Ми знаємо, що буде ще війна… - Власюк Анатолій

Пекельні

Ці дати і риска смертельна,
Що затесалася між ними.
Така вже грайлива й модельна.
Мовляв, подолаємо всі весни і зими.

… У темряві важко правду знайти.
Взагалі відшукати щось складно.
У мене була лиш єдина ти.
Й кохання складалося шоколадно…

8 жовтня 2015 року

---

О Ганно, Ганно!
Чарівна панно!
Небесна манно,
Тебе кохаю!
Зовеш до раю.
З тобою, знаю,
Утіх зазнаю.

І лиш на планеті Земля
Кохання живе неземне.
Його із космічних глибин
Занесли нам пращурі давні.
Як Бог, існування життя,
Кохання – загадка століть.
Народження зір і планет –
Це тайна, що скрита від нас.

О Ганно, Ганно!
Чарівна панно!
Небесна манно,
Тебе кохаю!
Зовеш до раю.
З тобою, знаю,
Утіх зазнаю.

9 жовтня 2015 року

---

Мене нема. Ні, ніби ще живий,
Але давно вже зник в твоїй уяві.
Лиш зрідка у Фейсбуці ще мене побачиш.
Й згадаєш інколи, коли щось там я напишу.

Цей віртуальний світ планету вже довів до сказу.
І справжні війни, де руйнації, поранення і смерть,
Не можуть зачепити тих, хто вже життя своє поклав в мережах соціальних.
О, знову бачу я зелений вогник – а, значить, ти зайшла в Фейсбук.

Страждання, нерозділені кохання, трагедії у віртуальнім світі
Вже замінили нам оте, що відбувається навколо й є правдою.
Ми сумнівалися, що сон – це справжнє є життя, не навпаки,
А тут нам віртуальний Інтернет вже замінив реалій справжність.

Приватне повідомлення в Фейсбуці живе своїм життям
І важить більше, ніж слово, сказане віч-на-віч і наживо.
І фотографії твої, які ти змінюєш уперто і натхненно чи не щодня,
Дають упевненість, що так і має бути і що життя вже стало віртуальним.

Колись прокинусь в Інтернеті й зрозумію,
Що ти існуєш лиш в моїй уяві,
А я творю свій віртуальний світ,
Як і мільярди тих, що поселились в Інтернеті.

… Мене нема. Ні, ніби ще живий,
Але давно вже зник в твоїй уяві.
Лиш зрідка у Фейсбуці ще мене побачиш.
Й згадаєш інколи, коли щось там я напишу…

13 жовтня 2015 року

---

Побачив я в очах твоїх сьогодні смерть,
Мій старий й незабутній друже.
Ти дивишся іще на світ
Невинними очима дитиняти,
А вже в зіницях промайнула зірки тінь.

Ти вже у Космосі давно, проте не знаєш,
Чому й на скільки залишився на Землі.
Тебе тримають ще борги, сусіди, внуки, мрії,
Але пригаслий вогник ув очах вже ясно свідчить,
Що путь земний закінчується твій.

Ми цмулили вино в брудній кав'ярні,
Вели розмови філософсько-потойбічні,
А вже твоя душа зігнулась у низькому старті.
Мобільний телефон ніяк замовкнути не міг,
Немов кричав: життя закінчується, друзі!

Ти був сьогодні мудрим, ніби Бог,
А я – немов сліпе й дражливе кошенятко.
Ти розумів мене, а – я тебе без слів.
Які вже там слова, коли німіють душі
В передчутті великого польоту аж до зір!

… Побачив я в очах твоїх сьогодні смерть,
Мій старий й незабутній друже.
Ти дивишся іще на світ
Невинними очима дитиняти,
А вже в зіницях промайнула зірки тінь…

13 жовтня 2015 року

---

І знову ти прийшла до мене уві сні,
Щоб нагадати про щасливі дні,
Коли лише для нас світило сонце
У наше не зашторене віконце.

Це пам'ять зачепилась за минуле,
Щоб нагадати й про майбутнє теж.
Десь ти дзижчиш іще, моя убивча куле.
Я знаю, що від тебе не втечеш.

Але коли мене не стане,
То вмре і весь мій незбагненний світ.
А поки пам'ять ще від спогадів не тане,
Лечу у вихорі своїх майбутніх літ.

15 жовтня 2015 року

---

І ти вже каєшся
За грішне те кохання.
І Богу молишся,
І просиш про спасіння
Душі наївної своєї.

А він далеко.
Й мук твоїх не знає.
Лиш інколи він згадує тебе.
Йому з тобою було добре – і не більше.
Та він тебе, маленька, не кохав.

Ти вирішила твердо, що на сповіді
Священику про гріх свій не розкажеш.
Лиш Богові звіряєшся в думках.
А що священик? Він лише людина,
Яка не здатна зрозуміти все земне.

Ти б радше розповіла все це мамі,
Та ви давно уже чужими стали.
Вона турбується про те, чи їла ти, чи спала,
Про внученьку свою, твою дитинку.
А ти її боїшся більше, аніж Бога.

