Океан (збірка) - Барка Василь

УІІІ. 65
МІСТОК НАДІЙ

Я не знаю, де родились круки,
що дорогу нам звістили.
Над потік повержено сторуких
велетнів: місток безлистий.
Так надії скинуто пропащі
з берегів, де ми любились.
Листя жовтістю, без цвіту й пташки,
відпливає серед блисків.

Просвітку нема, хоч поридайте
вії зливи в кругосвіті.
А привіє крилля благодатне—
шестипламенне: з святині.

І дозволить на містку ступити —
нам, при ластовиній стрічі.
Через мертвий, спомином сповитий,
перейдіть, хоч і огірчить.

Це не наша воля! нам благати
небо про відкриту долю.
З віку: з клавішів, потік багатий
сходить в океан додому.
16.VIII.65
НАДОЗЕР'Я, ЩО ДНІЄ

Озеро внизу; а церква біла—
на холмі серед ялин
Луговинки —легіт скрізь обвіяв,
з півдня пасмами льняний.

Далі: димно голубі громади
в дугах поверхами ждуть.
А хвилини, скарбом нестриманні,
сходять! відтінь по сліду.

В них—зірчина хризантемна в кожній;
піднято розхідні пальці.
І зогрів найсонячніший огник,
розкриваючись палати.
Розвидняє взори сонні всюди! —
в обрис, горами півзримий.
Зміст: як блискавка тополю збудить;
відчиняймо вікна в мирі...
з гостями при озері та сосні,
хто зустрівши пожаліє
кожне горе! в пастиря попросить
милости, де зло залізне.
А неволя вся: в цвіткій гордечі,
і досилена зверх дому,
як багатозмінна смерть, одержить
присуд на біду бездонну.
ВОЛЯ —ОКЕАН

Він живий: аж ліс! аж сині нетрі;
папороттю приливає.
Спіриться, як з пітьми півні треті—
гнати демонство левадне.
Вся кора розрита бурунами,
і листвіє гілка блисків,
кинута до грановин брунатних—
з розпачу квіток облитись.
А в гущавині павич ночує,
криляно підводить ранок...
де хмаристе рушення нечутне—
спломеніється стократно.

Вдень вірганними грудьми згриміти
палко журботу надгробну;
розгорівши в незліченні мітри
поміж вікнами собору.

Пташе сходу! оком негасимий;
не покинь сіроми—старця,
де і камінь днів його посивів,
і його стежина стратна.
Від неділі при зелених дверях
рельникові в руку брати—
хоч скоринку, що вогнем одверта,
з приповістки: біля радість.
20-21.VIII.65
СПОГАДАННЯ ВЕСНИ

Збігла згадка, шепотами давня,
гіркнучи, і чутно з моря...
Движеться кобзарська кладь, що ждала
в грудях—болем нерозорна.

Вечір пересвітлено, мов усміх;
колоситься жар по чергах.
Чи образу розвівати мусить —
синява: грозі причетна?

Десь, від клавесинности в розливи,
між димами став здіймати
подих півдня—мрії журавлині,
та хустки з німої хатки.
Оранку турботи грізно—сизу
десь помінено на розпач...
ні пір'їни мевині не знижуть,—
мушля не збере порожня.
А докочується звал знадучий
розривати гілку кружма:
що—на серці, в спогади кладучи,
ткала вся весна подружня.
21.VIII.65
СТЕПНИЙ ВІСНИК

Я, любивши степ до божевілля,
згадую щодня в примор'ї:
скрізь керея нивок половіла,
і волошок очі повні.
І кипів, як цей, вали котивши,
океан: билини в вінцях.
Я —на березі, пастух колишій;
кінські гриви в вітрі пінять.
А на сірій скосині, послушник,
"сонечко" від степу тихих...
відпочинь, бо громовинник злющий
нагрозився захватити.
Посвітивши скрушено на крильцях
кіновар книжок церковних:
ти вернися—до межі вернися,
сповістити колоскові.

