Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

А ти не можеш хоч раз по-людському відповісти?

— Ха-ха-ха!.. По-людському, ха-ха-ха!.. А я по-якому говорю — по-баранячому? То моя сестра. Що? Не віриш? Не схожі одна на одну?

— То вона звела тебе на таку дорогу? — спитав він

і подумав з мукою: "Чого це вимотую з неї кишки? Чим я зміню її становище?"

— А дідька лисого моя сестра змогла б! То він мене витягнув з закладу.

— Хто — він? — допитувався Бронко, хоч і знав, що в її очах стає щораз більшим дурнем.

— Ти з місяця звалився? А ти хотів би, щоб дівчина без опікуна ходила? Ха-ха… Та сестра тільки тому й заступається за мене, що він у криміналі. Го, як він зі мною, то я моцна!

— Так це він звів тебе на цю дорогу? — хотів уточнити Бронко, щоб правильно її зрозуміти.

— Та якої холери ти причепився до мене? Що тобі треба?.. Рідна сестра не могла, а він — во! Вирвав мене з того пекла і дав кавалок хліба в руки… Чого рота роззявив? Скажеш, може, не хліба? Я що — голодна чи не одягнена? — вона демонстративно розвела поли жакетика. — Чи, може, без гроша сиджу? Певно, що я йому вдячна… І сестра теж…

Бронко дивився на неї і думав з досадою: "Який я до бісової матері борець за краще майбутнє народу, коли бачу, як людина тоне в клоаці, а я не в силі витягти її звідтіль?"

Раптом перед очима винирнула Ольга Річинська, та сама, що приходила в контору друкарні. Ось де одна з причин цього лиха! Монахи з Студзіньца забули теж священного сану… Попівна постала перед ним так виразно, що, здавалося, біля нього запахло резедою. "Пишна, — подумав, — викохана на людських хлібах…"

Бронко відчув, як здіймається в ньому невгамовна зненависть до тих — ситих, імущих. Це їхня влада пхає на брук отаких, як ця мала. Це вони, злодії, не тільки вкрали в нас землю, людські житла і фабрики, але й позбавили почуття стидливості, як у оцих дівчат.

"А як та попівна граціозно чекала тоді у конторі, спираючись, наче лелека, то на одну, то на другу ногу. А коси її не вміщалися під жалобним чепцем і тягли голову назад.

О, з такою, — подумав єхидно, — пішов би я навіть у варшавську оперу, прошу дуже!"

Ех, брате, з якою охотою схопив би ту білу, як пшенична булка, попівну за коси і змусив поклонитись оцій нещасній, з пофарбованим ротом своїй "сестрі во Христі"!

У ранковій сизій імлі навпроти воріт Завадкового двора стояв, спершись спиною на сусідній паркан, якийсь мужчина. У першу хвилину Бронко подумав, що це випередив його Бжезіцький. Та, підійшовши ближче (як лунко віддають кроки у передранішній тиші!), Бронко побачив, що він помилився. Чоловік був вищий за шпигуна і широкоплечий.

Той повернувся на кроки, і Бронко не міг стримати вигуку:

— Товаришу Каминецький!

Каминецький посміхнувся зблідлим, трохи схудлим лицем. Він, ясно, теж цілу ніч не спав.

— Слухайте, це файно, що то ви… Але звідки ви знали, де мене чекати?

— Інтуїція. Ти знаєш, що таке інтуїція? В чорта не вірю, а в неї, прокляту, вірю.

Каминецький обійняв Бронка, підняв однією рукою, наче хотів його зважити.

"Не інтуїція, а любиш ти мене, товаришу Каминецький, так само, як я тебе".

— Не стіймо на вулиці, — похопився Завадка, — переберімся через паркан. Зайдемо під повітку, а то побачить мама через вікно, і каюк нашій розмові!

Каминецький схопився за вершечок паркана і перескочив його так, ніби виконав вправу на брусах.

— Колись займався я цією штукою, — зауважив він здивований Бронків погляд. — Ще й тепер люблю веслувати. Пожди, підемо колись з тобою на човни.

Бронко спохмурнів.

