Викрадення - Тендюк Леонід

А пряму трансляцію з поверхні океану їм допомагають вести поставлені десь на воді буї — поплавки чи, може, супутник зв'язку — штучний супутник Землі. Втішну новину ти приніс, Гайовий, — сказав Кім Михайлович. — Товариші нас шукають — та інакше й не могло бути! — не відходять від Заячої гори. Їм би подати звідси сигнал. Але як це зробити?

Розділ двадцять дев'ятий

ВТЕЧА

Ось так, Гайовий, ти ж бо Солоний, ти ж бо Васько да Гама, як прозвали тебе хлопці на "Буревіснику" й "Садку"; ось так, друже! — звернувсь я до себе, ніби до когось стороннього. Ти марив лермонтовським героєм — Печоріним, намагався наслідувати його… Світова скорбота, невдоволеність супокоєм, прагнення до яскравих пристрастей, надзвичайних вчинків. Ах, ах!

А не здається тобі, Гайовий, що ти вибрав хибний орієнтир, не тим, себто, ідеалом захоплювався. Чому? — поцікавився мій внутрішній голос.

Тому, хлопче, — відповів я сам собі, — що Печорін — штукар, який тільки й умів тюхтіям та нудьгуючим панянкам туману напускати в очі, про свою винятковість і незбагненне покликання торочити — давній засіб нероб і баламутів вирізнитися серед інших!

Невже ти не віриш у щирість його роздумів навіть перед дуеллю з Грушницьким? — запитав я себе. Людина ж на смерть ішла.

Хе! — посміхнувсь я подумки. Вірю, та не дуже. Власне, що то були за роздуми? Звичайнісіньке каяття й скигління, що змарновано життя.

"Що ж? померти так померти! втрата для світу невелика; та й мені самому досить уже нудно", — згадав я знаменитий печорінський монолог, вивчений ще в школі.

Ці душевні трюки-переливи, можливо, й діють на легковірів: людина, мовляв, бентежиться, поривається, нудьгує. Наталка мені перед рейсом добре сказала: "Не вдавай із себе, Гайовий, Печоріна!" Та я й без неї зрозумів, що не гоже наслідувати того озлобленого проти всього світу дивака. А тепер — на гіркому досвіді! — ще раз переконався, хто насправді може бути героєм — героєм нашого часу. Непоказна, роботяща, шалено закохана в життя людина.

Даниле, Даниле, важко мені говорити про тебе, про того, кого вже немає — і ніколи не буде! — серед нас!..

— Ну от що, друзі, — на другий день після моєї мандрівки до вежі, де я побачив телепередачу з поверхні моря, сказав Кім Михайлович, — одному з нас треба звідси — чим швидше, тим краще — вибратися.

— Як? Яким способом? — запитали ми.

— А таким, — відповів Кім. — За боксом А-прім "сухий" відсік. У ньому сховище водолазного причандалля — гідрокостюмів, аквалангів. Проникнути туди нелегко — Осел на чатах. Але ми його перехитримо: прикинемося, що поснули. Ремінці, якими бусурмани на ніч скручують нам руки, я придумав, як розв'язати. Ось, дивіться!

І він, чудернацько якось перекинувшись через голову, проліз крізь зв'язані назад та прикріплені до ліжка руки. Ремінці тепер можна було розв'язати зубами.

— Тсс!.. Тихо! — пошепки мовив Кім і знову, як йог, перекинувся через голову, сівши на ліжко.

— Здорово! — вигукнув я.

— Здорово-то здорово, — погодився Кім Михайлович. — Але…

Він замовк. Потім ми зрозуміли, чого наш командир затнувся. Та й хто б не знітився, хто б не стрепенувся, коли йшлося про те, що одному з нас доведеться іти на вірну смерть і, мабуть-таки, — загинути, бо вижити, випірнувши не декомпресійованим, не лишалося надії.

Почав Кім Михайлович здалека.

— У янкі, як я зрозумів по металевому присмаку в роті і пощипуванні язика, гідрокостюми обладнані апаратами для дихання, у яких геліокиснева суміш із додатком неону. Це дає змогу досягати великих глибин. Не зрозуміло тільки, чи на всіх горизонтах занурення суміш для дихання одна і та ж, чи, може, в проміжних глибинах її заміняють на іншу. В усякому разі, в гідрокостюмі можна плавати довго і глибоко.

План втечі виробили такий: коли містер Осел засне, хтось із нас проникне в "сухий" відсік, одягне гідрокостюм, захопить підводний скутер і… і підніметься на поверхню океану. Іншого способу повідомити товаришам, де ми і що з нами, не було.

А янкі, помітили ми, таки готували розправу. До нас у блок приходив лікар, намагався оглянути кожного. Данило першим дав йому ногою в зуби — той відскочив і вже більше не з'являвся. Містер Осел, цей дурник, тільки хихикав, примовляючи:

— Скоро руська Іваня — Васька будет є плавать риба: ху-у-у! Хі-і-і-хі! — то глибоко вдихав, то видихав він повітря.