Глянути на степ, коли без мене:
біл ох марністю вітрильні,
помандрують в океання зельне
скорбно кораблі—могили:
кораблі сплюндровані й забуті,
а з глибин огню воскреснуть—
короговне світло їх, від буднів,
скличе в істину несмертну.
І вона, квітнивши неба парус,
на хресті, пломінній щоглі:
розів'ється крізь біду сірчану
і серця спасе голодні.

Там і ти, комашко, спозарання
пролети при вікнах людських...
може: пригадають і вигнанця,
хто братерство з поля будить.
23-23.VIII.65
ДВІ ПРИЯВИ

Хто достерігав як наймит коні? —
мариться в степів одно:
десь на горах маківки церковні
видно, мов свічний вінок.

І ввижається за ними море
з півдня в поклики м'ятежні:
красно—вал, як з музики, догорне,
в пальцях білої пожежі.

І вітрильника крильце відхідне
борозну веде в причерпі—
серед островів, де скарби діне
сто ватаг: на дні печери.

Там життя! зелені блискавиці
в океанових очах.
А могили? смутками сповиті,
серед степу все мовчать.

Ось, тепер при океані й чайці
й острові, де скарб находять,
спогадався степ!— кіот клечальний—
сльози дивини в негодах.

Від могили тайно воля шепче,
крізь ромен цвіте—не гасне.
Скарбу більшого нема: як чесне
серце лицарське, преясне!
Спить; а збудиться супроти кознів,
кованих війною: з пекла.
Сходить сонце на хрести віконні,
хоч тропа його далека.
Подивлюсь: могили кармазинів,
як і острів кладу давній...
чи не скойки, що вогонь відчинить —
при незримім океані?
24.VIII.65
НЕПОГАСИМИЙ ПРИПЛИВ

Рветься—і немає з ночі втоми! —
в браму каменя важкого...
звідки? звідки свічністю знайомий,
мов з ікон порив: до чого?

В грохоті віконниць брязнуть шиби
від грози —то вал найдужчий.
І в моєму світі вікна вибив
напад: сліплений з недружби.

Вже півнеба з огнищами маків;
росний смуток чи притишить?...
і в моєму—двері відмикати,
в згір'ї! з голосів невтішних.
Мучить груди, через ребра рветься
неспинимо крик, від спраги.
А снага, вулканові ровесна,
просить: воля, всюди гнана.

Буря, мов жемчуг луски в рибини,
пада й сіється яскринню.
Будеш, серце, проти тьми, любити
скибку світоча осінню.
Ніч—безумна! стань і стережися;
маревні стовпи по морю.
Посвітися, зірко, крихто житня —
в кров: при мороці старому.
24.VIII.65
ПОРЯТУНОК

Від узгір'я тонкорукий кущик
обізвався білотою.
Ні негода впівночі не скрутить;
чи—як він, до дня достою?
Здіймуться вали пожеж небесних,
плотик місяця женучи.
Враз: галузками душі простертись,
та—до сонця в тихі учні...

та від нього брати на обриві
приступець найнедорожчий —
тільки й місця: молитвам! добрівши
з вихору—в старій сорочці.

Часом душу втишити зболілу
просфоркою сяйва в морі,
та щодня читати з небосхилу
вголос тропарі соборні.
25.VIII.65
СЕРПНЕВИЙ РОЗСВІТ

Глибні води в сутіні могильній:
чи з пожеж?—обвал домчали.
І тонкий, між хмарами, малинник
розбудив холми піщані.

З нього виогнено виноградний
обрис ягоди в завісі.
Чайки ж: наче скарга—їхня радість,
покричали, в тінь сивівши.

Розгорілося! —так питво повнить
ківшик на війковий обсяг:
питво, дозріваючи в червоність,
пломенями одяглося.
А прийшло дочасно: між димизну,
де в крайнебо ниті стелить.
Скоро всесвітам згори розкинув
сокіл знову—крилля теплі.
Розсіває з серця сто потоків
яснотою в бризних присках.
Стежку моря в чорнобривці топить:
найсліпучіша стремтиться.
При вікні, чи вранці хто спогляне—
розсвіти біловінечні?..
Тільки квітове—зірке, світчане
братнє око! читний ченчик.
І перебирає пінні грозки,
мимо паль при мості бігши:
течія—з вербен пилок прозорить,
де в розливі найлюбіші.
25.VIII.65
ПОДВОЄННЯ НЕГОДИ

