Ми знаємо, що буде ще війна… - Власюк Анатолій

Бридко все і гидко!

...Майбутнього нема – людина помирає.
Лиш є сьогодні і минуле.
Майбутнього ніхто не знає –
Заблудле, що із космосу прибуле...

27 березня 2015 року

---

У щастя немає меж.
І розмірів теж нема.
Ти просто собі живеш –
Кохана приходить сама.

Не знав її вчора ти.
Не думав, що поруч вона.
І щастя тобі нести,
І випить його до дна.

Коли наяву й уві сні
Ніщо не віщує біди, –
Згадай, що кохав навесні –
І була щасливою ти.

Минуле у щастя лиш є.
Майбутнє не світить йому.
А сонечко зранку встає –
Я милу кохаю й зову.

Та сонце заходить колись.
І щастя кінчається теж.
Прийдешньому помолись.
У нього немає меж.

28 березня 2015 року

---

Колись усе закінчується, мабуть:
Кохання – смертю, Всесвіт – забуттям.
Прийдешні більш цікавитися стануть
Минулим нашим і своїм життям.

Не порівняти те, що буде потім,
Із тим, що вже було колись.
Від швидкості віків вже сухість в роті.
Часів не зміниш, як ти не молись.

Пірнає в вир подій планета,
Немов від війн нас хоче вберегти.
В майбутнє полетить ракета,
Але в майбутнім вже не будеш ти.

І як би душу не тривожив
Розпитуваннями що і як –
Мов кінь, вже долю ти стриножив
Й пливеш космічно на маяк.

29 березня 2015 року

---

Ти вже давно пірнаєш в мої сни.
Ведеш себе зухвало, королево.
У тебе підростають три сини –
А мною ти керуєш, своїм левом.

В минулому, мабуть, левицею була.
Горлянку зебрі перегризла.
Мисливська слава загула.
По ній у нас сьогодні тризна.

Тепер лиш в снах розгулюєш собі.
Мені нема спокою все від тебе.
Знаходиш щастя в боротьбі –
Майбутнього тобі не треба.

29 березня 2015 року

---

Заніміла Україна.
Боїться. Чекає.
Що ж кремлівський карлик з нею
Ще навитворяє?

Що йому взбреде до дупи,
Аби зруйнувати,
Повбивати людей наших,
Пустить горе в хати?

А всередині – бідося.
Мов ті кровососи,
Крадуть, ріжуть Україну
Місцеві бандоси.

Абись уже раз напились,
Скажені собаки!
Щоб народ уже назавжди
Послав вас до сраки.

Як тут вижити – не знаю:
Те з Москви стріляє,
Ті за пазуху все тягнуть,
А народ страждає.

Вже б знайшлися скоростріли,
Щоб змести кремлівця,
Зруйнувати мавзолей той,
Де засів убивця.

Бо Москва не дасть спокою
Ні ситій Європі,
Ні Америці пузатій,
Ні панам й голоті.

Лиш зрубать все до коріння,
Аби не смерділо.
Отоді й Шевченко скаже:
"Любе, братці, діло!".

А до того ми не можем
У спокої жити.
У зародку воріженька
Треба нам добити.

31 березня 2015 року

---

Країна Дурнів святкувала
Собі щорічно Дурнів День.
Аж до небес вона скакала,
Хоча була дурна, як пень.

У дурнів було все прекрасно:
Життя, і щастя, і любов.
Казали: "Як у нас все класно!" –
Аж поки не пролилась кров.

Якесь дурне напилось в свято
І з радості, що все гаразд,
Зарізало людей багато –
І наробили люди ґвалт.

Кричать, сваряться, б'ють нездару,
А те – ще п'яне і німе.
Не в силі вже спинить базару
Ні навіть Богові, бігме.

Та він не дуже і втручався.
Бо що із дурня ти візьмеш?
Бідака наш, хоч і пручався,
Та і його скрутили теж.

Лежить, пов'язаний, і плаче.
Давно із тіла вийшов хміль.
А натовп все навколо скаче,
Придумує йому найбільший біль.

Хтось каже, щоб четвертувати.
"Повісити!" – кричить дурний.
А біля сина – п'яна мати.
Ніхто не зглянеться – хоч вий.

Вона ж його ростила змалку,
Бо хоч дурний, та син її.
Та мало, видно, брала скалку –
Не витримать таких боїв.

Народ біснується, лютує.
Хтось вже приносить свій пістоль.
Та вбивця цього вже не чує,
Бо засвербів йому мозоль.

І що йому до слів зневаги,
Коли мозоль ось так свербить?
Йому би випить зараз браги
Й з десяток дурнів ще убить.

