Океан (збірка) - Барка Василь

VIII. 69
ЗМІНА ВСЕСВІТУ

Вседержитель неба в смерть розп'явшись,—
нас від пекла відгородить!...
Вже і вигляд сонця: ніби справжній
камінь при безодні—гробі.

Знаймо, браття скорбі: "це за мене,
від геєни, в небо сикуп."
Кладення огню і світла меркне;
з трепету сузір'я никнуть...
тронному Отцеві хрест прилюдний
і видима смерть синовня—
страшно блискавками болю в груди
падаючи, рани вносять.
Вся змінилась тканями вселенна—
вся в крові, з хреста пролитій,
і від муки Божої стенеться:
до ридання білокрилих.
Бо невисловимо гірш від смерти —
бачити, як сина мучать:
зганьблений і цвяхами роздертий;
жертва на всесвітніх кручах.
Там, звисаючи в німе страждання
вже конає, вже погибель!..
Кожна мить—як вічність нескричанна:
полумям на тіло блідне.
Все каратись, на безкрайній розпач
капель крови: всіх, безкрайній.
Гинучи, з нестерпністю боровся,
змирено, безгрішний страдник.

Мучення горюче, все до іскри —
вже в нищимості пожежній:
люто! вбивчою бідою в звірській
вигадці—взялось над межі...
і стерзала пламенна кривавість
думи Отці!—в круг терновий,
ранами розп'яття грізно рвавши
серце через смертний просвіт.
Стан жахний довічно збережеться
ніби в звід сузірно влившись:
претерпіння Божого!... з блаженства—
в скорб, до згадок янголиних.
Хоч ніколи не збагнуть! ніколи,
ні земля, ні небо щирі,
болю Отчого: з лілей іконних—
церкву, як сім'ю, примирить.
26.VIII.69
ПРОТИСТАВНИЙ ДОСВІТ

Відскорбів туман, і страх відхмаривсь;
і крізь морові завіси —
звід соняшниковіє! із брами
видно висхід благовісний.

Що то? племена світил родились?..
— брате, ні! —то мирне царство.
Радо, проти розсварів кадильних,
корогвою серце вбралось.
Чи над скринями алмазів—згода?..
— брате, ні! князі замкнулись.
Там сатаніїла барвлять в одяг
влади: гибеллю обкутий.
Чи в оселях привітались вікна?..
— брате, денна ніч аж пеклить!
Густо змії стебляться з проквіття
пащами: в грядки вселенські.

Празник строєно,—в тяготи жорна,—
з ланцюгом на смирних душах.
Мудреці ж свої в кістках ворожать;
книги тьми втесавши, сушать.
Як нам царство з вівтаря стрічати?..
— брате мій! пряди терпіння:
ниткою огню і криці вчасне! —
в просвіт чаші преклонімся.
Близько: проти змієдійства ночі,
киданого з крил набрезклих,—
близько: тисяча берез пророчить,
як псалтир свічний, над берег.
27.VIII.69

Гори замкнуто; ключів нікому! —
білий здогад про святиню.
Хто підняти корогву церковну
в хресному обході встигнув?
Стануть: стукати в дверні заліза,
а відтіль ченці крилаті.
Хто, від поля, їх кереї визнав—
сніжні, з полум'я на варті?
Серце в кайданах! а не губитись
від страсних пелюсток воску.
Кров'ю всіх сузір'їв літописних
вислів дано в скорб високу.
Поклонись при голубах чернечих;
а про череп свій забути.
Відімкнулись гори! світ—невечір:
мов кіот Мадонни в будні.
То зневажмо визвірства пустині,
хоч, вінцями грізні, змучать.
Близько час огненний хліб святити:
правді—на поклінних учтах.
28.VIII.69
РІД

Рід не знає в смертницькому крузі—
дня найтяжчого зідхання.
Дух над перекладиною, в зустріч
болю: до хреста стенався.

І розкрилля з неба голубині
в жеврій світотвір торкнули.
Над ридання материнські бившись
при розп'ятті—правді скутій.
Як світиллями збагріли рани,—
їхня кров нам незбагненна.
Дух: на грудях витерпів, прийнявши
муку! люблячи, як неня.
Чудо: в світотворі відродилась
білоогненна прозорість.
І від царства чашею неділя —
рід земний, мов зірка, кормить.
Біля вікон пошепки берези
в німбі мріють, як прочани...
бистрий океан! ти—милосердник;
Дух вітає: кров вінчати.
29.УИІ.69
І

Зводяться проти човна димучі,
грозячи, вали з-за чайок.
Так закляттями ревли в нелюдстві
юрми з подумів сірчаних.
Збичувати під ганьбу набігли,
чорнячи, як змії в поніч —
Судію: хто лебедів обітниць
любить і калік дзвіночних.

