Ми знаємо, що буде ще війна… - Власюк Анатолій

Знаю.
Вбивали і тоді, і перед тим.
І фюрер міг сказати: "Я кохаю" –
Й пустити Францію чи Бельгію на дим.

Коли сучасне нам не до вподоби
Й в майбутньому не бачиш перспектив –
Пірнаємо в минуле до жадоби,
Як в найдивніше з найдивніших див.

Раніше сніг, мабуть, все ж був білішим.
І дощ – мокрішим. І щасливішим – життя.
Та якщо спогади облишим –
Прийдемо швидше ми до майбуття.

А там, на фотографіях нетлінних, –
Обличчя благородні і живі.
В часах приречених й незмінних –
Дзеркал минулого лиш спогади криві.

12 серпня 2015 року

---

Ну, ось і все. Пора поставити вже крапку.
Коли початок є, то мусить бути і кінець.
Засунемо кохання це в окрему папку.
Он стелажі забиті вже по сам вінець.

Колись з нудьги бадьорі слідопити
Копатимуть углиб мою любов.
У тайниках душі все будуть рити,
Проціджувать крізь сито знов.

Шукатимуть таїну незбагненну,
В якій давно уже нема душі.
Віщатимуть брехню вогненну
Із гострими приправами суші.

А в мене просто було все, я знаю,
Коли кохав й кохала ти мене.
Я вже багато що на світі забуваю,
Та в серці іноді кохання це шкребе.

Зніму зі стелажів я папку заповітну.
Там скрупульозно все записано ущент.
З паперів переставлю кицьку кітну.
Сьогодні я кохання пацієнт.

Читаю все і згадую що було,
Та вже немає давніх відчуттів.
Усе в минулому загуло,
Розтануло в болоті мертвих слів.

Лиш голос міг би воскресити
Кохання, що колись було.
Та вічно наказала жити
Моя прадавняя любов…

13 серпня 2015 року

---

Минає літо. Осінь у нестямі
Зарядить вже безжальними дощами.
А сонце у нічній піжамі
Ще виграє нам веселкові гами.

І почорніли білосніжні хмари.
Вуста твої так хижо хочуть поцілунку.
В минулому – дрібні й пустопорожні чвари.
Лиш твої очі – на небесному малюнку.

Ти йдеш удаль і звеш мене з собою.
Грайливо стегнами заманюєш до щастя.
Та шлях до неба встелений журбою.
І вже кохання вдруге не удасться.

14 серпня 2015 року

---

Залиши мені сни.
Хоч би щось залиши ти від себе.
Може, усмішку цю,
Погляд цих незбагненних очей.
Ми зустрілись колись.
Це було так давно і неправда.
І невже це було?
То чому це померло в душі?

Подаруй мені щось.
Хоч би щось подаруй ти від себе.
Може, губ поцілунок,
Стукіт серця, що рветься з грудей.
Все було так давно,
Що, здається, не було ніколи.
Ще живемо чи ні?
І чи з нами кохання було?

Ти віддай мені сум.
Хоч би щось та віддай ти від себе.
Може, сльози свої,
А чи страх, що у душу заліз.
Я обійму тебе,
Якщо раптом зустрінемось знову.
І ти вже не підеш,
Бо не буде від кого вже йти.

14 серпня 2015 року

---

Не втікай! Все одно не втечеш ти від мене.
Кілометри й роки для кохання бар'єром не стануть.
Був молодшим – від долі втікати задумав.
А тепер зрозумів, що від себе ніяк не втечеш.

Я обійму тебе. Ти ридаєш, мов впіймана птаха.
Будеш жити в неволі у клітці своїй золотій.
Я цілую тебе. Твої сльози, кохана, солоні.
Відпускаю тебе, та сама ти не хочеш іти.

Ми заручники долі з тобою – і в цьому нещастя.
Бути рáзом не можемо – й гинем, коли не разóм.
Пекло й рай теж сплітаються в тлінних обіймах,
Як закохані, ніби востаннє кохаються вже.

Я ціную свободу – свою, і твою, і всіх інших.
В нас немає часу, бо життя скоро крапку поставить.
Випадково зустрілись, якщо не зважати на те,
Що у світі нічого немає такого, що було б випадковим.

Не втікай! Все одно не втечеш ти від мене...

15 серпня 2015 року

---

Ти яблуком мене вгостила
І вже навіки спокусила.
Тепер спокою я не маю.
Не пустять вже мене до раю.

