапу.
Старий, підтоптаний, він напрочуд легко скочив на приступку трапа і, схопившись за гойдливий канат — ми й оком не встигли кліпнути, — піднявся вгору.
— Англійський бард Ред'ярд Кіплінг помилявся, коли писав: "Захід є Захід, а Схід — то є Схід, і з місця не зрушать вони!" Он — красномовне спростування помилки зарозумілого британця! — і Василь Окань метнув лукавий погляд туди, де на відкидному майданчику наш Гордій Гордійович уже тиснув руку шепелявому представникові Заходу — капітану Макотрушу, точніше — Макотрусу.
До вахти лишалося майже дві години, і я так і не відпочив, з Оканем та Куксою тиняючись по палубі.
Виявляється, поки "Кашалот" плавав уздовж Африки, запас прісної води, взятої ним у Лас-Пальмасі на Канарах, витратили. Одесити просили допомогти.
Дарма що синоптики пророчили шторм, вітер стих, хвилі вляглися.
Для перекачування води "Садко" впритул підійшов до "Кашалота". Операція відібрала кілька годин.
Потім кораблі розійшлися, лігши в дрейф неподалік один від одного.
— Ти — мені, я — тобі, штарина! — урочисто виголосив капітан Макотрус, обіймаючи Гордія Гордійовича.
— Агов! — гукнув він. — Переправляйте артиштів.
Які там іще артисти?
Ми бачили, як з "Кашалота" спускають мотобот. В яскравих костюмах — цигани, чи що? — одесити невдовзі висипали на палубу.
— Полундра! — заволали вони. — Ширше коло.
Наші хлопці розступилися, і танцюристи вийшли в центр.
Троїсті музики — балалайка, гітара, бубон — примостилися на трюмі. Макотрус щось прошепелявив, матроси подали йому балалайку.
— Ну, шоколи, ж богом! — і він ударив по струнах.
Гітара й бубон підхопили мелодію. Лицедійство почалося.
Граціозно й плавно кружляли моряки в танку, йшли навприсядки. Гоп! гоп! — викидали ногами хитромудрі колінця.
— О-ох, не можу! Потримай, Гайовий, мій кітель.
І Гордій Гордійович, накульгуючи та вигукуючи "аса!", кинувся танцювати "Шаміля". Він танцював, аж поки впрів — сорочка прилипла до спини, чуб став, як квач, мокрий.
— Цирк! — скривив губи в саркастичній посмішці штурман.
— Навіщо ви так, Мегеровичу?
Штурман демонстративно відвернувся і пішов у каюту.
А нам було весело.
До вечора гостювали на "Садку" одесити. Їздили до них на судно й ми. Щедрі господарі навіть стіл накрили. Але таки кільком із нас, поки вечеряли, продали плавки.
Між іншим, сказали: "Кашалот" йшов у океані навпомацки — магнітна буря вивела з ладу і його компаси.
А те, що ми стрілися, — чиста випадковість, бо хоч відважні сини Одеси і брали пеленг, своїх координатів не знали.
Спільними зусиллями визначили ми місцеперебування кораблів, та й рушили далі, в квадрат "X".
Обстановка змінилася. Вранці Максим Роскошний прийняв радіограму. В район банки Корона, сповіщали нам, можна не поспішати — туди прибули інші кораблі.
Ми з Куксою піднялися на місток — починалася вахта.
…Бурунились, вируючи, стрічні течії. Вода ніби кипіла, вона ставала дедалі каламутнішою. У ній плавали довгасті пасма водоростей, стебельця відірваної від дна трави — свідчення того, що недалеко мілина.
З ехолотної підтвердили: глибини зменшуються.
— Стоп машина!
Капітан вийшов із рубки.
— Нічого не помітив? — оглянувши далечінь, запитав.
— Крім "Кашалота", ні цяточки, — відповів я.
— Даремно я тебе похвалив, — буркнув Гордій Гордійович. — Ану, роззуй очі та уважніше глянь!
Я напружив зір. Ліворуч по борту ледь виднілися кораблі.
