Статті, нариси - Павло Грабовський
Де поховали Надю, ніхто не знає, могилки її як не шукали, не могли знайти, та й надії на то нема; її поклали в гуртову труно-могилу,- так звуться заготовлені з осені на зиму могили для арештантів - нікого окремо не відшукаєш.
Так згинула молода, світла, напрочуд гарна душа. Часом на Надю годі було споглянути без потайного запеклого болю; з усього відчувано, що вона скінчить мученицею, що дійсність не спиниться перед її духовою вродою,- в житті такі люди робляться жертвами в тому або іншому напрямі. Так і Надя.
Счастливые годы,
Веселые дни,
Как вешние воды,
Минули они...-
все співала вона, міряючи Сибір; або відчитувала Некрасова «Пророк» («Не говори: забыл он осторожность...»); любила також повторяти слова Тарасові:
Одну сльозу з очей карих,
І пан над панами...
Велику вагу мали для її єства духовного оті немногі, але влучні слова.
Хто стрівав серед життя хоть одну таку людину, в тому довіку не згасне світлий погляд на життя, ні палка любов до ближнього.
З боку остаточних думок та поглядів Надя була поступовою в найбільшому значенні того слова, бажала служити народу в напрямі знищення його гірких обставин політично-соціальних; тероризму не поділяла.
Ось що писала до близьких людей Надя перед двома тижнями до смерті:
«...Не зійду я з того шляху, на який стала, і розпрощаюся, коли треба буде, навіки з волею і з вами... Що буде, не знаю, я до всього готова... надійтесь на мої сили... усе-усе винесу жваво... живу любов’ю до святого діла, вірою та надією на щасливу, хоть і не близьку, будучину... не турбуюсь, коли мені навіть і не доведеться діждатись... досить з мене глибокої віри в будучину; досить, щоб витерпіти всі, всі пригоди; жити отією будучиною, уявляти собі щастя та земний рай тих вибранців, що будуть жити серед добра, ладу та любові,- а тому справдитись, певно справдитись; гадаючи про те, я все забуваю, забуваю гіркоту, біль та морок сучасності; за мороком та гіркотою я вбачаю світло та відраду і не падаю духом. Не падайте ж і ви, вірте в силу душі людської і боріться міцно, палко, безперестанку з усіма незгодинами, з усіма темними та дикими силами. Зваліть їх! Не доведеться, може, вам їх добити, а підхитати - підхитаєте; вірте тільки в перевагу вищих сил, то будете щасливі довіку...»
«...Своєю пощочиною я виплатила образу,- дала знати, що здирства та знущання з себе ми не допустимо... Тож будьте відважні, любіть з повної душі всіх, всіх людей, любіть правду та добро!»
Похиляюся перед хрестом твоїм, незабутній друже-товаришу!
1890 року
КОРОТЕНЬКІ ВІСТКИ З СИБІРІ
(Кореспонденція)
З творів благородного містера Кеннана і деяких інших вісток громада читачів європейських знакома уже трохи з життям та обставинами соціалістів-зісланців, чи, як каже уряд,- «государственных ссыльных», в Сибірі. Ми не будемо чіпати ні того життя, ні тих обставин взагалі. Досить лишень поглянути на землеписну карту та одшукати такі пункти, як-от Верхоянськ, Середній Колимськ або Сахалін, щоб і без опису збагнути, що заслання у ті країни - не великий смак. Але, крім умовин щиро-урядових, зісланець не забезпечений навіть і від розбишацького нападу міських хижаків, як те не раз уже бувало. 16-го августа минулого 1891 року в Батуруському улусі, за 200 верст від Якутська, убито зісланця, робучого-ткача, Петра Олексієва. Це той самий Петро Олексіїв (Петр Алексеев), що судився в московському процесі 50-и соціалістів-пропагандистів і сказав свою знамениту річ, за котру одержав славу видатного красномовця і пішов на 10 років каторжних робіт. Відбувши каторгу (спочатку в Харківській центр[альній] каторжній тюрмі, а потім на Карі, Забайкальського краю), Олексіїв був поселений 1885 року в Якутському окрузі, на грунті, не здатному до хліборобства; зате в улусі, де він оселився, якути кохалися в худобі. Олексіїв, велетень складом, придбав сіножатку і вспівав накошувать до 700 копиць, виручаючи за них 50-100 карбованців річно. Ведучи помірне життя, скорочаючи до можності свої власні потреби, Олексіїв не терпів нужди, мав корів, коня, а іноді то й позичав якутам по карбованцю-два грошей, позичав, звичайно, на превелике диво хижакам, без аніякісіньких надсотків. Потроху складається казка, буцім Олексіїв - багатир і має 2000 карбованців кошту (далі цієї цифри не йде уява якута). І от улусний старшина, картник і п’яниця, ловлений на кражах, змовляється зі своїм передмісником, старим старшиною, чоловіком не кращої вдачі, як сам, убить Олексієва, покористуватись його коштом і поділити спіл. 16-го августа Олексіїв зібрався їхати в город; старий старшина намігся провожать; в лісі їх перестрів другий старшина, повітався, злізли з коней, сіли додолу, побалакали. Пора й рушати. Старшина взяв коня за узду, а Олексіїв почав ладнати черезсіделень; в ту ж хвилину старий старшина ударив його ножем у спину. Олексіїв вирвавсь і побіг, скидаючи з себе одежу, але якут гнався слідом і бив ножем у спину. Через 60 сажнів Олексіїв упав у знесиллі; якут сів йому на груди, б’ючи по-прежньому ножем. Прибіг новий старшина і собі вдарив двічі. «Боже, боже мій!» - простогнав Олексіїв і скінчився.
Стояла саме косовиця; товариші покійного запрацювались якось; найближчий жив за 20 верст і знав, що Олексіїв мусив їхати в город; тим-то ніхто й не хопився завчасу. Коли це, в сентябрі уже, приїздить козак, що повіря зісланців; подивився; пита у товаришів: «Де Олексіїв?» Кажуть: «У городі».- «Ні, в городі немає». Почали шукать. Старшини запевняють, що Олексіїв утік; розгляд юрти (хата) овсі не свідчить об тому: нема коня, літньої одежі, а все останнє, як було, так і є; на ліжку - окуляри й часопись. Дізнались, що старшини тратилися не по кишені, присікались до них,
