Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Здається, все робив, аби було так, як вона хотіла. Послюблення ж — останнє, що міг зробити для дітей Малчиних і передусім для найменшої з них — Милани.

Так обернулося, що не кликав одну з другою і не казав;

"Слюбся ти з сим, а ти з сим". Мужів обирали серцем і здається, не схибили. Златка почуває себе за Блішш.ою слюбною та втішеною, і Милана йшла до свого Кушти на воседля і квітнула, гейби квітка передлітньої пори Бо таки втішена, що слюбиться саме з Куштою, а тим немало тішить і iiuro, князя Волота. Одне, то неабияка радість бачити дитя своє щасливим, а друге, не лише доньки вдоволені своїм вибором, він, вітець їхній, теж. Бо обрали не гірших, таки ліпших, достойних. І віком та видом браві молодці, і па розум та вдачу не скудні. Та й в ратнім ділі здається, не останні будуть. Кушта, щоправда, занадто молод іще щоб ставити його па чолі тисячі чи воєводою на обводах. А проте молодість — не гандж і не завада Мав би міцну руку та був би на розум гострий, все інше принде. Ближика теж не набагато старший був, коли паспіла потреба ставити його на чолі залоги в Тірі і заодно — волостелином подарованої доньці займанщини між Дністров ським лиманом, Третьою рікою і Третім озером Хіба не вагався князь, зважуючи на молодість зятя? А поставив бач, і не помилився. Ближика он який лад навів у Тірі і на обводах поблизу Тіри. Вепр тільки мислив зробити те а Ближика уже зробив: забрав туди передусім жону свою Злату, затим повелів забрати жон, дітей чільним мужам ба навіть не чільним. "Віднині ваше місце тут, — сказав — Укореняйтеся і будьте тверді на мислі: іншого посаду для вас у Тиверській землі немає й не може вже бути" Те саме каже й поселянам, що зголошуються сідати у його волості. І що найбільше, мабуть, важить — казання ті підпирає вигодами та винагородами, а де вигода, там спокуса де спокуса, там пожвавлення і певність: з таким воєводою і волостелипом не пропадеш. Кушта яко ратний муж теж достойний того, щоб покладати на нього надії і на розум не скудний. Отож пожде якнйсь час та й посадить його по сусідству з Ближикою — у відібраному в Вепра, яко зрадщ, Холмогороді. Як бп там не було, кровне єднання — найбільш надійне єднання. А йому, князю, надія на вірність воєвод, тпм паче у полуденних обводах Тиверської землі он як потрібна. Мас Чужкрая, Власта, Ближику Коли посадить там Кушту та ще двох-трьох синів, кого тоді боятися йому? Твердь он яка падіппа буде.

Сіюнукувашііі втішною думкою, рушив до дверей що вели з опочивальні, і тільки-но прочинив їх, як одразу ?к нагледів Миловиду в оточенні дітей. Старші — Радим та Добролик — либонь, спали ще, натомлсш Милаичиним восрдлям, сі ж, найменший та два середульші, були вже спіжі й збадьорені, з усього видно, давно одійшли від сну і иршиуть исселощіїї, мплого серцю привілля.

— Чи не до мене, сини мої? — пропустив до опочивальні й присів перед усіма, усміхнувся приязно.

— А так. Прийшли привітати вас, отче, з добрим ранком та й помишатимемо вже на вольготність,

— Спаси біг, соколята. Ви теж будьте здорові та щасливі. Не вельми бешкетуйте на вольготності, аби не вразили один одного.

— Ми не самі, з нянею-наставницею підемо. Поглянув, провівши дітей, на жону й невільно замилувався нею. Завжди умиротворено тиха, осяяна тим внутрішнім світлом, що било з неї, гейби почайна •з землі, й виказувало щедроти її вдачі, Миловида була невпізнане одмінена зараз. Так пломеніла вся, таке м'яке та ніжне світло посвічувало у неї на виду, а надто в очах, що князеві самому захотілося перейнятися тією щедрістю й бути таким же щирим на ласку, на добро, на щастявтіху.

