Викрадення - Тендюк Леонід
ВИКРАДЕННЯ
Повість
"Садко" стояв над глибоководною западиною в Індійському океані. Минав останній місяць далекого плавання.
Пасатний вітер стиха лопотів довкола, обціловуючи засмаглих, одягнутих у тропічні шорти матросів, що з самого ранку поралися на палубі.
Ще недавно я теж відчував його пестливий дотик. Потім мене й трьох моїх товаришів для компресію ванн я помістили в барокамеру. Спливло трохи більше доби. З житлового відсіку того гіпербаричного комплексу ми перейшли у так званий дзвін-ліфт. Стріла кран-балки, описавши розгонисту дугу над кормою, вивалила підводний апарат за борт.
— Майна! — пролунав наказ.
Тугі металеві троси послабились, і дзвін, немов на долоню велетня, м'яко сів на зморшкувату поверхню води.
Прикріплені з боків понтони, два майже такі завбільшки, як і сам апарат, поплавки, утримували його на плаву — корпус занурився лише наполовину.
З човна, що стояв осторонь, у воду, не роздягаючись, скочила людина.
То був наш підшкіпер.
Помах мускулястих рук, і от він уже коло нас. Скинув зі скоби гак, вивільнив нейлонові захвати. Баста!
Тепер дзвін лишався один на один з океаном, дитя, яке відпустило руку од спідниці матері, щоб зробити перший крок у загадкову невідомість.
— Вибир… райте кінці! Чого рота роззявили, кра…кра…краби камчатські? — обтираючи спітніле чоло, гримнув боцман.
Степанович — господар палуби, двометровий, русявочубий велет — на "Садко" прийшов із краболова. "Краб камчатський" (з деяких пір боцман почав заїкатися і окремі слова вимовляв, розтягуючи їх) в його устах завжди іронічне, але не зле, як от і нині.
Матроси поспіхом кинулися вибирати з води трос.
Ось уже кілька місяців, долаючи опір океану, спускаємось ми в його глибини. Сьогодні знову збиралися на штурм.
Чудасія! Я, матрос палубної команди, завдяки випадку став підводником.
А трапилось таке. Одного разу, коли готувалися до спуску, покалічив руку молодший океанавт. Він надовго вибував із строю.
Капітан, Гордій Гордійович, зібрав екіпаж.
— Чи є серед вас такі, — запитав він, — хто хоче помандрувати в царство Нептуна?
Бажаючих виявилось чимало. Та взяти усіх підводники не могли: батискаф розрахований на чотирьох.
Вибір припав на мене, Василя Гайового.
Боцман бурчав:
— Видри морські, кра…крабові душі! Нікому пра…рацювати, а тут, бач, забира…рають людей.
Проте штурман його заспокоїв:
— Облиш жалкувати, Степановичу! Баба з воза — кобилі легше.
І в'їдливо, як те умів робити тільки він, додав:
— Краще б вони взагалі переселилися під воду — користі з них ніякої.
Все ж, незважаючи на безкінечні боцманові докори й злостивість, мене з палубної команди забрали.
Дрібні хвилі, помереживши гладінь океану, злегка погойдували нашу підводну домівку.
Я припав обличчям до ілюмінатора, але жаданої прохолоди не відчув — товсте скло було недоступне ніякій силі.
Вдалині, на тлі високого неба, окато пломеніло сонце. Встелена іскристим промінням доріжка, неначе звивистий трап, вела від корабля до дзвона. Та нараз океан, небо — все зникло. Нас огорнула темрява.
Не встиг пілот увімкнути прожектор, як шалений поштовх знизу струсонув апарат. Глибочінь забарвилася в багряне.
— "Садко"! "Садко"!! — закричав у мікрофон передавача ведучий. — Нас поглинає безодня…
Це було останнє, що я запам'ятав. Далі наступила ніч, безкінечний, непроглядний морок.