Юрби—з побиття криваво мучать,
обплювавши в сміхах диких—
Судію: чия рука могутня
лілії й зірки розвиднить.
Багряниця; трон; і вінчик терній
вістрями чоло поранив...
на брудній нарузі—муку стерпить
Цар небес, безгрішний страдник.
II

Пролітає в океані парус,
виростаннями стозірний.
І відгадує скарбнично справжню
путь, що суджена взоріти.
До дверей палкого життєтвору
яблуневий сад гойднувся;
що ні в мрію Брамса семигромну
не вцвітало! — буде в грудях.
Бо кладеться над істоти тайний
стрій: серед просторів діє.
Признача, як вишням розцвітати
і в вікно біліти рідне.

Всюди—прожиття через вселенні:
східці сили світлової.
Мов картина, що картину вселить
вірно в океанній волі.
А з верхів'я рушить, крізь обидві,
святість в обшир осіянний;
там блаженність Бога, там предвічність
провиду джерел і станів.
III

Кораблі прообразів і зорі
всіх—морями в крузі ринуть...
Складено з веселок нетривожних
кожному в свою хвилину.
І ніхто в священному безумстві
ввік не змріяв тіні навіть—
від багатства дня, що з смерти збудить,
де духовність Бога в з'явах.
Звідти всі збудовано зачини
жизности і світла всюди:
в серафічності речей незримій,
з рисами, що мусять збутись.
Понад споглядимий обрій тварний
визначаючи приходить:
одкровення—землю в небо брати;
з силами світил верховних.
ІУ

Скоро зменшиться снага джерельна,
в світотвір дарима: в глибність.
Враз на кругоході він здригнеться—
звоями пожеж відбігти.
Все згорить! а душі плоть новітню,
про безгрішні стави, вдягнуть.
Мов з криштальности огню і цвіту—
в вічності нетлінних яблунь.
Царство буде—церква всенебесна,
всеземна в родинні строї;
в храмі, що без тлінности кладеться
з волі Духа світляної.
Збір огню: громаддя речовинні
зсиплються з гілок сузір'їв.
Буде звід новий світати в стрічі,
від Ісуса—в зірці бистрій.
11,12,24.IX.69

Древній океан, здійнявши груди,
вигримить, крізь бурю зблисне—
мову, на стострунностях орудних:
вінценосний псалмоспівець.
Звергнув з піни дерево—аж чорне,
чи не з острова південних?
Звергнув і, ворушати, рокоче:
для грози сідий придверник.

Знай, душе моя! котрій завгодно
долі—жертва будь кипуча.
Тільки не як викид хвиль холодних—
трупний, де піски домучать...
гнити в сон, темніючи гілками
почуттів і марних згадок,
де вже чайки скрикнуть, мов склинавши,
та багноти цвіллю вдягнуть.
Ні! дожизно дарувати з крови,
хоч дрібний, від ребер вицвіт.
А скінчити—враз, гілками в розбризк
при негодах блискавичних.
Без гнилизни прожиттів старечих
з мотлохом обмов і сварок.
Краще—схима! в свічковій печері
біле серце службу справить.
Службу в сферу ранків назміренну
звідки хрест огню: як щогла,
подвига живий кораблик—землю,
де їй серпень проголосять.
16.IX.69
ВІДГУК

Движучи будови в димні війни,
поверхами з бігу валить —
океан! забризкав чайки квильні,
звіяні при чорних палях.
Вигорнув серед розбитків бренних
ніби дар, струну скрипкову—
від години крушения чи смерти,
рештку музики: над скойку.
А могла в сузір'я закричати:
мов плачі з грудної кістки—
вернута в полон скрипок найкращий
під смичок слізьми скоритись.

Вірш мій: через океан глухого
віку—в царство незакутих,
чи докотишся крізь лютий холод? —
відгук серця дохлюпнути.
Мов населення зірок сивіє
чайками в дзеркальний берег.
Так: чи ждатиме життя весіннє —
юних свят? свічками вербне.
17.IX.69
ДОЛЯ ДОМІВЛІ

Судний океан, збілівши в очах,
бився з тьми—аж бризк на місяць.
І розлам'я дому, як зволоччя,
хвилі на піску розмістять.