Уся біда, що дурень дурня
Ніколи дурнем не назве.
Лише подумає, паскудня,
Чого цей дурень ще живе.

Себе він дурнем не вважає,
Хоча навколо лиш дурні.
До совісті тепер волає,
А ті регочуться, смурні.

Нарешті видумали кару:
Аби він більше не вбивав –
Женить його, таку почвару,
На найдурнішій із почвар.

Вже вибрали йому дружину –
Єдину мудру серед них.
Вона веде свого мужчину
Подалі від придурків тих.

Їй хочеться тепла, і ласки,
І прутня хочеться давно.
Воно ж, дурне, лепече казки,
Від щастя їсть своє лайно.

Біда – в Країні Дурнів жити.
Все розуміти – і мовчать.
А якщо раптом народити,
Щоб син сказав: "Йо, твою мать!"?

Дурне заснуло вже зі страху,
А мудра жінка ще не спить.
Звичайно, дурні дали маху,
Бо здатний багатьох ще вбить.

Вона подушку взяла сміло
І задушила мудака.
Дивилась сумно на те тіло.
Немає більше мужика.

… Країна Дурнів святкувала
Собі щорічно Дурнів День.
Аж до небес вона скакала,
Хоча була дурна, як пень…

31 березня 2015 року

---

Коли прощаєшся – прощай.
Образу не бери в дорогу.
Не знати, чи потрапиш в рай,
Чи сповідатимешся Богу.

Пробач і ближнім, й ворогам.
Але будь щирим – аж до скону.
Прощення потребуєш сам.
Не сотвори собі ікону.

3.04.2015

---

Ми на "ти" – і з тобою так просто,
Хоч між нами сімнадцять аж літ.
Відлечу незабаром я в космос –
В неземний свій останній політ.

Я молодшатиму для тебе –
І зрівняємось потім в роках.
Усміхатимусь ніжно я з неба.
Гучно в душах лунатиме Бах.

4.04.2015

---

Усе забудеться, кохана.
Лише незгасною буде
Любов взаємна полум'яна,
Що й досі в серці ще гуде.

Людині незбагненне диво
Подарував Бог навіки.
На скрижалях – чудове чтиво.
Хмаринки – радості рядки.

Та Божі знаки помічають
Не всі на цій святій землі.
Кохання не усі пізнають –
Й розтануть в сонячній імлі.

А іншим буде лиш здаватись,
Ніби закохані вони.
І їм ніколи не дізнатись,
Що є ще задзеркалля сни.

Кохання – дар. Його не можна
Розплескати на мілині.
Людина лиш на це спроможна,
Якщо не втопиться в вині.

Війну Кохання лиш зупинить.
Та мало, видно, тих кохань.
Закохані в борні тій гинуть.
Збирає Бог криваву дань.

Нам дали оберіг – Кохання.
А ми не бачимо цього.
Тому і гине юність рання,
А старість морщить лиш чоло.

Прозрій, народе, вже нарешті!
Прозрій нарешті й покохай!
Тоді в Москві та Будапешті –
На всій планеті буде рай.

Кохання світом лиш керує.
Навіки згине хай війна!
І Бог мене нехай почує.
Прийде омріяна весна.

… Усе забудеться, кохана.
Лише незгасною буде
Любов взаємна полум'яна,
Що й досі в серці ще гуде…

8.04.2015

---

Якби людина захотіла Богом стати
Й чинила просто десять Божих заповітів;
Якби вона нарешті зрозуміла,
Що мир, любов і щастя є безцінні;
Якби людині в мозок хтось втовкмачив,
Що гріх – в людини забирать життя насильно, –
Мабуть, природа голову б схилила у пошані,
А Сонце б Землю берегло немов зіницю ока.

Здається, в цьому суть якраз людини –
Подібною на Бога буть у всьому,
Насамперед в думках премудрих й діях.
Та вже давно десь генетичний збій відбувся.
Не йде вперед людина в розвитку своєму,
А все рачкує у дитинство дике і нещасне,
Ніби хоче, щоб Сонце йшло проти годинникової стрілки,
А ріки повернули свої течії назад.

Якби людина захотіла Богом стати,
Вона б літала птахом попід небо.
Їй вистачило б нафти, світла, газу,
Не було би голодних і нужденних,
Ніхто би з голоду не вмер на світі Божім.
Ми вже освоїли б давно планети інші
Чи жили б мирно ми собі на океанськім дні –
Якби ж людина тільки захотіла Богом стати!

Хвороби б зникли й мук не стало.
Ми б не боялись левів, тигрів, леопардів.
Нема солодшого на світі, ніж безсмертя.
Воно людину робить Богом на Землі.
Людина здатна все тоді здолати.
Для неї назавжди зникає неможливе.
Чому ж людина так не хоче Богом стати?
Чому, народжена літати, лише під ноги дивиться собі?