Розділ перший
СЕРЕД РИФІВ
Відтоді, як "Садко" залишив гавань, здається, минула вічність.
У морі вимір часу особливий: години, дні, місяці плинуть повільно, а помисли моряків подібно магнітній стрілці, що неухильно повертає в бік полюса, спрямовані до отчого краю. Навіть сни наповнені тим заповітним.
От і мені часто сниться поле та ще — відгомін недавно пережитого — пригоди під водою і в джунглях.
Схопившись за ліану, я точнісінько так, як роблять мавпи, розгойдуюсь між баобабами: після океанологічних робіт у відкритому морі "Садко" причалював до тропічного острова, і ми набачились тих витівниць.
Потім був Сінгапур. Потім порт на півдні Суматри. Власне, рейс почався за виробленим маршрутом, як і годиться плавати дослідному кораблю.
…Увечері, коли учасники експедиції повернулися на судно, воно відійшло від причалу і стало на зовнішньому рейді.
Увечері "Садко" відійшов од причалу і став на зовнішньому рейді.
Побувати на березі мені не вдалося. Стомлений корабельними клопотами (цілий день ми фарбували каюти), я заліз у напнутий на палубі намет і заснув.
Мавпи, баобаби, пальми… Солодкий сон раптом обірвався — мене кликали на вахту.
Продерши заспані очі, знехотя побрів на місток.
Над світом стояла заворожлива південна ніч. Вона була сповнена пахощами квітів, сріблострунно пронизана голосами цикад, зловіщим реготом птахів, що раз у раз озивалися з джунглів пагористого острівця, неподалік якого зупинився "Садко".
Небо, всіяне зорями, цвіло, полум'яніло, передавало барви морю, віддзеркалюючись у його загадковій глибині.
— Гараж! Гараж! — гукав у переговорну трубу, прокладену з ходової рубки в машинне відділення, вахтовий матрос.
— Чого тобі? — почувся звідти басовитий голос.
— Запрягай кобилу! — наказав Кукса, переводячи стрілку машинного телеграфа з помітки "Стоп" на "Малий вперед".
Внизу глухо загупало: мотористи розкочегарювали двигун.
Судно здригнулось, гостроносий форштевень проорав слід — і вода збурилась, закипіла, стала схожою на вилиняле полотно.
Спотикаючись об хвилі, "Садко" попрямував від острова, над яким ніч згортала вітрила.
— Гараж, кажете?
Капітан тут як тут з'явився в рубці.
Кукса, мій напарник по вахтах, довготелесий, мовби з переломленим навпіл станом хлопець, якого всі звуть Куком (а мене встигли охрестити Васько да Гама), не випускаючи з рук стерна, випростався на повний зріст.
— Я… я… — перекочувались в орбітах тернини його чорних злодійкуватих очей.
— Зайдете після вахти.
Капітан вийшов із рубки.
Бідний Кук! Йому не позаздриш. Недавно він уже погорів. Хтозна для чого придбане ним на Малайських островах крокодиленя серед ночі виповзло. Коли його ловили, воно вкусило підшкіпера. Рана, звичайно, не смертельна, та хлопцеві оголосили догану.
І ось тепер цей гараж, кобила… Капітан терпіти не може, якщо морську термінологію, особливо корабельні команди, підміняють власними вигадками.
Отже, ждати грози.
Так почалася наша сьогоднішня вахта.
Порипуючи щоглами, "Садко" пробирався серед рифів Яванського моря.
От-от мало зійти сонце. Водяна пустеля, по вінця налита огнистою повінню, зливалася з таким же блакитно-золотим небом.
Було вітряно. Десь на видноколі окреслювалась ледь вловима торочка берега та, ніби з безодні, витикалося кілька одиноких пальм.
Тутешні води — це вже Індійський океан, дарма що відмежовані від нього архіпелагом островів, між яким лежать судноплавні шляхи.
Кораловий атол, повз який ми проходили, особливої радості не викликав — подібні суходоли я бачив.