Присоромлений, почав було доповідати запізнілу обстановку:
— Ліворуч тридцять — два невідомі кораблі паралельним курсом ідуть нам назустріч. Праворуч…
— Досить, Гайовий! — обірвав капітан. — Зір у тебе орлиний. От тільки гав на вахті ловиш. Мерщій до радиста! — наказав. — Нехай зв'яжеться по рації та довідається, що за кораблі.
"Плями мазуту, рештки потрощених човнів, набубнявілі тіла утоплеників…" — так або схоже на це описують сліди морських катастроф.
Нічого подібного в квадраті "X" банки Корона ми не побачили. Та хіба ж побачиш, якщо той затонулий "Оріон" — крихітка, а нещастя трапилося в глибинах.
Океан сріблясто вигравав під сонцем. Зубчаті хвилі, втихомирені й принишклі, котилися в безвість.
З далини, на тлі блакитного неба, там, де воно непомітно зливалося з водою, ледь окреслюючись, проступали силуети кораблів, за які мені щойно влетіло від капітана.
Кораблі наблизились. То були, як і ми, шукачі Гондвани.
"Садко", "Кашалот", кілька іноземних суден — ціла флотилія нарешті зійшлася докупи.
Розділ восьмий
У КАМ'ЯНІЙ ПАСТЦІ
Глибини були майже п'ятикілометрові.
"Садко" лежав у дрейфі, за кілька миль від того місця, де починалася банка Корона. Течії й вітер уперто зносили корабель на схід, убік мілини, і ми, стернові, тільки те й робили, що знову відводили його в океан.
Кукса на вахту з'явився похмурий.
— Яка тебе муха вкусила? — поцікавивсь я, залишаючи ходову рубку.
— Не муха, голубе, а крокодил у сукні. На, полюбуйся! — і він кинув на планшир містка, об який я стомлено зіперся, цілий стос радіограм.
"МІЙ КОТИКУ МІЙ КОТЯ МІЙ КОТЬКА, — прочитав я. — СУМУЮ ПЛАЧУ ЗА ТОБОЮ ГІРКО".
Ясно. Послання було — подібне Кукса вже показував — від Моніки.
Пробіг очима ще кілька папірців. Не хотілося більше зазирати в чужу душу, я повернув бланки Сашкові.
— Нічого жахливого не бачу.
— Нічого? А оце! — і Кукса тицьнув пальцем в одну з радіограм.
"ТИ КОТИКУ СНИВСЯ МЕНІ ВСЕНЬКУ НІЧ КРАПКА НІБИ Я ТЕБЕ ДОГАНЯЛА І НЕ МОГЛА ДОГНАТИ ДВІ КРАПКИ ПРОКИНУЛАСЬ ПОМ'ЯТА КОМА НЕНАЧЕ ПО МЕНІ ПРОЇХАВ ТРАКТОР ЗНАК ОКЛИКУ НЕХАЙ ТЕБЕ БЕРЕЖЕ МІЙ ТАЛІСМАН КОМА ТОБТО ЗАЯЧИЙ ХВІСТ
МОНІКА".
— Ну, не дурна дівчина? — палав гнівом Кукса. — Так ганьбити мене перед товаришами. Я вже і те й се, вмовляв, закликав до стриманості — ніщо не помагає. Порадь, да Гама, — ти ж у нас мудрий! — як її вгомонити.
— А ти цього хочеш?
— Та так собі… Взагалі — хочу! — зізнався він.
— Тоді напиши, що рейс скоротили і ми незабаром повернемось — вона й перестане засипати тебе своїми "котями" й "котьками".
— Це — ідея! — зрадів Сашко. — Дякую щиро.
Поки штурман щось вимірював на карті, Кукса подався в радіорубку.
— Куди це твій друг так прудко побіг? — запитав Юрко Ступа, принісши нам останнє показання ехолота.
— Водички попити, — злукавив я, — Спрага мучить.
Сашко скоро й вернувся.
— Все о'кей! — підморгнув значливо.
Ось вона, та крайність! — подумав я.