Не міг зрозуміти, чи грається ним Каминецький, вдаючи, що не здогадується, що Бронкові аж пече почути оцінку ставчанських подій.

"Човни! Якраз відповідна хвилина, товаришу Каминецький, про… човни!"

Бронко нишпорить нервово по кишенях за цигаркою, хоч знає, що там порожньо.

Каминецький сідає на колоду, обхопивши коліна. Позіхає раз по раз.

— Я ж бачив, як ти вплигнув! Спочатку не розумів, куди тебе несе. А заки зорієнтувався, що з тобою, а тебе вже посадили панове на віз і повезли. Так! Як то там з тобою вийшло? Плив, плив, та на березі й утонув.

Бронко глибоко вдихнув. Носом відчув, що верхня губа в нього вся в холодному поті.

Серце не слухалося команди розуму і кидалося у грудній клітці, наче у приступі танцю св. Вітта.

"Не серце, а ганьба, — гриз себе Бронко. — Собакам викинути таке серце або пришпилити його в альбом попадянці, а не носити в комсомольських грудях".

Зі зціпленими зубами, весь вологий від холодного поту, Бронко чекав дальших слів Каминецького, наче присуду.

— Щось неладне в тебе з нервами, Завадко.

Бронко мовчав понуро.

"Знаю — перегнув палку. Ну, дав себе понести тому чортові, що в мені. Знаю і до того знав, що на збройне повстання ще заскоро. Признаю — загнався. Ну, вдар мене. Роби зі мною, що хочеш, лише не відсувай від роботи. Тільки про це одне й прошу, товаришу Каминецький".

Сіро-голубі очі у товстих повіках з докором звелись на Бронка.

— Знаєш, хлопче, є така французька поговірка: "Коби молодість знала, коби старість могла".

— Я розумію, товаришу Каминецький.

— Ти розумієш! От що, Бронку, я можу навчити тебе орудувати револьвером, але коли вистрілити з нього, це вже така справа, що треба мати самому псе чуцє[134] до цього… Ти розумів би, коли б я ходив по п'ятах за тобою…

Раптом Борис встав з колоди й без слова взяв Бронка за плечі і міцно струснув ним.

— То так, хлопче: пиши "пропало", а читай "не вернеться". Бачиш, — він знову присів на колоду, — це дуже добре, це чудесно, що серед наших комсомольців є такі гарячі серця, а з другого боку, не відповідальний ви народ. Хапаєтесь, як попівна заміж. Ти запалив людей словами і повів за собою… Це добре… це так повинно бути. Це по-комсомольськи… але тоді треба було й самому вести себе так, щоб на тебе пізніше пальцем не показували. А то вийшло так, що сів, ніби рак на мілкому, — Каминецький глибоко вдихнув. — Гарно тут у вас. Повітря завжди тут таке свіже чи тільки на світанку? А ти думав, що то було б, коли б жовніри відкрили вогонь по людях?

— А я б, не бійтесь, не залишився в боргу.

— Тобто як?

— Та так. Докинув би і своє життя до колективної смерті…

— Та ну! Не може бути! Диви, а я не знав, що з тебе такий романтичний хлопака.

— Ви смієтесь, а я не жартую. А що? Якби через мене мали згинути люди, то ясно, що я теж не хотів би жити. Совість не дала б. А ви кажете "романтичний"!

— Я жартую, Бронку.

— Але якби я мав уже свідомо іти з цього світу, то сам не пішов би, а в товаристві.

— Ну, я цікавий.

— Ні, серйозно, товаришу Каминецький, якби так що до чого, то я такий номер врізав би, такий номер, що вони довго пам'ятали б мене…

Каминецький збив ногою стружки в один кут і ліг на них горілиць. Лежав великий, з заплющеними очима (засмалені сонцем бронзові вії зовсім споловіли на кінчиках) і чи дрімав, чи думав, аж нараз заговорив, прислухаючись:

— Чуєш? Журавлі курличуть. А може, то не журавлі? А солов'ї в тебе водяться? Люблю музику. В тебе є який-небудь музичний інструмент? Я страшенно люблю гавайську гітару. Колись була в мене любов, що грала на гітарі. Музика — велика річ у молодості… Гм, ти тільки послухай… — А по добрій хвилині додав: — А тобі треба вчитись грати на якомусь інструменті, от хоч би на мандоліні.

