Статті, нариси - Павло Грабовський

Наді; друкарня була викрита, хоча бомб не знайдено, там вони й лишилися. Всіх арештували та повезли до Петропавловського муру. Потяглися тижні, місяці, роки тяжкої самотини спочатку в мурі, а потім в «Домі попереднього замкнення»; тюрма швидко підтяла Надю, знесилила її страшенно. Розсипалися порохом молодечі мрії; катівські допити вимотували душу. Часом істеричний хлип замкнутого поблизу товариша зворушував таємницьку тишу, мордуючи уяву молодої в’язниці. А найдужче гнітив її спомин про бомби; вона стратила сон. Думи-муки не давали покою; хоробливі мари переносили її до рідного міста, до знаної домівки. Безтурботно, ні про що лихе не гадаючи, там поживають собі нові, інші люди, бавляться малі ні в чому не повинні дітоньки... якось заблисли огники, вибух, пожар, усе потане в полум’ї, а бомби, оті гидкі, нелюдські бомби руйнують все чисто навкруги. Зойки та прокльони конаючих жахом стискають їй серце; огнем печуть сльози, розлиті над побитими... вона скрикує, раптом кидається з ліжка і б’ється по підлозі в непритомному стані... Спам’ятавшись, вона не раз бачила себе простертою насеред казні, 4 а довкола стояли жандарми та прислухувалися до її покриків. Боже, що, коли вона назвала кого-небудь з друзяків? І знов вона мучилася. В неї навіть була думка покликати жандармів та виявити, де заховані бомби, та вона спекалась такої думки. Коли б відповідність упала тільки на неї, вона не вагувалася і капельки; але, може, бомби вже перенесені вільними товаришами на друге місце? Дати повід до нових пошуків? Ся увага спиняла її рішучість; що робити - сама не знала.

Тим часом бомби були викриті жандармами, і Надя відчулась трохи заспокоєною. З «завинного акту» вона вперше узнала про шпіонську ролю Антона Остроумова. Що то за людина - не знала, але чула від свого чоловіка про якогось надзвичайно гарного та певного товариша, що звався «Антоном». «Невже той самий?» - промовляла в душі, та Надя зловила себе на підозрі і засоромилася. З нетерплячкою ждала вона суду, щоб побачитися нарешті з чоловіком та спитати про Антона. Підійшов і суд - 8 грудня (декабря) 1887 р. Першими словами Наді до чоловіка після так довгої розлуки був запит про Антона; з болем та гіркотою вислухала вона прикру правду, не здужала ні про віщо більш говорити, весь час процесу судового була «як з хреста знята».

Справу Наді з товариством (Оржих, Чернов, Петровський, Александрин, Федорова та Тринидадська) розглядав надзвичайний суд сенатський; обвинувачував знаний Желехівський, требуючи кари смерті для всіх. Тринидадська просила першого присудного, сенатора Депера, «оборонити її від оборонця» (урядового). Муж Наді наполовину був психічнохворий, так само і дехто з товаришів; Оржих не здужав навіть ставати особисто до суду. «Боже! на віщо вони схожі? що з ними пороблено! - сумно викликнула одна свідниця. Якима Сигиду та Петровського засуджено на кару смерті, останніх - в каторжні роботи на різні строки, Надю - на 12 літ; суд, однак, прохав царя скоротити на 8. Господи, чого не пережила тільки Надя під той час! Після суду їй позволили побачитися з чоловіком, та обом було ще тяжче. Він подав думку: звернутися до царя - чи не зменшить кари. А з дому йшли також невеселі вістки: батько Наді помер з журби, мати лишилася без ніяких средств, ні на що було наняти комірчини, тож прихистилася у старенької бабусі - няні; молодші брати та сестри виростали без освіти, одного хлопця взяли навіть з гімназії. Придавлена понад сили усіма тими подіями, Надя запрохала в царя полегкості, цілком не розуміючи ваги того вчинку; вона дістала відмовну відповідь; каторги однак їй вирекли не 12, а 8 літ; страту чоловікові та Петровському змінили на каторгу поки живота. Та Надю ждало нове лихо: її розлучили з чоловіком, бо мужчин послано на Сахалін, а женщин на Кару, Забайкальської області, де під той час перебували політичні каторжні тюрми. Д[ня] 7 мая 1888 р. пішло з Москви на Сибір товариство над 50 чоловіка, в тому числі і Надя; каторжне вбрання нівечило молоду вроду, спиняло рух; дорога, однак, трохи відживила її. З природи та темпераменту Надя була повним втіленням життя й молодості - завжди різва, весела, жвава. М’який погляд її глибоких очиць, ласкаве та щире серце, дзвінкий, заразливий сміх свідчили за безпосередність натури. Душа світилася в кождім словечку, в кожнісінькій ухмилочці; зверхність 5 щоразу видавала її; все духове життя ніби було списане на виду. Моторна та енергічна, вона вкладувала все серце в те діло, яке робила. З нервовою поспішністю розтинала вона коверту одержаного листу; судорожно тремтячи, перебігала дорогі стрічки, ділилася найменшим проблиском відрадного почуття; ласкала та голубила, коли бачила кого сумним або заклопотаним, і журилася, якщо не могла нічим розважити; смуги смутку хмарили її чоло, а в очицях блискали сльози, погляд робився полохливим, молящим. Не відчувала вона в собі снаги одіпхнути товариша, викинутого з гурту; нічого не ненавиділа більше, як підробленості та вдавання. Роки в’язниці значно перемінили Надю. Веселість прокидалася якось хворобливо, щоби перейти в розлучну тугу; бесіда рвалася на півслові, дзвінкий, приємний сміх тепер здавався істеричним реготом, що викликав дрож; в голосі раз у раз почувалися тужливі ноти; на чолі найбільше панував вираз тяжкої думки, тривожливого почуття. Довгий етапний шлях, наполовину піший, з безконечним рядом усяких історій та урядових надужить пригнітав та обурював серце. Трудно уявити собі всю нелюдськість того шляху, не потоптавши його; провадять часто силою, в’яжуть вірьовками до воза, б’ють рушницями в разі найменшого «бунту» чи непослуху,- і Наді з товариством не раз доводилося коштувати того.

В дорозі ж Надя почала роздумувати над своїм минувшим і з розпукою побачила непоправну помилку - «невільний гріх», що заподіяла проханням полегкості у царя. Вона почувала себе провинницею, сльози каяття застилали від неї світ білий; вона ховалась від товариства куди-небудь у куточок і отам ридала безутішно. Надія на втечу з Сибіру іноді мелькала перед нею і додавала сил нести оті пекельні, невимовні муки.

20 января 1889 р. Надя удвох з Тринидадською (третя товаришка Федорова втекла дорогою) прибула в тюрму; скільки довелося їй зазнати горя та біди, те хіба господь відає. «Шапок та кожухів,- писала Надя,- ми не скидали ні вдень ні вночі,- так і спали, але я здорова, занадто здорова... віки вічні житиму... коли б спромога передати вам хоть капелиночку тієї дужості, що в мене». В перший же день приходу на Кару