Побула на радість мила хатка;
ось—віконце шестишибне...
строщено, мов сизий звір пошастав,
де будівля в бурю згине.
Бач, ліхтарня, як сліпець померлий,
скойкам полиснить байдужна.
Малиновий килимок і двері:
водорості їх додушать.
І ляльки дитячі вдрузк розбиті,
мов з війни безмовна каліч.
Побілив на смерть солоний бризкіт,
не жалівши їх, ласкавих.
Строїв хто, житець необережний,
хатку на тремких основах?
Так—і стан душі: чи мрію вдержить,
де підпора їй марнотна?
Чайки проз годинник сонця вдарять
розпачами крил вечірніх.
Бережім свій острів! неба радість,
на твердині—в світі мирить.
ПОЖИЛЕЦЬ

Океанний подих; я скупався;
і розвів огонь з обламків:
барва—помаранч і свіжа паска! —
пломенить, мов кінь буланий...
кінь від "Одкровення",— чайки скрикнуть,
на немов'я, сон, байдужість:
де відводять хмару, мов каліку,
по пісках вітри, бредучи.
Там немов горнята мармурові,
і смутніш від снігу—меви:
ждуть! як вісники біля хоромів,
з океану вжитків певних.
Я подібно мешканець дочасний;
в космосі куток без плати.
І позичив огник: чи в незгасність? —
аж сосновий злам попалить.
Поряд океан рояльно б'ючи,
кинув руки в кожен клавіш.
І долоні скойчинок жебрущі
сповнює, пісок заклявши.
Це—в душі моїй: розкриті, просять,
створками збліднівши в сірість:
бризок жизних від потустороння
просять, на піску змертвілі.
Голосний огонь собі об камінь
розірав рукава й спурхнув.
Так на серці завжди не змовкали
самоборства! з болю — пурпур.
Котить океан, мов гілка неба;
від руїн сузір'їв—рокіт.
Клич! світнеться постать, облаченна
в пламя—для докорів кротких.
ЗО.IX.69
Всім призначена в досмертя
доля, ніби в суд! трихресна.
Чи з ганьби і горя круг замкнути
боржникові до стовпа...
Сто гілок просторить океан спокутний,
бростями скрапа.

Дві любові володіють:
тихістю світил одна принадна;
друга—кубок ночі, в кров наймолодішу! —
радісного бранства...
чар його: переддосвітній жар: скрадався
в смуток місяця відрання.
Всім: не листопадна мірність,—
ні! горюче серце вік відмінить.
Стрінемось на грядці непримарній:
ясній—стан від білих храмів.

Всім, як кров орлина, книга неба чиста
спломениться з передвістя.
З грозовиць війни, з тривоги,
після скорбних верст безчасся:
душі церкви—в правді строгій,
від святині тихо вчаться.
А гілками бурю відмикає
синя яблуня: наш океан.
ЗМІСТ

ЧАСТИНА ДРУГА

Невідомий Відхід
Вістка Непогоди
Переміна Смутку
Жертовний Час
Надія Минучих
Вселенська Оборона
Постійний Світлокруг
Місячний Вечір
Бурхливий Захід
Вечір Весни
Чиста Прибережність
Океанове Досвіття
Незнаний Перехід
Напрямок Вечора
Примарність
Жаль
Година Негоди
Прибережний Голос
Припливна Хвиля
Відхід Негоди
Незнаний Приплив
Білі Жизни
І
II
Пробудження
Напроти Негоддя
Поривність
Висока Надія
Двокрилець Моря
Зоряний Приплив
Знак Незабутих
І
II

Перемінність Моря
І
II
Повний Час
Росяність
Високий Потік
Свідчення Квітів
Близькість
Верхогірний Напрямок
Трудний Перехід
Приміти Жовтня
Седьмириця
Сили Дожидання
Відновлений Вік
Напроти Зими
Осінній Хід
З'ява
Передвістя Зустрічі
Межа Прибою
Відсвіт Осени
Терпкість Моря
І
II
III
Сивий День
Молитовний Вечір
Вечірня Тихість
І
II
Противага Смерті
Передчуття Весни
Висока Милость
Незмінна Дія
Жизняність Надбережжя
І
II
Вечір Моря
Знахідка Грози
Незнана Течія
Прибережний Комиш
Година Грози
Судна Дорога
І
II
Вечірній Відхід
Забута Згадка
Близький Захід
Скорий Розсуд
Дожидання Всіх
Світучий Вечір
Огненний Ранок
Дзвінична Неділя
Приречення Зміни
Іспит Щоденности
Безсмертя Серця
Нерозгадна Прикмета
Найвищий Приплив
Відгомін Життя
Призначення Чайок
Біла Ікона
Просвічення Ночі
Наближення Розсудів
Безмов'я Вдосвіта
Вечірня Звітність
Пломені Вечора
Джерельність Верхогір'я ..
Після Грозовиці
Судний Провид
Високий Луг і Хрест
Місток Надій
Надозер'я, що Дніє
Воля—Океан
Спогадання Весни
Степний Вісник
Дві Прияви
Непогасимий Приплив
Порятунок
Серпневий Розсвіт
Подвоєння Негоди
Світочева Сторона
І
II
Перехід Негоди
Розбиття
Дерева: Після Зливи
Сповнена Доля
І
II
Сніги, що—з обнови
І
II
Твій Другосвіт
Хід Відміни
Ранній Обквіт: На Горах ..