"Се вона дітьми так вознесена", — утверджувався в мислі, а тим часом дошукувався вже іншого: що скаже Миловиді, аби знала, що й він он який вознесений нею?

— Жона теж іде з малими па вольготність?

— Ба ні, — поспішила заперечити. — Мені не до вольготності. Он який безлад залишився після воседля. Мушу прибирати та ставити усе на місце.

— Челяді скажи, най прибирав, сама ж дай повеління та й заходь до мене.

Глянула незрозуміле чи й подивовано і вже потім кивнула:

— Гаразд.

Коли полишала опочивальню, була, як і належить кпягині, стримана, а все ж не зовсім. І в ході відчувалося: он як вдоволена тим, що князь повелівав перекласти клопоти на інших, самій же прийти й бути з ним, і в поставі також. А обернулася, відчиняючи двері, й зовсім виказала себег таки неабияк утішена його турботою-бажанням.

Це скільки ж літ спливло, як йдуть вони у парі? Либонь, вісімнадцять. А так, найстаршому їхньому, Радимові, сімнадцяте минуло вже, пішло вісімнадцяте. Пробі, а набутися мужем і жоною як слід і не набулися. Ніби ж мирними були ці літа, ні самі не ходили па сусідів, ні сусіди па них, а ом які клопітні. Воно й по дивно. На його плечах лежали турботи про землю, про благо люду землі Тиверської, на Миловидіших — терем із його численними "треба", челяддю та дітьми в теремі. Чи їй иули кили розглянутися на ними, подумати про щось інше, крім них? Одно дитя пр встигало стати па ноги, потішити вітця, матір першим словом-лепетом, інше народжувалося, за тим іншим — ще інше, і кожного разу його княгиня, його жона-утіха відходила від нього, була з малям і з малям та з тими, що підростали вже, одначе вимагали її нагляду і її турбот. Зато ніхто не скаже, що вона не господиня в княжому теремі і не мати своїм дітям. І Малчиних виростила, до ума-розуму довела, і своїх ростить достойно.

"Один лиш я нарікаю? — осміхнувся. — Пробі, чи можу нарікати на таку?"

Таки довгенько оберталася між челяддю. А може, й сама поралась. Коли зайшла, інший мала вже вид.

— Най вибачає князь, — ніяковіла. — Я змусила його ждати.

— Не біда, — простягнув назустріч їй руки й посадив супроти себе. — Знаю, скільки на тобі повинностей, тому й не ремствую. Скажи, чи всі і всім задоволені?

— Що ти, княже! — подивувалася. — Чи на такім воседлі, як Миланчине, могли бути невдоволені? Весь Черн і його околії гуляли-пригощалися.

— В тім-то й ба, що люду он скільки було, комусь могли й пе догодити.

Посиділа, ніяковіючи, і вже потім сказала:

— Я все робила, княже, аби догодити.

— Чи я кажу: ти чогось не доробила, — помітив її бентегу й поспішив заспокоїти. — Твою щирість я бачив. Питав затим, аби пересвідчитися, що обійшлось як слід.

Був добрий і ласкавий з нею, та не одразу прогнав осмуту з серця.

— Мені се не подобається, жоно.

— Що саме?

— А то, що ти вдалася в тугу і без видимої причини. Волів би завжди бачити тебе світлою та ясною, як уміпш бути. Коли хочеш знати, затим і покликав, аби винагородити за все, що робила й робиш для мене, дітей моїх.

— Правда?

— Як я — се я, а ти — се ти.

Скинула повиті болем ніяковості очі й тицьнулась мужеві своєму до плеча. Горнулася й казала щось, казала й горнулася, а він обіймав її, гладив, заспокоюючи, плечі й тішився з того, що знову бачить свою Миловиду такою, як там, в оточенні ясноликих діток,

— Милана знаєш що повідала мені, коли йшла від нас? — почув нарешті її казання.

