Ми знаємо, що буде ще війна… - Власюк Анатолій

Жаль.
І до кривавого вже танку
Запросять Смерть, Сум і Печаль.

І мучаться у сьомому коліні
Нащадки зрадників німих.
А воїн підірвавсь на міні.
Й протесту голос його стих.

Ми мусим бути на Донбасі,
Щоб жили Київ, Львів і Луцьк.
Щоби до України ласі
Відчули смак пекельних мук.

А потім Київ нас почує,
Коли фашистів розіб'єм.
І олігарх натще відчує,
Що ми йдемо. Ми вже ідем!

Лиш потерпіть. Із Новим роком
Ми привітаєм матерів.
Карбуємо ми крок за кроком.
Із уст злітає гнівний спів.

Ти будеш жити, Україно!
Без покидьків своїх й хапуг.
Росію змелемо в руїну
Й візьмемося за мирний плуг.

Народять нам синів дівчата,
Нащадків славних козаків.
Підуть до школи онучата.
Ми будем жить без москалів.

31 серпня 2015 року

---

Я не люблю жінок красивих,
Якщо у них відсутня внутрішня краса.
Краса лиш для краси – пустопорожнє диво,
Яке задовольнити може недалеких.

Щоби співпала зовнішня краса
З красою внутрішньою жінки, –
Здається, вже й не так багато треба.
Найперше – щирість, бо без неї є мертвою краса.

Красива жінка – на обличчі, тілом і душею – буде
Простою в складності своїй й складною в простоті.
І ще – любитиме людей. Не має значення,
Чи зовнішньо вони красиві й чи люблять теж її.

І чоловік, якщо побачить красиву жінку й не відчує
Цих внутрішніх чеснот й принад у ній,
А лиш кохатиме її обличчя й стан, –
Позбудеться і щирості, і простоти, і складності, й любові до людей.

А потім зникне і кохання до красуні,
Що випила енергію всю з нього.
Тому з роками, чоловіче, уникай жінок красивих,
А в некрасивих шукай натомість внутрішню красу.

1 вересня 2015 року

---

Україна на мапі –
Мов курчатко з відрубаною головою.
А тепер без Криму –
Ще й з відрубаними лапками.
Але ж ми живучі!
Мов у казці, і голова у нас відросте,
І лапки собі відновимо.

Моє кохання до тебе –
Мов півень з відрубаною головою.
Ще можу бігати по колу,
Дивуючи Шарика і козу Феську.
А потім впаду –
І випущу дух.
І що з того, що маю ноги?

Ми всі безголові, безногі і без'язикі.
Не можемо для себе визначити,
Чого з'явилися на білий світ.
Але завзято й затято питаємо в Бога про це.
А Він дивиться на людей нерозумних,
Негідних Його соціального експерименту,
Й на іншій далекій планеті створює Світ Розумних.

3 вересня 2015 року

---

Ще день живу.
Ще дали день мені пожити.
Приходили два ангели по мою душу.
Злодійкуваті. Дуже ввічливі. І темні.
А я наївний. Щирий. І відкритий.
Це потім я вже зрозумів,
Що у подобі ангельській були
Звичайні злодії квартирні і нероби.
Вони на крадіжку лиш здатні.
А чи убивство теж їм по плечу?

Я тут в небесних сферах все літаю.
А смерть з-за рогу виглядає повсякчас.
Ось так буває: не готові ми до смерті.
Все спішимо якийсь дріб'язок доробити.
Про душу й вічне думаємо рідко.
... Пожовкле листя тихо падає на землю.
Воно своє віджило, і немає вороття.
Кохання теж з життям минає.
Цінуєш лиш його з роками.
І знову ангели у двері задзвонили...

9 вересня 2015 року

---

Я змучився тебе чекати.
А ти з'явилась на порозі.
"Сказала: "Вибач, я затрималась в дорозі…
То пустиш до своєї хати?".

Звичайно, я тебе впустив –
У серце, душу, голову і тіло.
Усе минуле раптом відлетіло,
Коли тебе побачив – диво з див.

Ти не була такою, як колись.
Мені тоді сказала: "Подивись,
Яка краса буяє навкруги.
В морозному тумані сплять луги.

Чому мене не хочеш цілувати?".
Жартую: "Не казали тато й мати".
Тепер сидиш насуплена й холодна.
Запитую: "Зігрілась? Ти голодна?".

Губами потягнувся до цілунку,
А ніби випив чарку трунку.
Від тебе пахло зрадою, слізьми.
"Залишимося друзями, людьми…" –

Ледь чутно ти прошепотіла.
І їсти й пити не хотіла.
"Ну, я піду", – сказала тихо.
А я кохав тебе на лихо.