Тобі здається, що кохаєш чоловіка.
І інколи находить, що ти хочеш
Йому у всім зізнатись й розповісти,
Але це мить лише. Й ти стримуєш себе.
Й даруєш пристрасті йому ти ніч – ніч без кохання.

І є у тебе друг. Вірніше, був.
Ти знехтувала його дружбою, й це знаєш.
Про тебе знає все він, навіть більше.
Багато розповіла ти йому. Та, головне,
Що він тебе з півслова розуміє.

Хотіла б ти з ним зараз спілкуватись
І просто на плечі поплакатись його.
Але гординя, гріх найбільший в світі,
Все стримує тебе від цього щирого пориву,
І мовчки ти страждаєш день і ніч.

… І ти вже каєшся
За грішне те кохання.
І Богу молишся,
І просиш про спасіння
Душі наївної своєї…

16 жовтня 2015 року

---

Твоїми есемесками переповнена
Пам'ять мого телефону.
Я переписую їх у блокнот,
Бо хочу зберегти тебе у своєму житті.
Потім я видаляю есемески,
І на їхньому місці з'являються нові,
Надіслані тобою раніше.
Мій блокнот уже спух
Від твоїх есемесок,
А пам'ять телефону вперто ними наповнюється.

Ми далеко одне від одного,
І нам бракує телефонних розмов,
Не кажучи вже про зустрічі,
Поцілунки й кохання в готельних номерах.
Нам заважають твій чоловік і моя дружина,
І єдиний вихід – це писати есемески,
І вони все про одне і те ж,
Але різними словами,
І ми не змучуємося вигадувати щось нове,
Творячи наше кохання на порожньому місці.

Так, мабуть, творив Бог,
Ліплячи із глини Адама
І вдихаючи в нього життя.
А людина створила Кохання з великої літери,
Бо Бог дав їй Любов із великої літери.
І знову прийшла есемеска,
Що пам'ять телефону заповнена,
І в блокноті вже списана остання сторінка
Твоїх любовних послань до мене,
Бо мої ти списуєш у свій блокнот.

Ми купили однакові блокноти під час останньої зустрічі.
Ми ще не знали, що ця зустріч
Справді стане останньою.
Бо коли переповнена пам'ять –
Ні, не есемесками, а коханням, –
То не вистачить жодного блокноту,
Щоби списати все, що в цю пам'ять влізло.
Чого забагато – воно даремно лежить у мозку
І гниє там, не потрібне людині.
Тому Бог і хотів вберегти нас від Кохання, даруючи Любов.

16 жовтня 2015 року

---

Ти довго не можеш заснути
І перебираєш у пам'яті свої кохання.
Ти знаєш точне їхнє число.
Але чомусь виходить менше на одне.
Ти знову повертаєшся до лічби,
Але результат той самий.

Ти вже давно не кохаєш
Жодного чоловіка із минулого,
Але спортивний азарт
Захоплює тебе,
І ти ніяк не можеш збагнути,
Кого ж одного забула.

Ти хочеш себе обдурити
І починаєш рахувати за іменами,
А потім за прізвищами,
Датами народження, ще чимось.
Ти добре все це пам'ятаєш,
Лише не можеш згадати кохання, якого не вистачає.

Стає нецікаво жити,
Якщо ти забула одне своє кохання.
А колись не могла без нього існувати.
Сон остаточно відлетів від тебе.
Блідий Місяць заглядає у вікно,
Але він теж не пам'ятає твоїх кохань.

Ось це одне кохання десь блукає,
І ти ніяк не можеш його віднайти
У своїй пам'яті, забитій усіляким мотлохом.
А до цього найважливішого –
Єдиного кохання, про яке ти забула, –
Ти не маєш доступу.

Ти згадуєш дрібниці,
Про які, здавалося, забула, –
Зустрічі, поцілунки, вокзали, готелі.
А той коханий
Не виринає у твоїй пам'яті.
Але ж він був!

Ти сумніваєшся, чи вірною
Є цифра твоїх кохань.
Але вона завжди була такою,
Відколи ти перестала кохати.
Ти думаєш, що так і мало статись,
Щоб ти забула хоч одне кохання.

Хропить під боком чоловік.
Йому начхати на твої проблеми.
Він бачить уві сні блондинок,
Горілку, друзів, полювання.
Колись і ти його кохала,
Але тепер в минулому те все.

І ти вже стриматись не можеш.
Радієш, ніби виграла мільйони.
Коли ти згадувала свої кохання –
Забула чоловіка. Сміх та й годі!
І заповітна цифра склалась,
І можна вже спокійно спати.

Блукають в світі білому кохання,
Не обліковані ніде й ніким.
Найгірше тим, що в забутті людському.
Про них ніхто ніколи не згадає.
Я в списку теж твоїх кохань.
Але мене давно вже не кохаєш.

17 жовтня 2015 року

---

Дощ змінює всі твої плани.
Хотіла йти по гриби – не пішла.
Хіба що після дощу,
Коли їх буде більше.
А тут він зателефонував, що приїде.
Які вже там гриби!

