Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

— Тепер повернемо твоєму тілу силу, а серцю — супокій. Бачиш, всі кутригури знялися й поспішають тобі на поміч.

Їх було немало, баянів-лічців, басих-знахарок, та були серед них такі, кому стійбищани вірили найбільше, бо саме на їхні руки передали Каломелу. Розбили інший — високий і просторий — намет, послали іншу — м'яку та теплу — постіль. Спершу розтирали настояною на зіллі вогненною водою тіло, потім укутували тепліш, напували якимсь відворотне гірким зіллям і веліли заснути. А прокидалася — знову те саме, хіба з тією лиш одміною, що спершу поїли теплим, щойно з дійок кобилиці молоком, потім радилися всією знахарською радою і вже аж потім просили всіх зайвих вийти з намету. Бо натиратимуть і напуватимуть, укутуватимуть і напучуватимуть ханську жону: роби те і те, корись і слухайся, коли знову хочеш бути такою, як була, тебе баять ті, що знаються на баянні.

Вона й слухалась. Бо що лишалося робити? Таки слабою почувала себе, і дуже, а те, що радять і роблять ханові баяпки, не така вже й марниця. Вогонь не полишав тіла, одначе й поступився примітне. Не наморочиться голова, не застилає туманом зір. Коли б повернулася ще й колишня сила — і зовсім стала б уже на ноги. Та ба, не все так складається, як жадається. Доки є в тілі жар, доти й лежати їй. А так...

— Бабцю! — покликала найстаршу з баяпок, ту, якої всі слухаються тут.

— Чого тобі, дитино?

— Це котрий день ви пораєтесь біля мене?

— П'ятий, голубонько, п'ятий.

— А вогневиця усе не поступається.

— Поступиться, лебідонько. Ти — младомлада і дужа тілом, повинна подолати її.

— Чом же не подолала досі?

— Бо це вогневиця. На те, щоб подолати її, потрібне не лишень зілля і не тільки здорове тіло, потрібен і час.

— Скільки ж мені лежати ще?

— А скільки треба, стільки й лежатимеш. Доки не одужаєш зовсім, і не помишляй про путь, тим паче верхи. Помовчала і знов запитала:

— Хан знає про це?

— А то ж як.

— І що каже?

— Анічого поки що не каже. Ходить — думає і сяде — теж думає.

"Йому не терпиться, мабуть, він поривається до стійбища. ІЦо ж буде, коли терпець увірветься, а я не встигну одужати?"

— Бабця може покликати до мене хана?

Стара обернулася на її голос, повагалася мить і вже потім кивнула: гаразд, вона покличе.

Завергап не барився, одразу ж і зайшов. З виду потішений був: якже, жона покликала, одужує, виходить.

— Тобі ліпше, Каломелко?

— Атож.

— Який я радий. Коли б ти зпала, який радий! Так налякала мене своєю неміччю.

— І все ж я ще немічна, хапо. Тож і покликала... Хочу знати, як ти намислив учинити зі мною. Ждатимеш, доки видужаю, чи від'їдеш до стольного стійбища без мене?

Не сподівався, мабуть, що запитає про це, бо й сам не знав ще, як вчинить, коли доведеться вибирати між одним і другим.

— Зізнаюсь Каломелі, — заговорив перегодом, — мені конче треба бути там. За седмицю-півтори повернуться наші люди з чужкраю, зберуться кметі на важливу раду, Одначе й тебе не зважуюсь полишати тут.

— І не полишай. Благаю тебе, будь зі мною.

— Доки не впевнюсь, що видужаєш, не полишу, Каломелко.

— І тоді, як впевнишся, теж не полишай. Мене роздиратиме страх, я не зможу без тебе.

Застиг, подивований, не відає, що сказати їй.

— Ти серед своїх, жоно моя, тебе ніхто не посміє зобидити. Чи забула: володаркою на Кутригурах е.