Та гріх лише кохання змиє,
Бо яму іншому не риє,
Бо, мов дитятко, воно щире,
Й закоханих завжди помирить.

І коли буду помирати,
Дасть Бог мені тебе згадати.
За яблуко спасибі, Єво.
Пізнав кохання, королево.

19 серпня 2015 року

---

Не хочу бути я одним народом з москалем.
Зарию Путіна у землю рискалем.
І "русскій мір" його триклятий закопаю.
Рабом не буду, бо рабів до раю не пускають.

Небесних сотень назбиралося багато.
І Кремль жнивує все своє криваве свято.
Росію може Україна зупинити,
Щоби Європа й світ могли у мирі жити.

І прийде час, коли погані московити
Не зможуть вже нікого вбити,
Бо будуть у землі сирій лежати.
Вогонь посіяв – смерть вже будеш жати.

19 серпня 2015 року

---

У списку тих, про кого думаєш щодня,
Мене нема й ніколи вже не буде.
Я був безпечний – і твоє кохання вмерло.

А що моє кохання без твого?
Порожній звук. Лиш шелестіння вітру.
Так зірка гасне і пускає слід по небу.

У щастя лиш один закон жорстокий:
Щасливим буде той, хто хоче бути ним.
Всі решта – в чергу за шматочком свого щастя.

І навіть якщо ти закоханим буваєш,
Не означає ще, що ти щасливий.
За різними законами живуть кохання й щастя.

Якщо лиш мить свого життя
Не борешся ти за кохання, –
Його назавжди втратиш, так і знай.

І все ж у пам'яті твоїй
Колись негадано я вирину ізнову,
І серденько твоє шалено битися почне.

Захочеш ти своє кохання оживити, та не зможеш.
І змиришся назавжди з тим, що є.
І знову житимеш у світі, де нема кохання.

А я блукатиму у пам'яті твоїй,
Закоханий навічно в це життя.
І лиш коли в мені помре кохання – я піду...

20 серпня 2015 року

---

Ми ще не втямили донині,
Чиї й за що спокутуєм гріхи.
А сказано ж, що в сьомому коліні
Відчуєм пращурів негідництва міхи.

Це нам за те, що Україну продавали.
Вони – не ми, але ж у нас буяє їхня кров.
Перед Москвою на коліна встали,
Щоб ми нікчемність їхню пригадали знов.

А ті, хто знищував Голодомором,
В Сибіри гнав вкраїнських земляків?
Нащадків їхніх не пече ж бо сором.
А це прокляття багатьох віків!

Нам лихо москалі робили
І – українці на своїй землі.
Руїну й смерті залишили.
Гріхи волають ув імлі.

Нам покарання за минуле –
Ця лугандонськая війна.
Нащадки наші щоб відчули,
Що нам теж прощення нема,

Бо терпимо ми казнокрадів,
Хабарників, хапуг, убивць.
Для них життя – мов на параді.
Ми ж на коліна падаємо ниць.

Пробачте нам що житимуть пізніше.
Спокутувати наші будете гріхи.
Убивства, зради, смерть історія не спише.
Відчуєте ще пращурів негідництва міхи.

21 серпня 2015 року

---

Молімося за наших ворогів.
Просімо Бога, щоби дав їм розум.
Нехай відчують праведний наш гнів,
Нехай бояться кару Божу.

У Біблії ж бо сказано: "Не вбий!".
Тож наверни їх до життя святого.
Війни сокиру в землю ти зарий
І просвітлись в святій молитві Богу.

А якщо ти – хоч і по крові брат –
Вбиватимеш вкраїнців й Україну,
Стискатиму міцніше автомат
Й молитвами до Бога лину.

Дай, Боже праведний, не схибити мені.
Я захищаю дім свій і родину.
Аж до Кремля ми ворога женім
В лиху й нещадную годину.

21 серпня 2015 року

---

Обійму тебе міцно-міцно.
Віртуально. Не наяву.
Як я міг тебе відпустити?
Я ж тобою лише живу!

Лиш тебе я одну кохаю.
Ти для мене єдина навік.
У коханні немає раю.
Я на пекло себе прирік.

Та й до пекла мене не пускають.
Тяжкі маю на світі гріхи.
Та не каюсь. Уже не каюсь.
Лише прошу тебе: відпусти…

27 серпня 2015 року

---

Мені бракує порції кохання.
Я б слухав ці слова, божественні й величні.
Вони потрібні, мов повітря свіже,
Щоб серце билося у такт життю.