— А що?

— Зізналася, що вельми прикипіла серцем до роду вітця свого, що коли б пе веління лади та не повинність перед тим же родом, нізащо не пішла б із нього. "Най мамця знають, — сказала, — кому я найбільше вдячна в сім роді, то се вам. Бо уміли бути кревною на місці некревної, бо такими щедротами винагородили за багато літ, як, може, не винагородила б і кревна".

— Так і сказала?

— Ано.

— Ось бачиш. Я тільки збирався подякувати тобі за твої щедроти, а Милана уже подякувала. Гадаєш, то так собі? О ні. То правда промовляє нашими устами. Бо ти не тільки відрада, ти — божа винагорода усім нам. Чуєш, усолодо моя, не тільки відрада — винагорода!

— Як і князь для мене.

— Правда?

— Не було б правдою, чи народила б йому шістьох синів?

Осміхнувся втішено і вже потім поправив:

— П'ять їх у нас.

— Буде й шостий, княже. Знай, непраздна я.

— Отак?

Тепер він, князь Волот, німував подивовано. Зрештою відкинув геть сумніви, заяснів видом й став виціловувати жону свою, так солодко й гаряче, гейби вперше доступився до неї, свого найбільшого жадання.

Ось чому вона видалася йому сьогодні до иевпізнання ліпою і миловидою! Непраздна є!

— То, може, за сим разом дівка буде? — спинився нарешті й заглянув, збуяпий радістю, в осяйні її очі.

— Хотіла б мати дівку. Коли б ти знав, муже мій, як хотіла б! Та ба, не буде її.

— Звідки така певність?

Пригадала: колись давно мала про це вже бесіду. Одначе чимось іншим не може пояснити князеві своєї певності.

— Ще в Випалі, коли була півдівкою, наснився мені сон. Буцімто рву на воді лілеї, а кладу собі до рук маленьких хлопчиків. Одного, другого, третього отак. Жахнувшись, прокинулася и повідала своє сновидіппя бабусі. Старепька вислухала мене й сказала: "Лілеї — русалчині діти, негоже зривати їх. А оскільки ти брала серед них лиш хлопчиків, то знай, у тебе будуть самі лиш хлопчики".

Пророкування її, як бачиш, справджується: уже п'ятьох народила.

— Одначе на воді, ти взяла лиш трьох.

— Таки трьох.

— Ось бачиш, серед всіх інших може бути й дівка.

Повірила чи лиш хотіла вірити, в усякім разі, мала намір сказати втішне для себе й для мужа, та їй не дали висловитись. Хтось сторонній над'їхав тієї миті до терема й дав знати челядникові, що хоче бачити князя.

То був гінець від сторожової вежі па Дністрі. Прибув сказати князеві: до нього правиться з миром та злагодою кутригурський хап Заверган і просить дозволу на в'їзд до стольного города Черна.

Повелів запросити хана і дати йому достойний високого гостя супровід, а тим часом думав: "Чого се йому тра' від мене? Сказав, з миром та злагодою. Чи не обри заворушилися?"

Кочовища кутригурів пе доходили до Дністра, отож і чвар із ними у тиверців не було. Ото тільки й клопоту мали через них, що пустили вісім літ тому за Дунай і ви' слухали докір імператора: "Пощо пустили? Чи соузники так чинять?" Опісля кутригури не поривалися до ромеїв і до Дністра не доходили. Випасали череди корів, отари овець, а найбільше комоней далі па схід, коли й мали якісь сутички чи перетрактації з антами, то лише з тими, що сусідять із ними — уличами та ще полянами, коли ті спускалися на пониззя Дніпром або ж Бугом чи Онгулом. Ратних змагань між ними та антами, скільки й пам'ятає себе, не було.