Бронко не відзивався.

Каминецький соломинкою допомагав мурашці видобутись з-під купини тирси. Перелякана комашка, сприйняла допомогу як спробу нападу. Це, очевидно, забавляло Каминецького, бо він наче заповзявся переконати мурашку в її неправильному підході до життєвих явищ.

— А звідки ви знали, — спитав Бронко, трохи роздратований тією забавою з мурашкою, — що мене якраз сьогодні вранці випустять на волю?

— Ти не віриш, значить, в інтуїцію?.. Дурна, куди прешся? І добре робиш… Це більше личить попівні, ніж комуністові. Диви, диви, яка напориста, га? Скажу тобі, що цієї ночі Ставки спацифікували так, що й десять років не очухаються. Я по всьому, розумієш, зміркував, що в суд людей, власне, нема за що передавати. Я так і подумав, що випускатимуть партіями. Не знав лише, що ти першим вийдеш. Я стояв за казармами і чекав.

— Слухайте, а може, цього не треба було вам робити? — сказав Бронко і зніяковів. Подумав, що це виглядає так, ніби яйця беруться навчати курей. Каминецький, відірвавшись від мурашки, глянув лукаво на Бронка.

— А я тобі скажу, що надмірна конспірація — це теж палка з двома кінцями. Я бачив тебе ще коло єзуїтського костьолу, як ти розмовляв з дівчатами…

Бронко зніяковів.

— А то не дівчата…

— А мені здавалося, що вони були в спідницях… А ти чого почервонів? От дзєцяк![135] Ну, лишім пусте!.. О, здається, вже замовк! Може таке бути, щоб він зачув нашу розмову і обірвав свою пісню?

Бронка почала вже дратувати оця манера Каминецького пересипати поважну розмову репліками то про солов'їв, то про мурашок. А тут, як на злість, зацвірінькали хором передсвітанкові горобці, ніби показилися.

Каминецькому, здавалося, припало до душі оце істеричне цвірінькання. Спершись на лікоть, він з блаженною усмішкою щурив свої сіро-голубі очі і прислухався до тих вокальних вправ.

— Товаришу Каминецький! — різко кинув Бронко.

Каминецький не змінив позиції, тільки повернув голову в його бік.

— Говори, говори, я слухаю.

— Я хотів вам щось сказати.

— Ну?

— Товаришу Каминецький… а якби вам… я так на всякий випадок… якби вам хтось сказав… слухайте, якби були підозріння, що я співпрацюю з поліцією, що ви… ви особисто, слухайте, подумали б про мене?

Каминецький підвівся і сів. Від несподіванки, здавалося, забув навіть про гороб'ячий концерт. Все ж таки, призадумавшись, відповів:

— Я тільки те знаю, хлопче, хочу сказати, що я впевнений, що ти не всипав[136] би нікого, аби мали там з тебе живцем шкіру здерти… А щодо співпраці з поліцією, то так похоже на тебе, як свиня на великий піст чи хвіст на панахиду. Що з тобою?

Бронкові зробилося дуже гаряче в очах.

— А мені більше нічого й не треба, товаришу Вечір… т-товаришу Каминецький, — поправився збентежено.

Він полежав ще якусь годину, може, навіть здрімнув на летючу мить, а потім підвівся. Обтрусився, провів руками по чуприні, чи там не пристала яка стружка, підтягнув ремінець штанів.

— Не буду я дорогою вертатись… вже ранок. Там, кукурудзою, куди вийду?

— Над потік, біля старої цегельні…

— Ну, я пішов… Бувай!

Він перескочив парканчик, що відділяв город від сіножаті, а потім знову пірнув у ліс споловілої, надшарпнутої вітрами кукурудзи.

"Таж це він повісив прапор на купол церкви", — раптом спало на думку Бронкові, а разом з тим стало трохи прикро.

Бронко поплентався до бочки з дощовою водою.