Ти наводиш лад у квартирі,
Хоча у тебе завжди чисто, аж блищить.
Готуєш його улюблені страви.
Довго вилежуєшся у ванні,
Змиваючи старі гріхи –
І завмираєш у чеканні.

Дощ бубонить за вікном,
Щось сам собі розповідає.
Ти не телефонуєш,
Але муляє думка,
Що він міг потрапити в аварію.
Ти молишся Богу, аби все було добре.

Нарешті дзвінок від нього.
Він каже, що дружина через дощ
Не пустила його в далеку дорогу.
А він збрехав, що їде на зустріч з друзями.
Краще вона би пішла по гриби.
Там вона була б поза зоною досяжності.

17 жовтня 2015 року

---

Не встигли треті півні заспівати,
Як ти вже зрадила мені.
А потім той, з ким зрадила мені,
Тебе теж зрадив ще до третіх півнів.

Розтоптане кохання ніколи плоду вже не дасть.
І замінити іншим повноцінно вже не зможеш.
Відштовхуєш ти тих, хто закохавсь у тебе,
Бо вже не віриш в їхню і свою цноту.

Для тебе вмерли щирість почуттів і пристрасть.
Кохання — лиш порожній звук уже.
Коли зустрілись випадково знову,
Нас з головою видали лиш погляди гарячі.

Здавалось, повернулося буремне
І неспокійно-звабливе кохання наше.
Ти познайомила мене зі своїм чоловіком.
Йому я гречно руку тиснув, а дививсь на тебе.

Ти намагалася втекти від мене.
Твоєму чоловіку смішно стало.
Якби ж то знав він істинну причину цього!
Ми попрощались й не побачимось ніколи.

У нас залишились лиш спогади пекучі.
І в мене враження таке, що водночас
Болюче наше згадуєм кохання.
Живи спокійно. Більш тривожити не буду.

Лиш, може, інколи загляну в твої сни.
Та вже стирає пам'ять хтось мою старанно.
Ти теж не можеш дати собі раду
І згадуєш мене у снах і наяву.

18 жовтня 2015 року

---

Бувають сни таємні й віщі.
Шукаєш потім розгадку шалено.
Сни розбрелись, мов нерозумні вівці,
Аж поки їх баран додому не зажене.

Нам сниться те, чого в житті бракує,
Те, в чому боїмось собі зізнатись.
Черговий шулер почуттями вже махлює,
А ми в собі не можем розібратись.

І вже летять молитви аж до неба.
Ми відчуваємо: життя – поразка.
Та іншого, мабуть, уже не треба,
Бо краще правда, ніж солодка казка.

Ну, ось і все. Поставимо тут крапку.
Є ще надія на трикрапку, друже.
Залиш про мене в пам'яті лиш згадку,
Якщо захочеш дуже-дуже.

А не захочеш – так на тому й бути.
Не подолаєш всі свої вершини.
Приречений зі смертю все забути
І випити страждання до краплини.

18 жовтня 2015 року

---

Ми стали дріб'язковими людьми.
Нам не вистачає одного кохання на все життя.
Ми розмінюємо його на поцілунки й злигання.
Життя занадто коротке, а ми нетерплячі.
Нам більшого й кращого хочеться –
Тому й втрачаємо те, що нам справді було потрібне.

Ми відмовляємося від свого кохання і почуттів,
Вважаючи їх зайвими, а себе – сильними.
Щоразу нове кохання гірше за попереднє,
Бо найкращим було перше і єдине.
… Ми стали дріб'язковими людьми.
Нам не вистачає одного кохання на все життя…

18 жовтня 2015 року

---

Ти мене не кохаєш.
Я тебе не кохаю.
Ми розділені вічністю
На планеті Земля.

Ти надуриш мене,
Та себе не обманеш.
Я надурю тебе,
Та себе не обманю.

Гріх великий, коли
Від кохання втікаєш.
І зустрітись не хочеш,
Щоб не було тих мук.

Намагаєшся бути байдужою,
А воно не виходить.
Думка дивом вихоплює
Того, кого ти кохала.

Бог все бачить –
І бачить страждання.
Бо кохання – це мука,
Найбільша й найглибша.

Ти не маєш сміливості
Сказати мені, що кохаєш.
Я не маю сміливості
Сказати тобі, що кохаю.

Найрідніші стають випадковими,
Бо ти знаєш, що є я.
Найрідніші стають випадковими,
Бо я знаю, що є ти.

… Ти мене не кохаєш.
Я тебе не кохаю.
Ми розділені вічністю
На планеті Земля…

21 жовтня 2015 року

---

Ми творимо свій світ,
Якого в Бога ще не було.
Це похідна від того,
Що Він задумував колись.

І сподівався Бог,
Що зробимо ми краще.
А ми життя своє
Ведем на манівці.

Над ядерною прірвою
Завмерло з жахом людство.
Її не перескочиш
За два чи три стрибки.

Назад ступити крок
Ми теж уже не можем.
Бо за спиною що –
Не знаємо давно.

Ось так і сидимо
Плече в плече.