Сивокоса хмара хустку в пальцях
близить, викроснивши з льону...
сонцевій сльозині, що припала
на повіках: про неволю.
Глиб поміниться в залізну чорність,
звідки жнець покоси звалить.
А про звіт приклонена пророчить
книга сяйва до незважних.
Виорано борозни! до кручі—
спаляться в біді серпневій...
аж круживши, розпач перемучить
хустку, мов огонь при вежі.
Проминули гайворони в мряці;
скойки зсипано, як листя.
Думо вбога! чи ковчег приймати
буде південь, що стомився?
Голубійся, айстро, вся росиста,
не окрадена в нещасті.
Ти—жива! і діждемо з крайсвіття—
на подвір'ї знак хрещатий.
26,27.VIII.65
1

Котить океан,— соснова гілка,—
крізь негоду з тьми скрушився...
скоро! скоро; хто тебе покликав,
службо некайданця щира?
Виведено сиві леви з нетрів
бризно гривами кипіти:
вдарять—і на скелі враз обдерти
зелень! як шиття в копитник.
Хто посурмить вісними військами,
беручи твердиню з бігу?...
Там і камені, всі неласкаві,
в кров оббризкуються блідну.
Враз, окрилений, над сірі списи,
зорями прозорювавши,
взявся з блиску мальвами сліпити;
голос—від органів кращий.
26.VIII.65
II

Посуд моря ллється! звук зелений
коливає взір і зносить.
А в душі чаїний часто лемент—
над печаль туманів косих.

Та вино надія малинове
розкриває в крузі-чуді.
При холмі пломінний часословець
прочитати всім доручить.

І насичує з іскрин потужність—
правду, для сердець! надхідну:
зводячи в безодні збір довкружний,
мов з пожежиного сліду.

А на джерело життя, над нею,
вже і зглянути несила:
бо зверхсвітле! білістю всією —
стрічний самоцвіт розвився.

Роси скорбі з надбережжя сточить,
і тумани: в сивих свитах.
Він і райдужину дум пророчих
скринями в ромен розсипав.
27.VIII.65
ПЕРЕХІД НЕГОДИ

Борониться з моря! проз віконня,
вбризкає: мов стріхи сірі—
в зводах, де оселя василькова,
і відкрито піч просвирні.

Крівля вшита в околот сивастий—
низько: над світами пройде,
жердками спромінена! і стати
громові в гніздо голодне...
Та згрозиться: найпінкіше пір'я
здерти з бурунів напрасних.
Виснучи, глухий і дощ поширшав
на схід-небо! прясти в краплі.
Навіть і крізь крукове гордів'я,
погромаджене з грозою,—
сніп небесний сипати підвівся
біло: в течію розорну.
І напроти дужка семиясна
мовчки меви повідомить.
Хоч і подих бурі не минався—
через верби в косах довгих.
Движеться, мов сто каплиць при небі:
з крейди вибілено жеврій...
і навік відізветься, над безвість,
з голуб'ятні зліт блаженний.
28.VIII.65

РОЗБИТТЯ

Біля моря змерхлого, на ямах,
січений ножами сонця:
корабля кістяк! руїна рамна,
серед камінців присохла.
Сосни щогольні на соломину
строщено: не гризли звірі.
Вал, обпінивши, на брили скинув
зламки рудуватосірі.
Хтось величився про ствір деревній! —
так і наша кожна вдача:
на гордині всі вітрила вдержить,
а в смиренності ледача.
Кораблі пихи розбиті будуть
різнорізні всі без решток—
аж навіки з серця! в хвилях суду,
що жаріє надбережно.
Небо і земля; між ними—море:
невидиме, настигає.
Вщерть обливши, стане, мов хоромне,
семицвіттями невгасне.
І тобі спрозорену могилу
невелично проминати:
від біди риданнями незглибну,
зельну—як цвітинник м'яти.
ДЕРЕВА: ПІСЛЯ ЗЛИВИ

З кручі велетні високозначні,
ліктями сухі, приступлять.
Мучаться—герби з гордині взнавши! —
а кора на грудях трухла.