9 квітня 2015 року

---

Як важко спогадами жити.
І розумієш, що уже
Не здатний вартісне творити,
Хоч по живому ріж ножем.

Звивається у муках тіло,
Немов той недобитий вуж.
Занапастив своє ти діло,
В минулому славетний муж.

Лиш думка старістю не скута.
Летить собі не зна куди.
Червона ще чекає рута.
Надій забутих не буди.

13 квітня 2015 року

---

Я вже не той, ким вчора був.
Не той, ким завтра міг би стати.
Майбутнє я своє забув –
І залишилось вічно спати.

Лиш раптом у пітьмі прийде
Моє недоспане кохання.
І часточку душі знайде,
Й розпалить пристрасне бажання.

Не хочу вже колишнім буть.
Й майбутнє справді не цікавить.
Шалену ніч ти не забудь,
Аби минуле не проґавить.

13 квітня 2015 року

---

А ти мене забудеш, лиш крилом
Змахну в незвідані я далі.
Не було щоб бажань – нам пити бром
Записано на кожному скрижалі.

Як хмари з горами зійдуться у пітьмі
І землі з небом зміняться місцями, –
Обійми наші ще міцні,
Аби в коханні буть без тями.

У небі лиш побачиш слід.
А я тебе вже не відчую.
Холодний поцілунок-лід
На відстані століть почую.

13 квітня 2015 року

КОТЯЧИЙ ТРИПТИХ

І

Пташина вмерла.
Впала стрімко.
Кіт обнюхав.
Відскочив вбік.
Впіймати хоче щось,
Невидиме людині.

Життя завмерло.
Лише на мить.
Ніхто не помітив
Смерті пташини.
Здивований кіт
Глянув у небо.

Сонячний промінь
У гілках дерев
Заплутався, бідолашний.
Дощ сипонув
Раптово слізьми.
Кіт утік.

ІІ

Зіткнулись хмари.
Ударив грім.
А дощу нема.
Дівчата біжать
У міні-спідницях.
Кіт усміхається.

Небо розвиднілось.
Виглянуло сонечко –
І пішов дощ.
Кіт стояв
Під дашком балкону.
Спостерігав, філософ.

Дощ закінчився –
Несподівано, як і почався.
По асфальту тік потічок.
У небі не було
Ні хмаринки.
Кіт нудьгував.

ІІІ

Ніч. Місяць. Зорі. Кіт.
Спить все давно.
Ледь вітер шелестить.
Кіт – у пошуках пригод.
А їх нема.
Спокійно все.

У небі – цятка.
Це летить літак.
Кіт нашорошив вуха.
Так високо стрибати
Не вміє він.
І це його бентежить.

Десь гавкнув пес уві сні.
Приснилось, що коти його мордують.
Якби ж то!
Ранок ще не скоро.
Коту не спиться.
Чи пригоди будуть?

19 — 20 квітня 2015 року

---

Уже зима на скронях посивіла.
У вирій відлітають журавлі.
Вже інколи не відчуваєш тіла
Й частіше припадаєш до землі.

Дитинство вже твоє далеко,
І не побачиш ти його в імлі.
Привіт, мій друже, мій старий лелеко!
Прощайте вже назавжди, журавлі…

Вже заховалось сонце в небосхилі.
Плету свої рядки на схилі літ.
Лягають літери похилі
Й збираються в останній свій політ.

В передчутті лихої смерті завжди,
Коли ми голі й смертні, як усі,
І до стіни хворобами приперті, –
Ти, Смерте, постривай, зажди!

Я на лелеку гляну, що здалека
На батьківщину знову прилетів.
Будь українцем вірним, як лелека,
Що на чужині жити не схотів.

Останнім поглядом я журавлів проведу…
Вони повернуться – ти так і знай!
Чужинського не треба меду,
Бо любимо свій рідний край.

… Уже зима на скронях посивіла.
У вирій відлітають журавлі.
Вже інколи не відчуваєш тіла
Й частіше припадаєш до землі…

20 квітня 2015 року

---

Весна на літо повернула,
Здолавши зиму у квітневих грозах,
І усміхнулась сонцем, і забула,
Як мучилась недавно ще в морозах.

Пташки співають веселіше, ніж учора.
Здавалось їм: зима навіки.
Ворона – взимку сива, нині чорна –
Здається, склепить вже повіки.

Стара вже, і погано бачить.
Минулих триста літ на пам'ять тиснуть.
Весна нічого вже не значить.
Життя минуло.