Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Та ось погасив вогниво й став умощуватися на ложі.

Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган — і вона лусне, як лускає тятива, коли від неї хочуть більше, ніж може.

Не помічав того чи й не зважав на те хан Заверган. Обняв її дужою, вкритою жорстким волоссям рукою й доволі таки грубо пригорнув до себе.

— Ти чого? — запитав, відчувши опір.

— Боюся хана.

— Отак?! — дихнув у лице хмільними випарами й збудив у ній всю, яка була, відворотність, весь, що мала в серці, супротив. Зібралася з силою, скористалась тим, що від неї не сподівалися такого, й вислизнула з обіймів, ба навіть подалася пріч.

Така зухвалість, певно, і в ханові розбудила не просто мужа — звіра. Не питавсь уже, чому втікає. Згріб обіруч, повернув у ложе, так дужо і так рвійно став домагатися свого, що в Каломели дух перехопило, чула, задихнеться зараз від страху та безвиході.

— Благаю тебе, не треба!.. Хай колись, хай потім!..

І вмовляла, і пробувала захиститися руками — дарма. Що такому її сила, коли в нього стократ дужча вона, і що благання, коли загорівся вогнем? Заклав за комір п'ятірню й так люто рвонув старанно шиту матір'ю туніку, що вона розпанахалась до самого подолу і явила Каломелку в усій її неторканій красі та утаємниченості.

Заціпеніла з жаху і тим, мабуть, вирішила свою долю. Бо відчула й усвідомила: її вивільнено з материного накриття. А такій не дозволено належати іншому. Така має належати тому, котрий домігся вивільнення і спромігся вивільнити.

II

Третього дня по воседлі усі, хто супроводжував Каломелу до ханового стійбища в Кутригурах, поверталися за Широку ріку, до свого роду. Хан влаштував їм гучні проводи, сам сів на вигуляного за ці дні огира й Каломелі велів подати — проведуть родаків її до переправи, а вже звідтам поїдуть у супроводі довірених мужів ("вірних", як імопур, їх Заверган) по обводах Кутригурської землімає намір показати її жоні своїй, а заодно й жону показати кутригурам. На те піде стільки днів, щоб народився, виповнився і знову народився місяць. В усякім разі, до ханового стійбища над Онгулом повернуться лиш тоді, як об'їдуть усю землю від східних до полуночпих обводів і від полуночних до західних. Полуденні залишаться на останок. Вони йдуть уздовж моря, отож мають стати для Каломели окрасою мандрівки, а може, й справжнім дивом.

На першу ночівлю мусили стати в степу, на другу постаралися вийти до одного з кутригурських стійбищ над Широкою рікою і там, у стійбищі, хан знову влаштував утигурам прощальну вечерю, а Каломелі дозволив побути з сестрами стільки, скільки дозволяла ніч. Знав-бо: жона його розлучається з кревними надовго, хто відає, може, й назавжди. Хай побуде з ними наостанок та вдовольниться тим, що дозволяє останок.

Плакала, прощаючись, так дуже і так по-дитячому ревно, що навіть у нього, бувалого вже, ворухнулося серце і змусило розщедритися на ласку та умовляння. Така вдячна була за них чи тепер тільки, як обірвала останню нитку, що єднала з кревними, усвідомила: крім хана,, у неї немає й не буде на цій землі ріднішої людини, — хилила ся до нього довірливіш, ніж дозволяла собі хилитися досі, і жаданням його не противилася вже, як перше.

Хто-хто, а Заверган знав: путь у них далека і втомлива. Через те не поспішав долати її, давав час на перепочинки, на зустрічі і урочистості, що на них не скупилися стійбищани, віншуючи хана і младомладу жону його. Аби все те не просто втішало, щораз дивувало Каломелу, висилав наперед — і таємно від неї — роз'їзди, попереджав родаків про своє наближення. А вже родаки відали, де зустрічати і як зустрічати хана з ханшею: виїздили далеко за стійбище, віншували щораз щедрішими й приємнішими словесами, вручали окремо ханові, окремо ханші подарунки.

Спершу знічувалась: схоже, що Заверган зумисне повіз її по обводах землі своєї, аби зібрати із стійбищан більше, ; ніж може дати звичайне воседля, подарунків, далі почала й дивуватися: звідки стійбищани знають про неї, навіть у найвіддаленіших закутках?

Позирала на хана силилася вивідати все те, та хан удавав, що не розуміє німих її позирків, і одбувався жартами.

Те, мабуть, сподобалось Каломелі: перестала знічуватись і дивуватися, хвалу та й дарунки сприймала як належне. А ще щораз прихильнішою видавалася йому. Були в путі — питалась-розпитувала: де вони, чи далеко звідси до антів і що то за одні — анти, ставали на перепочинок чи сідали до трапези — не покладалася на челядь, власноручно ставила перед ханом їжу, цікавилась, чи до вподоби йому те, чи до вподоби інше. Заверган радів таким одмінам. Не дивувався, що жона його швидко звиклася до верхової їзди. У вітця свого, там, на берегах Білої ріки, не завжди сиділа в стійбищі та їздила в повозі, певно, і гасала, як усі в її віці, на молодій кобилиці по степу, і полюбляла далечінь, і ганялась за далечінню. Дивувало інше: доволі просто і по-мужньому стійко зносила он яку тривалу і виснажливу путь, якось підтяглася в путі й стала схожа на отрока-воя.

Аби впевнитися в її вправності чи невправності яко верхівця, показав на синіюче в далині плесо й повелів одному з мужів:

— Проскач, Коврате, вдвох із Каломелою та вивідай, чи пригодна вода в тамтім поду для пиття і варива. Стійбища нема та й нема, а комоней час би напоїти вже, самим не завадило б лаштуватися на ніч.

Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з тих, що їздять ступою. Хотілось удостовіритися, що вдіє Каломела, коли Коврат пустить свого бистрохода вскач? Ітиме слідом чи відстане? А коли йтиме, то як? Всім іншим повелів спішитись і ждати. А поки ждали, те й робив, що позирав у той бік, куди послав гінців.

Туди їхали врівні і, на його подив, легкою риссю. А звідти ніби знали, чого хоче від них хан — пустили комоней вскач. Каломела дещо відстала від Коврата, все ж не так дуже, щоб сумніватися в ній і її спроможностях бути содругом ханові і не лише в наметі, а й у походах та ратних виправах.

Здибила услід за Ковратом кобилицю й поспішила сказати ханові:

— Вода на поду прісна. І людям, і комоням буде чим утопити спрагу — почайни б'ють у прибережжі.

— Тоді поїхали.

Оглянув, як прибули, степове озеречко, — там, виявляється, брала початок одна з річок, що текли до моря, — соковиті трави по його берегах і повелів путникам розбити стійбище.

— Далі на захід, — пояснив, — піде незайманщина, що лежить між нами і тиверцями. Туди не правитимемося. Дамо перепочинок комопям та й спрямуємо їх до моря.

Путь до морського узбережжя ііішішлася неблизькою, а стійбища траплялись все рідше й рідше. Як на те грянула гроза, зайшло на тривалий із вітром дощ. Хан спершу не надав тому ваги. Коли ж утямив: туча не з тих, що налетіла — й немає, та повелів ставити намети, було пізно вже: злива промочила всіх, і добряче, до кісток.

Мужам не зашкодило те. Розклали, коли перемеженилося, багаття, висохли при багатті, зігріли себе для певності хмільним, — і байдуже, а Каломела трималася лише до ночі. Вночі прокинулась від удушшя, що підступало до горла і не давало дихати, відчула смагу на губах і збагнула: дощова купіль не обійшлася їй так собі, через неї нажила вогневицю.

Злякалася чи тільки подумала, як це невчасно, — і сама не добере. Мабуть, і те і друге відвідало разом. Бо вогневиця — не якась там абищиця, а спіткала он де, в безлюднім степу, там, де немає поблизу стійбищ, а відтак тих із людей, що могли б зарадити біді. Що ж справді буде тепер і як буде? Затримається коло неї хан і ждатиме видужання чи прив'яже у коня на хребті й поскаче шукати стійбище, знахарів, що могли б допомогти його жоні?

Хотіла було покликати його, та згадала: ніч зараз, що він може вдіяти поночі, і утрималась. А дихання спирало, і відчутно. Уже й покривало зняла з себе, намацала поворозки, якими туніка стягувалася довкола шиї — таки ж розпущені вони і туніка розстебнута.

"Матінко! — простогнала а чи подумала тільки: — Що ж це таке? Я задихаюсь... Я задихнуся до ранку!"

Поворушила губами, торкнулася язиком піднебіння — геть пересохло в роті.

— Води! — попросила і, не почувши відповіді, знову повторила: — Води!

Хана, видно, розбудило те благанпя-стогін, звівся на лікті і прислухався. Зрештою простягнув у темряві руку й торкнувся нею Каломелиного чола.

— Що з тобою, жоно? Ти вся гориш...

— Пити... — простогнала, ледве чуючи вже свій голос. — Пити!

Схопився мерщій, засвітив вогниво, подався з намету в ніч, а звідтам повернувся по недовгім часі з водою. Чула, як підводить її з постелі, підносить до уст студену, ніби зимня, водицю і припрошує, і бідкається її бідою. Зрештою уклав на ложе, запустив руку і перевірив, чи добре вимощене воно.

— Як тобі, що тобі, Каломелко? — схилився низько й знову торкнувся рукою чила.

— Вогневиця в мене, — осилила неміч і розплющила очі, глянула на нього зболено і благальне. — Дихати немає чим.

Не питався більше. Посидів, помислив і знову вибіг із намету. Чула: зняв тривогу, комусь щось пояснював, зрештою повелів сідлати комоней і скакати на всі чотири сторони світу, шукати людське стійбище, а в стійбищі — баянів-лічців чи басих-знахарок.

— Ніч, хане, — ослухався котрийсь, — де знайдемо його, стійбище? Може, почекати б до ранку?

— До ранку вогневиця може спалити Каломелу. Скачіть і приглядайтесь — вогонь уночі далі видно, аніж дим удень. Скачіть і спиняйтеся час від часу, наслухайте. По лаю собак, по крику півнів поночі легше визначити, де стійбище.

Уже й не відходив, мабуть, від неї. В усякому разі, скільки повертала себе зусиллям свідомості до буття, стільки й бачила над собою схилений ханів вид. Питався чи потішав її, до пуття не пам'ятає. Одначе щось казав, і казав приємне, бо он як світився його лик, коли промовляв до неї, і он як світилися очі. А вдень — не вдосвіта і не вранці, таки вдень — прибули й посланці, за посланцями — ті, від кого сподівалися порятунку. Навмисне одкрив запону, потім узяв її, жону свою, на руки й виніс із намету — аби бачила, до них поспішають із степу не лише баяни-лічці та басихи-знахарки, поспішають потривожені слами стійбища-кочев'я з дітьми, жонами, з усіма, що належали стійбищам, повозами, на яких возсідали діти та жони, а відтак і з уготованими від недуг травами та напоями.

— Возбуяй духом, Каломелко, — радів хан і старався передати свою радість слабій.