Мені не вистачає поцілунків
І губ твоїх, шалених і безпечних.
Хотів би я зануритись у тіло
Твоє, немов у піну хвиль морських.

А потім просто я дивився би на тебе,
Як спиш ти, усміхаючись вві сні.
Для щастя дуже мало треба.
Лиш щоб кохана поруч знов була.

27 серпня 2015 року

---

Відлетіли лелеки далеко-далеко.
Там, де тепло, і сонце зігріє серця.
Залишили мене аж до березня птахи –
На осінні дощі, на мороз і сніги.

Як ви будете жити без моєї Вкраїни?
Навіть якщо замерзну – звідси я не втечу.
Ваші пращури давні теж в Єгипет летіли
Й повертались назад, щоб ростити дітей.

Може, в тому і є те найвищеє щастя,
Де б не був, все одно повертатись назад?
Я живу – як живу і інстинктів не маю.
Україну я хочу зберегти назавжди.

Та й не можна мені відлітати далеко.
Ворог суне углиб, щоб прогнати мене.
І осінні дощі, і сніги, і морози
Не стоять на заваді убивцям моїм.

Що вам сниться, лелеки, в далекому краї?
Ви відчули, що смерть затаїлась уже?
Щоб вернулися ви до своєї Вітчизни,
Буду битися з ворогом я за життя.

Я дивлюся у небо. Летите ви печально.
І, здається, ніколи не побачу вже вас.
Я до березня житиму. Дочекаюсь, лелеки!
Повертайтесь додому. Будуть мир і життя!

28 серпня 2015 року

---

Як мало слів, аби тобі сказати,
Що понад все кохаю я тебе.
Слова – лише верхівка айсбергу над океаном,
А справжні почуття – в глибинах вод
Від ока людського приховані надійно.

Не чують люди, хоч слова одні і ті ж говорять,
Немов глухі, сліпі, німі всі стали одночасно.
Й коли ми кажемо, що спершу було Слово,
То все ж під словом розуміли інше щось,
Що втрачене, здається, вже навічно для людини.

В житті ж буває як: мовчиш – а ближчого
Нема для тебе серця, і очі більше скажуть, ніж слова.
І навпаки: чим довше ти говориш –
Тим більше все заплутуєш в стосунках
З людиною, яку кохаєш, і вона тебе кохає теж.

Словами убиваємо ми більше, ніж мовчанням.
А серце б'ється й око бачить і без наших слів.
Це вуху лиш слова потрібні,
Щоб могли ми розрізнити, де друг, де ворог.
А серце відчуває все – і все ж мовчить.

… Як мало слів, аби тобі сказати,
Що понад все кохаю я тебе…

28 серпня 2015 року

---

Життя коротке – немов риска
Між датами народження і смерті.
А час стирає навіть риску цю.

Немає значення, чи був ти, а чи є,
А чи ще будеш жити в цьому світі,
Чи взагалі ти з'явишся у ньому,

Чи будеш ти боротись за життя,
А чи спокійно станеш лиш дивитись,
Як інший б'ється, – все одно кінець один.

Твої зусилля марні у всесвітньому масштабі.
В космічному протистоянні – й поготів.
Ніхто вже цього не помітить, навіть люди.

І все ж краплинки лиш одної треба,
Аби наповненим став океан.
То, може, ти краплинка ця, аби було життя?

29 серпня 2015 року

---

Я просто торкнувся твоєї руки –
І дрож пролетіла по тілу,
Немов заблукали незнані світи,
Яким бути разом схотілось.

І губи зійшлися під розмір кохань,
Підігнані майстром уміло.
І серце уже не ховало бажань,
Від дотику тіла кипіло.

Сплелись воєдино два різні світи,
Що щастя не знали ніколи.
О доле, ти біди від нас відведи!
… А внуки ідуть вже до школи.

30 серпня 2015 року

---

Ти вмієш зупиняти час.
Він так пливе повільно,
Коли тебе не бачу я.

Тобі би працювати продавцем
І видавати порції кохання
Усім, хто цього потребує.

А ти живеш аж за горою.
Її здолати я не в силах.
Вже завтра осінь починає хід.

31 серпня 2015 року

---

І в небесах буває зрада.
Й перемагає Сатана.
Верховна тріпається Рада.
Завмерли Мінськ і Астана.

Москва вже плеще у долоні,
Що все іде, як має буть.
Сльоза у матерів солона.
Даремно своїх хлопців ждуть.

Упала люстра на світанку.
Не вбила депутатів.