— При ханові пам'ятають, що володарка, без хана можуть забути.

Тямив: це для неї багато важить, і поспішив заспокоїти.

— Ну, гаразд. Як бачиш, я не їду ще, лишаюсь і жду. Аби певна була: таки не їде, частіше й частіше став навідуватися до жони. Як тільки бабця вчинить своє баяння, а Каломелка виспиться по ньому, уже й біля неї. Коли молока принесе й нагодує з власних рук, коли всього лиш втішне слово скаже чи розвеселить тим-таки словом. Примітив якось: Каломелка найбільше веселість полюбляє, тому й не скупився па неї.

І все ж настав той день, коли змушений був говорити з жоною серйозно.

— Бабця повідала мені, — сказав, — неміч помітно відступилася від тебе. Та повідала й інше, Каломелко: тобі довго ще доведеться бути тут і слухатись бабці.

— Неміч відступилася, а бути маю довго?

— Бо це вогневиця. Вона може й повернутися до тебе, коли не вбережешся. Отож прийшов сказати тобі: мушу їхати вже.

— Таки без мене?

— Таки без тебе. Не гнівайся і не нарікай. Не напризволяще залишаю. Візьму з собою лише кількох воїв, всі інші будуть при тобі. Кметь Коврат орудуватиме ними.

Сторожа надійна, тож певна будь: доправить до стійбища так само, як я доправив би — бережно і зичливо.

— А може, пождеш?

— Ні, жоно моя, усі ждання вичерпались. Мушу повертатися до ханства і повинностей, що лежать на мені яко ханові.

III

Тепер у Каломели тільки й відради було, що бесіди з бабою-баянкою, а в бесідах як не кружляла околіями, до одного поверталася: коли дозволять їй вийти з намету, коли — сісти в сідло. Бабця відмагалася, а то й гримала: про те лиш Небо знає. Зрештою змилостивилася й сказала:

— З намету, горлице, можеш виходити вже, а в сідло сядеш тоді, як не побачу в тобі слабості.

— Я не слаба вже. Глядіть, немає вогнива-жару в тілі, б сила в руках.

— Вірю, усе те е, та б й слабість в очах, а блідість — на виду. Казала раніш і зараз кажу: пий молоко з-під кобил і пий, скільки можеш. Зілля долає неміч, молоко повертає силу.

Що мала робити? Лишалося слухатись. Тож і пила молоко, яке їй не барились підносити, та заглядала у воду, силилася вивідати, чи повертається уже червінь до щік, зникла чи все ще посвічує неміч в очах.

А дні спливали на диво тоскно й уповільнено. Аби скоротити їх, питалася дозволу і йшла за стійбище, на бесіду з небом і степом. Бо сподівалася, щиро кажучи, вірила: саме небо і степ можуть коли не погасити, то бодай якось притлумити в ній і сум, і жаль, і непевність. Хай не такі вони, як там, в краю дитячих та отрочих літ, все ж он як схожі, а тим уже й рідні. Гляне в один кінець — ті ж доли стеляться в безмежжя, гляне в другий — те ж небо синіє над долами, гляне в третій — як і там, за Широкою рікою, буйнотрав'я розкошує на долах. Поблякло воно, щоправда, під сонцем, не таке свіже й барвисте, яким хотіла б бачити. Та дива в тім нема: пора зараз не та. Веселим та барвистим степ буває лише на передлітті, раннього літа, а зараз поліття вже. Погасли сині очі волошок, одцвіливідчервопіли степові маки, скинули золотаве вбрання своє завжди нарядні буркуни. Багато чого прижухло за літо в степу, втратило свою веселу знаду, а проте не збляк до краю степ. Менше в ньому веселих барв, як і веселого гомону, — це правда. Зате оп якою приємно-знадливою й ніжно-голосистою стала вибілена сонцем тирса, як весело перебігає по пій знята вітром хвиля. Не шумом — баянням-насолодою й баяшіям-покорою засіває серце. Як і там, аа вітцевим стійбищем, на берегах тихоплинної Білої ріки.