І знову змучився чекати.
А ти з'явилась на порозі.
"Сказала: "Вибач, я затрималась в дорозі…
То пустиш до своєї хати?".

12 вересня 2015 року

---

Вони прийдуть, убиті Путіним, на суд.
Там прокурор читатиме петицію.
І адвокат в нестямі виллє бруд.
І клясти буде хтось поліцію.

Вони стоятимуть, терплячі й мовчазні.
Не зможуть вже нічого нам сказати.
Для їхніх родичів в казні
Знайшлися срібняки й дукати.

А той, хто їх нещадно убивав, –
У клітці золотій в кайдани вже закутий.
Гаазького кінця свого не знав.
Не знав, що у Росії вже забутий.

Там править новий цар – невдаха-демократ.
Теж в глибині душі не любить Україну.
Безжальний він, як і гаазький кат.
Весь світ перетворив би на руїну.

І звідки кров у них така тече?
Помпує смерть, і злобу, і ненависть.
І совість їх, нещасних, не пече.
Лиш чорна їх руйнує зависть.

Це мертва гілка в розвитку життя.
Щоб вижити – її зрубати треба.
Не слухати москальського виття,
Щоб потім і собі не вить до неба.

А той, хто все це сотворив,
Безумним вже з'явивсь на світі.
Він суддям щось там говорив –
І плів свої фальшиві сіті.

Стояли мовчки мертві та живі.
Здригались ненароджені у лоні.
А він вітійствував, немов той Вій.
Здавалося, у нього всі в полоні.

І тільки з клітки вийти захотів, –
Враз зрозумів, що це не вдасться.
Почувся з неба Божий спів.
І Путін став вже матюкаться.

В безсиллі скошене лице.
Сміх. Осуд. Крики. Мати.
Летить вже куряче яйце.
Стріляють у людей солдати.

А той замовк. Ним володіє страх.
Він зрозумів: кінець настане.
Звучать Бетховен, Моцарт, Бах.
Людське терпіння швидко тане.

Згубив усе, що досі мав.
Майбутнє закінчиться завтра.
Байдуже присуд свій проспав.
Брехнею виявилася правда.

А ті, яких він так убив,
На справедливість не чекають.
Він теж на світі білім жив.
Потрапить в рай. Вони це знають.

У Бога свій закон. І страх.
З небес нічого вже не бачиш.
А на землі – моралі крах.
І ти нічого вже не значиш.

… Вони прийдуть, убиті Путіним, на суд.
Там прокурор читатиме петицію.
І адвокат в нестямі виллє бруд.
І клясти буде хтось поліцію…

20 вересня 2015 року

---

Ми не кохані і не друзі,
А просто стрілись випадково.
"Привіт!" – "Привіт!" – і розійшлись.
Мабуть, побачимось колись –
Як не тепер, то в іншім світі.

Дивились небеса на нас.
Зітхали сумно і мовчали.
Не було глибшої печалі.
Хтось розумів, що для Кохання
Були ми створені, але…

… але лиш ми цього не знали.
І інших все собі шукали.
"Привіт!" – "Привіт!" – байдужі йшли.
І лиш колись серця щеміли –
Як знак взаємного Кохання.

25 вересня 2015 року

---

Коли тебе забуду –
Про себе нагадаєш.
Кохати вже не буду.
А ти мене кохаєш.

Принаймні ти так кажеш –
Та я тобі не вірю.
Слова уже не зважиш,
Коли убив надію.

І прийде ранок знову
На зміну снам і ночі.
Ми почнемо розмову.
Я бачу твої очі.

Ти знов мене кохаєш,
Хоч інших вже любила.
До себе повертаєш,
Немов нечиста сила.

Повірити не зможу.
Пробач, усе минуло.
Самотнім в світі ходжу.
Кохання вже заснуло.

Нехай поспить, нездале,
Щоб інших не тривожить.
Життя і так невдале,
А тут ще й горе множить.

Шукаємо кохання.
Воно ж собі блукає.
Немов та пташка рання,
Спокою все не знає.

Забудь собі минуле.
Живи спокійно нині.
Пробудиться заснуле.
Закохані не винні.

26 вересня 2015 року

---

Прийди до мене в ніжних снах,
Коли я буду лиш з тобою.
Чарівна посмішка твоя
Мене не в силах розбудити.
Ти просто сядь і подивись,
Як сплю я, як тобою марю.
Коли ми були молоді
І в ліс такий же молодий ходили,
Я брав тебе за дві руки
І в губи ніжно цілував.