їм жива вода, в долоні брана
з віяння, жива й дощиста:
до трилистя разом позринала
в плач! — між тінями сточився.

Погляд білозірчатого в святцях
ченчика живої віри:
враз прорвався, мов свіча віяста,
знов, до кротости привівши.

І заслони спалено! в безоднях
тучі докінчили мандри.
Сині храми: світляна господа
в небі—хрестик правди брати.
5.IX.65
І

Мох—руками старчими застеле
камінь, як забуту кару:
там, шипшино, висохлий скелете! —
впавши, сохнути до краю.
Віднесе потік, думками добрий,
десь на острові дотліти:
поруч, при відчиненому морі—
найсинішому тойсвітті.
Поприходять смерчі по глибинах,
колючки твої розточать.
А процвіття? — де зірки любила,
не померти в їхніх очах.
Поведуть і образ твій кущами
в силі квітня проти снігу...
вже предвічне сонце провіщати:
брості з смерти провесніють.
6.ІХ.65
II

Виростає в олтарях соборів
многосвічничок: смиренність.
Сестро бідна! що недоля зробить
з кров'ю в темноті посмертній?
Голоси приносить вірна річка,
версти голубі розбивши.
Де ж ти? грозовиці приграничать
розцвіток,' тобі найближчий.

Де впаде і камінь помолитись—
на коліна, в скорбний вечір:
так жаріє з висвітів прилитих
келех і тернок вінечний.
Крини всім на сторони чотири
білоусто в світ говорять—
що пречиста терпить безнемірні
болі: за віки від горя.

Розгориться з моря в груди присуд,
і гробам ланцюг розрішить—
сонце! то на цвяхи сам повиснув
за убивць—один безгрішний.
18.IX.65

СНІГИ, ЩО-3 ОБНОВИ

І

Хуртовинна доля, воплі прявши,
знайде голубів притерплих.
І не вернуться гілки вчорашні—
в сон сповиті серед смерти...
Сива: водить поміж нами—сива:
сіянками в чисті скорбі.
І при церкві з місяцем простився
день і сизокрил хоробрий.

Де не йду, все через безконечність
віє й скарга течією
снігу—з гір, сапфірами свячених,
та фіялкою твоєю.
Всюди: біле горе! чи розрада
скоро поброститься в берег...
де, грудьми зболівши, море пада,
до гробинці; скель не зверне.
Це—червінно багричок жаріє
косами твоїми з ночі:
всіяної в сині свічі, й рідне
дерево сніжини зносить.

Смутки йдуть, приносячи бліднішу,
ніж хустки плачів—завію.
Де душа тйоя? в безмежну тишу,
з вікнами гілки новіють.
СНІГИ, ЩО —З ОБНОВИ

II

Димним криком біля небозводів
догрозилося демоння,
Ходить кутнею довкола, ходить,
кривлячи шляхи, як можна.
Зіньки шибами машин згостривши,
блискає, мов скоси скельні.
А сніги, стражданнями сильніші,
білі! серафимів плескіт.

З ними—все! й твоє терпіння бідне,
без вікна: потойбік смерти...
Галузками стане, як надійде
блискавка: над корінь вербний.
І помножиться, вшумівши з бурі—
в сад рожаїстого дару.
Чашечками сполохів розбудить,
докоривши вслід риданню.
Ти прокинешся знайти стежинку,
звіщену, пісками йдучи,
над огненний океан безсніжну! —
в хвилях, райдужному чуді.
Без кінця, білороменний —добрий
все читатиметься місяць:
книгою смирення! — після скорбі
в церкві неземній молитись.