Спочатку за стерном стояв Кукса, потім черга надійшла моя.
Фосфоричним полиском відсвічувала картушка гірокомпаса; попискували, прядучи нескінченну пряжу, навігаційні прилади.
Стежити, щоб судно не збочувало з курсу, завжди цікаво: натискуєш на коромисло стерна, і корабель слухняно повертає праворуч чи ліворуч.
Втім, Стецько Мегерович — штурман, з яким ми вахтуємо, якось сказав:
— За стернового може бути навіть верблюд — проста, немудра робота.
Ну що ж, можливо. Бо іноді вмикають автопілот, і той безмовний робот веде "Садка" заданим курсом, а ми тим часом пораємося в рубці: миємо підлогу, протираємо ілюмінатори.
Так буває, якщо на морі штиль.
Та ось здійнявся вітер, набігли хвилі, і тоді вже не допоможе не те що автопілот, а навіть сто верблюдів — судном управляти здатні лише наші проворні руки.
За кормою стелився звивистий слід. То була дорога, яка брала початок від берега і вела в незвідану далечінь — тисячомильний, владний, хоч і не помітний ланцюг, що з'єднував нас із рідною землею.
Розмірено й невпинно минали години досвітньої вахти. Кукса змінив мене біля стерна, а я взяв секундомір та анемометр і подався вимірювати швидкість вітру.
Широка приступка, стрімкі металеві східці: дзінь-дзінь! Немов співучими клавішами, піднявся ними вгору.
Ступаючи босоніж зволоженим настилом палуби, з приємністю відчув лоскітливу прохолоду. А море не загаялось — сипонуло гіркуваті бризки, обхлюпало з ніг до голови.
У ранковій імлі чіткіше вирізьбились силуети островів. Їхнє кряжисте нагір'я перетинало дорогу вітровію, що дув з океану. Проте варто було трохи змінити курс і повернути на захід, як те прикриття стало ненадійним: налетів вітер, пориви його подужчали. Судно безперервно гойдало, клало на боки, а то раптом воно — так, що перехоплювало подих, — провалювалося між високими валами, і тоді ніяк було втримати рівновагу — скособочена палуба тікала з-під ніг.
Море, ще недавно спокійне, розбушувалось, показувало свій норов.
Було моторошно. До горла підступала в'язка млість — хотілося впасти й лежати не підводячись.
Мені згадалася розмова з Анатолієм Мотовилом, колишнім матросом, з яким я ходив у рейс.
— Наш капітан говорить, буцімто стародавні греки вважали, що люди поділяються на живих, мертвих і тих, хто плаває. Досить! — відрубав він. — Набридло бути ні живим, ні мертвим. А тобі, Гайовий, — перевів він розмову на мене, — видно, мало дісталось, якщо ти знову рвешся в плавання.
Рейс, на який він натякав, справді був трагічний.
Трапилось те в Полінезії, на сході Тихого океану. Спущений з корабля мотобот, яким ми добиралися до атола, потонув. Нас, семеро потерпілих, підхопила течія і винесла в океан.
Не стану оповідати про поневіряння та життя-буття на кораловому суходолі — нагорювались ми неабияк. Тому не дивно, що після повернення в рідний порт дехто відцуравсь раніш обраного шляху і списався з судна.
Першим серед них був Мотовило.
Ми довго затрималися на ремонті. Спочатку стояли біля пірса суднобудівного заводу, згодом "Буревісника" перевели в док. І, як то часом буває, тривала стоянка розніжила моряків. Кілька матросів не з'явилось на вахту; ще один, напившись, учинив бійку. А за Мотовилом стали помічати таке: хлопець, удаючи, що працює, аби день до вечора, вештався по палубах. Звільнений на берег, він одначе не забував прихоплювати з камбуза відро помиїв.
Навіщо морякові недоїдки? Як з'ясувалося, Мотовило відгодовував свиней, хоч і клявся, що помиї для собак.
Для собак, то й для собак.