А потім ти втікала в гущу,
І я вдавав, що відстаю,
Аж поки ти губилась між дерев,
Хоч бачив я твої небесні очі.
Тебе я кликав – ти мовчала.
Я в розпачі на землю сів –
І ти хутенько ззаду підійшла,
Нависла наді мною, обійняла.
А я сміявся, бо лиш гру затіяв.
Ти вражена була – і сльози на очах стояли.

Я бавився в кохання, а для тебе
Все було так серйозно, ніби завтра
Життя закінчиться, а з ним – і поцілунки наші.
Тепер би я, здається, все віддав,
Щоби колись теж був серйозним, як сьогодні.
Ти знов приходиш в ніжні сни.
Цілую губи я твої та очі.
Я все-таки прокинувся. Дивлюсь,
А ти сидиш на ліжку і смієшся.
Життя – це сон? Чи сон – це й є життя?

26 вересня 2015 року

---

Я думаю про тебе.
Ти думаєш про нього.
Він думає про іншу.
А інша не кохає вже нікого.
Так обірвався ланцюжок Кохання.
І знов війна вбиває тих,
Які кохали й не кохали,
Яких кохали й не кохали.
Для неї значення нема.
Війна не знає, що таке Кохання.

Ти дивишся в вікно і згадуєш мене.
А я згадав того, кого ти так кохаєш.
А він згадав її, хоч знає, що вона
Ніколи вже його не зможе покохати.
І знову рветься ланцюжок Кохання.
І це ж яке терпіння треба мати,
Щоб з'єднувати все одно його.
Війна, знай, свою чорну справу робить.
Їй руйнувати легше, ніж творити.
Кохання творить, але люди те руйнують.

Колись війна закінчиться.
І разом з нею закінчиться Кохання.
Бо люди схильні до руйнацій.
Творити важче, ніж вбивати.
Я думаю про тебе.
Ти думаєш про нього.
Він думає про іншу.
А інша не кохає вже нікого.
Так обірвався ланцюжок Кохання.
І знов війна вбиває всіх.

27 вересня 2015 року

---

Ти вже й сама, мабуть, не знаєш,
Кохаєш ти мене чи ні.
Здається, ніби забуваєш –
Та виглядаєш у вікні.

І знаєш точно, що не буде
Мене тоді, в ту саму мить.
Але вже серце не забуде,
Якщо могло колись любить.

Кохань багато серце мало,
Тому й від спогадів болить.
Воно єдиного шукало,
Та треба було просто жить.

Здавалося: ось він, єдиний.
А потім розлюбила знов.
Черговий приходив твій милий.
Вмирала в муках вже любов.

Коли я снився – завмирало
Нещасне серденько твоє.
І знову інших вже кохало,
Хоча ти знала: не моє.

В думках ти знову йшла до мене,
А я був гордий і мовчав.
Та накохайся вже, о нене!
І щоб кохань твоїх не знав.

Прийди нарешті і покайся,
Скажи мені: я знов твоя.
Не забарись, не загуляйся,
Бо вже зайде моя зоря.

… Ти вже й сама, мабуть, не знаєш,
Кохаєш ти мене чи ні.
Здається, ніби забуваєш –
Та виглядаєш у вікні…

27 вересня 2015 року

---

Насправді ти сумна, хоча й смієшся,
І усмішка, здається, з вуст твоїх не сходить.
Я в очі твої глибоко заглянув,
Вселенський сум в них поселився.

Тобі всі заздрять: маєш чоловіка і дитину,
Улюблену роботу і зарплату добру.
Але ж ніхто не знає, що кохаєш
Ти лиш того, що так далеко є від тебе нині.

Здається, ти б життя своє віддала,
Аби ще раз побачити його.
Мене не здурить щира усмішка твоя,
Бо я сумую теж. І хочу знов зустрітись.

Кохана, смійся! Стрінемось колись.
Життя минає в сумнівах й тривозі.
Я обійму тебе і поцілую в губи.
І сум вселенський заберу собі.

7 жовтня 2015 року

---

У темряві важко правду знайти.
Взагалі відшукати щось складно.
У мене була лиш єдина ти.
Й кохання складалося шоколадно.

А потім той шоколад поплив
Від дотику вуст гарячих.
Націлувався твоїх я очей-слив
Під шепотіння ночей незрячих.

Даремно правду в коханні шукати.
Кохання і правда – світи паралельні.
В коханні, як і в житті, є дві дати –
Народження й смерті.