ТВІЙ ДРУГОСВІТ

Ходить холод і сліди заносить—
любі! людські та пташині,
де в збліднілості несонні сосни
змовляться без слів: пристигши.
А в проголубілий край при скелях,
зойкаючи, птиця кружить:
згублена! хоч блискота весела
з озера, збігає в стружки.
Сполотніє все і всюди стерпне,
слухаючи сніг останній.
Бо скажене вихрения в посмертне
лихо—стемнить, без світанків.
Потім: березень і краснопілля
вкруг воскреснуть при дзвіниці.
Від колиски до труни, всім спільна,
чаша! доріжки відрізнить.
І вкінці завіса завірюхи
вся відгорнута за гори...
здіймуться твої прозорі руки—
дві галузки: дві надгробні.
5.11.
ХІД ВІДМІНИ

Поклик найсніжніший, смутку повний,
пострумує через груди;
зимністю — як плач, пекучий поклик:
до труни! а не розбудить.
Камінь там покладено старезний —
скриня сліз: похилі риси.
З бурею ненашою, де змертвить
гордість! — голосам смиритись.
Кінь огню літає серед моря;
а відчай дерев до стежки...
хоч ні відсвіту очей не зморять
сутіні тобі: тетушні.

Скелю сплесками бурун обходить:
спогади похоронити.
Де ти? перстень гріючи холодний,
досвіт приплива до ниви...
Кружать меви при його ковчезі;
а розливи—ніби скатерть.
Збережи: ні в крихті не знікчемнів—
спомин! як сім'ї збиратись.
Меви острова в безмежних числах
сповнили крайсвіття білі,
білі, як хмарки! престол звеличать,
бо від нього—сонця хлібик.
РАННІЙ ОБКВІТ: НА ГОРАХ

Одяглися в любе—царське—димне
пошиття, до жилок бравши.
Звідти й наше пелюстиння йтиме
коло доріжок пропащих.
А туманяться при гробі, в сході,
догорівши, сизі скелі.
Хто від мене зорів не відводить,
поломінних птиць далеких?
Ожила гілляста правда в крузі,
співана від сизокрильців.
Ми: примирені, без краю дружні,
з поля сивого журились.
Від вершин сплива проти негоди —
вже світлиння, вже безмежне.
В шепоті твоє провістя входить
при шатрі садів до мене.
Каменями значаться, мов місяць,
східці голосні до грядки:
звідти—віти нашу вічну змістять
рідність: не зведуть ридати.
23.IV.66
ТЕПЛИЙ БЕРЕГ

Ти далеко! без межі; все—щезло,
що лилося в синій ірис.
Ні вікно не сплачеться до зелок,
між дощами, до сумирних.
Від руїни моря сивий розбіг:
піниться в сувої відгрім.
До малюнків липня: мов загробний
окрик, блиснувши, довірить.
Пережито землі; круг обходить
вічність безнемірна—всіх.
Мовить хвилями: що білу добрість
до життя беріть як зміст.
Всюди крапля з бурі страшно справжня
і поріг часів прищербить.
Всім долоні моря повно зважать—
кораблі: в огненний вечір.
16.VII.66
ПОДВІЙНИЙ полон

І

Всі вітрила, місяцеві свідки,
з моря звали: в храмний захід.
Зустрічало процвіт серце звідти,
білих яблунь пожадавши.
Взнало? —дріт, на згарищі ясмину:
роки прив'язав: як цвинтар.
Між землею й зіркою повиснув
голос пісні, що зріднився.
Гори діядемні! дальні: згасли,
мов ромени на могилі...
з ними й світова зоря в безчассі—
хрестик похорону слізний.
Мов з пустині—мари півцвіточні,
де безхрам'я тінь збирає...
Вп'явся князь покрученої ночі
в кров і прожиття нераде.
Враз на травень—бранство розімкнулось,
як ланцюг: кінець розбивству;
і напроти, з ризниці галузок,
біля річки місяць бризнув.