А Бетлер похмуро кинув:

— Ви свого, панове, домоглися. Мовчання — ознака згоди — ха-ха-ха! — вам замість вух пришиють — ха-ха! — акулячі зябра.

— …От що, хлопці, — сказав Кім. — Борітеся до останку. Я сповіщу про все на "Садко". Якщо навіть живим не доберуся до своїх — а на це немає ніяких шансів! — то друзі, побачивши мене мертвого, зрозуміють, що дзвін наш не потонув, а його викрали злочинці. Навіть можна написати кілька слів — он папірець на підлозі валяється — хоч би нігтем нашкрябати: ми там-то й там, допоможіть! І товариші світ на ноги поставлять, а прийдуть на поміч.

Вислухавши це, ми примовкли, ніби заслухали смертний вирок. Та й що казати! Кожен зараз дбав не про себе — думав про те, що, як треба йти на смерть, значить, треба — нікуди не дінешся. Таке в житті трапляється не часто, але трапляється — коли перед людиною постає вибір, і вона повинна, не поступившись перед совістю, дати чесну відповідь.

Не буду хвастатись, а все ж скажу: хоч і з гіркотою та болем (згадав я маму, село, Наташу, все своє життя оглянувши), я першим тихо мовив:

— Кіме Михайловичу, серед нас чотирьох я наймолодший. У вас діти, в Данила Гнатовича — теж синок, Альфред хворий. Тож на завдання повинен піти я. Говорить це не моя гарячковість й не відчай — я все обдумав і зважив: дозвольте… пошліть мене! Я не зганьблю землі своєї, свого роду і степу!

— Хлопчику мій, — з хвилюванням у голосі відповів Кім Михайлович, — спасибі! Я завжди вірив у тебе, як і в кожного з вас. І розумію, Васю, твою готовність пожертвувати собою. Але я, командир, не маю права, та й серце наказує: не можна на смерть посилати наймолодшого — юного, ще ж хлопчика! Тобі, любий, жити і жити.

Довго ми радилися, вирішували. І врешті зійшлися на тому — Данило таки наполіг, — на завдання пішов колишній горлівський шахтар-забійник Данило Гнатович.

…І — все! Живий чи мертвий, а Данило досяг поверхні океану, доніс вість. Про це можна було догадатися хоч би з того, що невдовзі після його втечі на "Баракуді" зчинився справжній переполох. З боксу Бе-прім линули збуджені пискливі голоси.

— Ага, пацюки підводні! — засміявся Кім. — Запахло смаленим! Вони говорять, — сказав нам командир, — що на "Садку" і взагалі на всіх кораблях експедиції "Гондвана" стало відомо про підводні об'єкти "Мурена" й "Баракуда". Янкі занепокоєні, бо назріває міжнародний скандал — учасники експедиції спробують у батискафах проникнути сюди. Звичайно, на підводні апарати буде наслано магнітну бурю — очевидно, ті вихори насилаються або з-під води, з якогось засекреченого об'єкта, або із сусіднього суходолу, того ж таки острова Носі Мазава, — до речі, про нього ці злодюги щось багато говорять — я не розібрав до пуття що. Але трохи зрозумів: там їхня основна база, і вони збираються переправити туди і нас.

З газет: "Недавно група австралійських парламентаріїв відвідала в Індійському океані острів. Їх покликали туди тривожні повідомлення про долю однієї з різновидностей морського птаха, що мостить гнізда лише на Носі Мазаві.

Під час поїздки один із членів групи натрапив на березі в східній частині острова на укріплення з бетону. Споруда була без вікон, а з океанських глибин до неї вели товсті рукава кабелю.

Після повернення до Австралії, в Канберру, парламентарії спробували одержати на це питання відповідь і пояснення від уряду. Їм, як твердить журнал "Омега", довелося "наковтатися пилюги з густої хмари дезінформації".

Те, чого не змогли з'ясувати парламентарії в Канберрі, нині підняв із дна вашінгтонських архівів австралійський журналіст Брайан Тухі… Таємнича споруда з бетону виявилась однією з ланок секретної системи підводної розвідки США.

Основу тієї системи складає комплекс чутливих датчиків і гідрофонів, поставлених на спеціальних платформах з краю континентального шельфу для "виявлення і розпізнання за будь-якої миті в щонайвіддаленіших куточках Світового океану сторонніх звуків, утворених людською активністю".

Автор статті пише, що ця складна таємна система спрямована в першу чергу проти Радянського Союзу. Американська вояччина, буцімто вбачає у цій "грізній" системі один із засобів, з допомогою якого можна досягнути "абсолютної" військової переваги".

Так з одного, підводного, гадючника ми — Кім Михайлович, Заєць і я — потрапили на інший — острів Носі Мазава.