"Чи не занадто часто повторюю я: як там, у краю отро'піх радощів і снів? — сумно осміхнулася Каломела. — Такі вони рідні мені, ті колишні радощі, чи таке не чуже вже те, що встигла набути тут? Йой, лишенько! Було б найліпше, коли б до кінця днів своїх не розлучалася з кревними і всім, що було втіхою під надійним крилом вітця-матері. Та коли вже сталося так, що розлучилася з утіхами отрочих літ, коли й кревні відмовились від мене, то що лишається робити? Мушу вдовольнятися тим, що в. А так, мушу вдовольнятися".

Долає видолинок і звільна, як всякий, кому немає куди поспішати, виходить на узвишшя. Виходить і знову зупиняється. Бо світлішає на серці, коли споглядає землю і все, що є на землі, з високості, бо як би там не було, а прагне ж не холодних туманів і не безпросвітної мокви — таки погожої днини, а відтак долів просторих, ліпоти й привілля на долах. Правду каже: тут вони нічим особливим не відрізняються від тих, що за Широкою рікою, та чогось і недостає їм, аби була повна радість на серці. Може, ріки? Так є ж вона. Стійбище хана Завергана гніздиться над сипім Онгулом, таким же замріяним і тихоплинним, як і Біла. Не встигла звикнути до Онгулу чи та ріка, що тече в землі її роду-племені й іменується Білою, таки ліпша? Либонь що так. Голубих та синіх он скільки на світі, а Біла одна така. І хан-вітець казав про те, і сивобороді кметі. А сивобородим не можна не вірити — вони вік звікували, знають геть усі билини роду свого. Тож не дивно, що й ту, в якій оповідається, як наймогутніша ріка землі утигурської білою стала, пам'ятають.

До них, утигурів, жили на берегах Меотіди інші роди — таври. З давніх-давен жили, тож і покони мали давні, як світ. Один із них повелівав таврам: що б там не сталося з родом, із кожним у роді, рука тавра не повинна піднятися на твар, ім'я якої носить плем'я. Хай комусь скрута, хай повальний голод, все одно не повинна. Бо то буде дамах на самих себе, па свою плоть. А ще й тому, що корова — твар священна, вона дарована люду богами й покликана супроводжувати його від першого до останнього дня, бути другою матір'ю немовлятам, дітям, що тільки-по спинаються на ноги, старим, що доживають віку. Через те в недоторканою, має жити стільки, скільки визначать боги.

Кожен із таврів знав той заповіт предків і не зважувався порушувати його. Тому такі чисельні череди були у таврів, тому такі багаті були таври на спр, масло, набіл. Та ось сиіткало їх безліття: прийшли з чужкраю злі люди в шоломах й сіли в їхніх землях, а сівши, не стали зважати на таврів, як і на їхні покони. Побачили, які чисельні череди корів випасаються в степах, й зняли на них руку: виловлювали й перетинали мечем горло, виловлювали й перетинали. Скільки хотіли і коли хотіли. Аж поки не розгнівили тим насиллям Небо і не примусили богів явити гнів свій. Чужинці там-таки, неподалік від череди, змушені були пустити з котрогось із аж надто дужих і непокірпих биків кров, корови зачули її й зняли ревище, затим я наставили роги й рушили всім родом своїм на чужинцівнасильників. Так чисельно і так нестримно дужо, з таким диким ревищем, що чужинці не посміли опиратися тому божевіллю й кинулися хто куди: одні — в степи, інші в протікаючу поблизу ріку. Думка була, що вода порятує їх — зупинить зворохоблену люттю твар. Та де там. Видно, тих, що шукали порятунок у воді, було найбільше, бо й корів найбільше подалося до річки. У них-бо теж свої норови: де більшість, там і всі.