Мов розбуджує труну назустріч:
від замків землі звільнивши—
знов лілею королівську й ручить
на росини правди щирі.
До тюльпанинок, де, мідні, дзвонять,
виснучи в готичній вежі,
й ластовиного гніздечка сонця:
стань! ріка веселку вдержить.
Серед міста: всесвіт старовічний
барви в ярмарок потратив.
Хоч собор на празники сповірить
льон від височин розп'ятих.
Близько—в крузі, де сузірні коні
движуть огнища по краю:
йшла! й схід сонця золотоїконний
в радість брала нерозкрадну.
Знов розлука! землетруси згубні
хвилю наведуть безмежну:
розкидати небокруг, мов кубки
з учти, що збіга в пожежу.
Звідси чайка бурі—вщент розбила
скойку радости об скелю,
й стежку склала сила кораблина,
з чужістю пустель далеку.
Десь надію, храмик мармуровий,
заметуть піски з прощання.
Тільки смуток меви при надмор'ї
кинеться: як тінь остання.
А з недолі, до хатин і нивок,
дзеркальця озер простерті.
Над тумани: з пряжі світла, дивно—
ґніт свічний зайнявся в церкві.
31.VIM.VIII.66
СПОРІДНЕНІСТЬ

Люблені! там і пісок дотерпівсь,—
небо в смугу звуть коротку.
Хтось до порятунку потопельних,
біжучи, скида сорочку.
Звіститься в кривавості невтішній,
мов стрілою: з мідних зойків:
що біда найближчу душу нищить,—
очі кращі, ніж квіткові.
Виторгнута з смерти в спокій теплий,
гіркоту збува, прилігши.
Чаєчка—її крилом зачепить;
водорості вкруг зогріті...
то безсвітно з тайности безодні
поривались: рути млисті,
знявши цвіточаші в блиск надводний,—
поки злигодні скосили.
До врятованих прилито поряд,
полягли—стеблисті трупи:
в день, як, сурмлячи, небесна врода
починає круг розкутий.
3.VIII.66
ЗМІНА ПРИБОЮ

Пада стрімголов найстарша мева;
їй відімкнуто дарунки—
крізь мелодію, що безіменна,
мов роялі вряд виручі.
Діти в сфері праведности раді—
раді: на неділю волі.
Догримля, дзеркал покоси вдарить,
розливати— василькові.
Учти сунуться, ростучи в гуркіт
кубків з винами живими.
Вип'ють вихори і тьмі здригнутись
нанизу при мітлах відьми.
Враз обвалюються в бризний брязкіт
сині тюрми на розгромі.
Вже тенето з променів пов'язнить
меву понад скойки мокрі.
Не забудуться діди надхненні—
з кобзок брати, в блиск облиті...
А від неба сивому коневі
по блакитній скелі бігти.
3.VIII.66
РУКОПИС МОРЯ

Сивина писання! їй гортатись
("молніянник" голосів):
про початки, про блаженну святість,
і глибин прозору сіль...
На пророчій гіркоті озветься
серцю старчика з напою.
Нашій долі, що в пісках безвесна,
сіє синістю сипкою.

А найвйсвітніші барви бравши,
вмить повторить горній образ.
Так би ми, чорнотами пропащі,
в грудях берегли незгорда.
Без кінця розбурханий підручник
рушиться в орлині черги.
Поскладає скиби світла, йдучи:
проти пітьми! —жар чернечий.
4.VIII.66
ЖИВА БЕЗКОНЕЧНІСТЬ

Чи в ланцюг заковано зелений,
без заліза, ребра бідні...
Тільки світоч: полум'яний кленик:
скине чисті сльози в віддих.
Далі жайворонок зірки тужить,
крильця в сфері правди бистрі.
Далі—океан огнів довкружний:
хвилі: мов церковні стріхи.
Далі висповіді; мальви в сонце;
кличуть милости від царства.
Ми глухі, вулкання не сполоще
груди! вишня відцуралась.
Книгу моря—строго по сторінці,
вчити від чаїних райдуг.
А двокрилля істин безнецінні
з-над зірок злетять відразу.
4.VIII.66
ПОГРОЗА СПОКУСИ

Відчужилося! в обніжки крабів;
тирсою з покосу пінить.
Зверх, мов на руїну хмари, справді,
кидає огонь полинний.
Дужно звалює дзеркальні двері,
палячи з віконня синість.
І молюски виповзли прадревні,
при бадиллі дня приснившись...
В сутінь крукової непогоди—
злом колісні, землю ріжуть.
Рвуть незримий вистрій великодній
між серцями—мов жоржину:
вірну! добрістю живучу, гожу! —
вкріплену на груди в хрестик.
Східці їй спокутною журбою
стали через прірви смертні.
З вінчика від вістря терну вічні
щуряться стяги в рятунок.
І назустріч небо: як трисвічник,
стереже стежки, хоч трунні.
І підводить аж на міст весельчин,
де вже прірви—не владичні.
Бо, при блискавичному ключеві,
їх, мов скойки, грім зачинить.
І

Мева підбіжить! на синю тризну:
справили могили скорі.
Гриву віючи, події ринуть
і кладуть прозорі кості.
Буря наближає: в дикі хмари,
рогами вселенських страхів.
Хоч дитячі верби поприймались—
пам'ять про могили братські.
Океан: побілена святиня! —
вся просвітлиться журбою,
вся відтіль, де воплями не стихла
правда горя—з тьми живою.
Рушиться тисячосвіччя в ладі
кликати пташин до зерна...
вибух: мрії спалено левадні;
резедина ткань роздерта.
Бо—чужі, чужі! бо вражі, вражі! —
движуться з безодні очі.
Жертва кари, чаєчка оскаржить,
при стіні огню пророчій.
А об'явлено на півдні білість
поля! з гречки обернулось.
І напроти —думи найлюбіші
ллються в голубий малюнок.
II

Карблено для горя синій посуд
(від вина морських бенкетів).
Докидає в двір, як напилося,
всі обломки корабельні.
З ними в подих, дюни пересушить
сірістю вовків: на попіл.
Воля моря! поломінні кущі—
на могили, присків повні.
Крушить кратери і кручі зносить,
і двірці дзеркальні в безліч,
безліч! аж вінеччя високосні,
рвуться сполохи при небі.
Перемінено на синю ніжність;
і збіліє, мов до яблунь.
Все люблю! аби—не соник сніжний
на косину, злом безладну.
Там плачами поглумиться чайка
вслід незгоді на дорозі.
Бо й сама з руїни дочекалась
нагадки—на день розорний.
6.VIII.66
III

В океані—мов раба відкута
спінені цепи розсипле.
Хоч і в ребра вдариться на скруті
горе, ніби кров! краплисте.
А все глибше проглядає розсуд
марноту морської втіхи:
ніби скарб, розбурхану достоту—
в течії, що тліном хилить...
Закружила в жорна, як ворожка
веретеном: квіт знекровить.
Скойка—жертва! скойка—плоть порожня,
вбрана в бризки празникові.
Чайки вернуться на сіру старість,
огняні жнива віджити.
В грім зелений плавниками править
риба! через світ недвижний.
6.VIII.66
НЕДАЛЕКИЙ ЗАХІД

Скорбно! з моря килимар пов'яже
ниті голосні та мушлі—
при світильні: огнище найтяжче,
вишнею налите, рушить...
Упаде за гори! ніби в гробі,
спочуттями— пожалівши:
всіх, кого орел не оборонить,
вогнекрилістю найближчий.
Килимар—живу, в малюнок думи,
барву докладає з маків:
поки докиплять гречки медущі,
де і вулик відмикати.
Згасли виплакані в моря пряжі;
з неба монастир зоріє...
Терезами місяця—чи зважить
марення біди безмірне?
6.VIII.66
ПЕРЕДЧУТТЯ

Пожаліються жита до шляху,
де й могила—перехресна,
не віддаймо хоч лампадку хатню,
від розореного серця.
Клубляться зміїсто хмари з півдня,
гасячи обніжки моря.
Вимучені руки! хустка рідна! —
грози правдою говорять.
Поривання строге: чисте, мужнє,
розбиває в друзки мертвість.
Хоч до цвинтаря гріхом найдужче
клонимось від моря—вперті.
Проти тьми: вали в черзі доручать:
сонцеві думки воскресні...
трунні цвяхи розмиває в грудях—
Дух! огнями—білий, хрестить.
7.VIII.66
НАДГІРНИЙ ДОСВІТ

Замкнено туманами між гори
й сосни—неласкавий досвіт.
Рветься! в холоді листки багрові,
скидані на схили, росить.
Грізна сутінь і рогаті нетрі—
вбрали прірву смертну, в димі.
Пустка! слід оленячий роздерти
з'явці входять невслідимі.
Біля круч, як досвітліли смуги,
скрізь хустинна піврожевість—
над безодні пробігати мусить,
паленнями безбережні.
Звід: вишнева крапля приспішила
розгоріти виднотою.
Вся—зіходить! одягти вершини
жаровинністю живою.
Сила сонця радостями чиста,
понад скелі смертні гляне:
з віршу Битія, для книгочита—
на життя душі гіллясте.

Повені тепла в світні прибої
котяться! прозріє й камник.
Стало дно грудей гірських, що повні—
в сім озер, огнем змінятись.
То—скарбона древня, пам'ять серця,
де сама любов забута—
оживає, в розсвіт розростеться
кров'ю маків проти будня.
20.VIII.66
подих височини

Звихриться до скроні стиглий легіт,
як від десятини жита—
з безнемірних звалів! чи полеглі
зорі? синь могил снажиться.
Щогли дня—світке вітрилля склонять,
бігши, між гробниці млисті.
Згадки сплять; іскриться на долонях
листвяних роса, що стихли.
Царство: ждати воскресіння любих! —
багряниця з віття тчеться,
і при дверях гір—серця розбудить:
як святий огонь прощення.
І ялини: хресний верх надхрамний
зібрано вінчати спокій...
нам, дружино, мов з ікон приймати:
йдуть сузір'я—зором кроткі.
20.VIII.66
МІСЯЧНИЙ ВЕЧІР: В ГОРАХ

Розгорнулась нива всіх померлих;
мов гроби зірок високі.
Невідомі: замика їх двері—
молодик, алмазний сокіл.
Малинове полум'я по краю
стелеться з амвону ночі.
Я —безумним смутком покараюсь:
від валів громаддя чорних...
Від безодніх! від валів павучих
трути в дикому безглузді.
І стопа нещастя—гори змучить,
недовірністю осудні.
А відкрито звідний семибарвник
над завіси тьми вселенські.
Мов від ірисів скорботу вбрали —
в небі ставники: з оселі.
Тишина шипшин і пчілок чистих;
ніби з краплі меду—іскри:
засівають скрізь! святині вчитись
нам при дверях найстаріших.
Стала синістю темніти стеля,
і замок на всі журботи—
білосвітний серп наниз простерся,
кований: як для соборів.
21.VIII.66
ПІСЛЯДОЩОВИЙ КРУГ

Мирно, мов церковні, при надскеллі
грози дзвонів прозвучали.
І смиряються, жалем зелені,
юрми: до джерел прочани.
Ні досмертно не покинуть місця,
шепчучи про весни спомин.
Він верхів'ями в порив помрівся,
над тумани, ввік недомні.
А луги —багатосвіччя скорі:
жар, аж трепетний пилками.
Стань і крапельку візьми! мов з крови
ягоди важкі скрапали.
Відкликаються з поляни діти —
зельні, в зірці всепрощення:
душу зглянуть, віями надсвітні;
з їх долонь вода свячена.
22.VIII.66
ПРОМИНУЧІСТЬ НЕДОЛІ

Смуткові берізок рано збігти:
краплі свіч, крізь світлі руки.
Вкруг примара всі персні розбиті,
з вирами скипівши, скружить.
Знов орел посланник: промічає,
ріжучи до прірви, напрям
А відтіль палання кучеряве
рве цепи, що сонце ярмлять.
Хоч і спогади кохання в грудях—
теплі, мов дівочі коси...
звітряться; бо ні громи не збудять
серця, де кайдани носить.
Добудується братам крізь гори,
кличучи! надзем'я: в обсвіт.
Синню ягід від роси накормить
крутизна пташини скромні.
Враз розбризнулася біла в змісті
через край медвяна ясність.
Хоч грозили тіні, сном землисті,
на бджолину лірку впасти.
23.VIII.66
НАПРЯМОК ВЕРШИН

Вириває з коренями буря
сосни на мілкому грунті.
Звідси злості темні, чи забруднять? —
жалами думок отруйні.
Холод.